Розбиті мрії

На цьому Ричард ненадовго призупинився. Сонце зайшло за велику будівлю на заході, тіні і яскраві смуги світла в кімнаті стали тускніти, майже змішуючись один з одним. Прикривши очі, Ричард покусував нижню губу, потім із силою натиснув пальцями на свої повіки. Схоже, він подумки намагався відтворити події тієї ночі, як можна точніше передати їх.

– Що ж було далі? – запитав я через декілька хвилин. – Що сталося в ніч, коли Ви втратили віру?

Ричард кивнув і продовжував свою розповідь, але вже не так збуджено:

«У ту ніч я не спав допізна. Усі сусіди давно уляглися – я живу на тихій вуличці в передмісті, – і я немов залишився один у всьому світі. Я відчував – насувається щось серйозне. Мені було погано. Бог вже стільки разів підводив мене. Я ненавидів Його і в той же час боявся. Я ж вивчав богослов’я. А якщо Бог все-таки існує, а я просто нічого не можу зрозуміти? Як перевірити? Я став перебирати увесь свій досвід віри із самого початку.

Я згадав перший спалах віри в університеті. Тоді я був молодий і довірливий. Можливо, я просто почув пару заяложених фраз і теж захотів «скуштувати життя з подостатком?» Можливо, я наслідував інших людей, живився їх досвідом? Можливо, я обдурив самого себе, повіривши в Бога?

Та все ж – як відкинути усе, у що я вірив? Я вирішив надати Богові останній шанс.

У ту ніч я молився так щиро і старанно, як тільки міг. Я молився на колінах, падаючи ниць на дубову підлогу.

– Боже! Згадай про мене! – волав я. – Я ж не намагаюся учити Тебе, як слід правити світом – про одне прошу, подай мені знак, що Ти існуєш.

Чотири роки я мріяв про «особисті стосунки з Богом» – усі тільки і говорять про це – а Бог поводився зі мною гірше, ніж будь-хто з приятелів. І от усе зійшлося в одному останньому питанні: як можна встановити особисті стосунки, коли ти зовсім не впевнений, що інший існує? Я ніяк не міг упевнитися в існуванні Бога.

Я молився, принаймні, чотири години. Іноді мені здавалося це дурістю, але потім знову наставала повна щирість. Я відчував, що йду вузьким карнизом у пітьмі і не знаю, де опущуся на землю, – нехай Бог вирішує.

Нарешті, близько четвертої години ранку я прийшов до тями. Нічого не сталося. Бог не відгукнувся. Так навіщо ж мучити себе? Чи не краще забути про Бога і жити своїм життям, як усі нормальні люди?

Несподівано я відчув свободу, невимовне полегшення, немов щойно склав іспит або отримав водійські права. Боротьба завершена. Моє життя належить тільки мені.

Те, що я зробив після цього, може здатися безглуздим: я узяв Біблію і ще пару християнських книг і, спустившись сходами, вийшов через задні двері. Я тихенько прикрив двері, щоб нікого не розбудити. У дворі в нас є цегляний мангал для барбекю, і ось туди я звалив усі книги, полив їх пальним із запальнички і чиркнув сірником. Ніч була безмісячна, полум’я піднялося високо. Біблійні вірші і клапті теології згорнулися, почорніли, розсипалися золою і піднялися разом з димом до неба. З ними розсіялися і рештки віри.

Я ще раз сходив вгору і приніс ще одну стопку книг. За годину я пройшовся так, напевно, раз вісім: коментарі, семінарські підручники, нариси мого трактату – усе перетворилося на дим. Я б спалив усі свої книги, але мені перешкодив сердитий пожежник у помаранчевому плащі. Він підбіг до мене і почав кричати: «Що це ви тут робите?!» Хтось, мабуть, побачив вогонь і подав сигнал тривоги. Я не знав, як пояснити йому що відбувається, і забурмотів, що просто спалюю сміття.

Пожежник залив мій вогонь якимись хімікатами, накидав його землею і дозволив мені піти. Я піднявся сходами і рухнув на ліжко. Від мене тхнуло димом. Вже світало, і я набув спокою, немов величезний тягар звалився з душі. Я більше не лукавив, я міг чесно говорити із самим собою. Ніщо більше не змушувало мене підтримувати віру в те, у чому я не був переконаний. Я як би наново пережив навернення – але не до Бога, а від Бога».

* *

Як добре, що я не став професійним консультантом. Я завжди гублюся, коли людина оголяє переді мною свою душу, як це зробив Ричард. Того вечора я майже нічого не говорив – напевно, так навіть правильніше. Якщо б я і знайшов недолік у випробуванні, якому Ричард піддав Бога, користі нам обом це не принесло б.

Ричарда особливо пригноблювало, що його робота про Книгу Йова мала через декілька тижнів вийти у світ. Він сповістив видавця про зміну у своїх переконаннях, але друкарня вже друкувала перші екземпляри. Я заперечив, що як і раніше готовий підтримати цю книгу, адже мене цікавить у першу чергу її зміст, а не особиста позиція автора.

– До того ж я і сам тепер думаю інакше про багато речей, про які писав десять років тому, – сказав я йому.

Довгий монолог виснажив Ричарда, але до кінця нашої зустрічі він здавався спокійнішим.

– Можливо, уся біда в тому, що я взявся за Йова, – припустив він. – Я так любив його: Йов не боявся бути чесним з Богом і добився відповіді. У цьому уся різниця між нами: Бог прийшов на допомогу Йову після усіх страждань, а мені Він так і не з’явився.

Насувалися сутінки, на вулиці вже запалилися ліхтарі. Ричард потиснув мою руку і швидко втік вниз сходами. Мені було сумно. Молодий, загорілий, здоровий хлопець – багато хто б визнав, що в нього немає анінайменших причин зневірятися, але я слухав його, бачив, як стискуються і розтискуються його пальці, як напружене його обличчя, і зрозумів, нарешті, чим викликаний його гнів.

Ричард відчував найсильніший біль, який тільки може спричинити людині зрада, біль закоханого, який несподівано виявив, що усе скінчено. Усе його життя зосередилося на Богу, а Бог залишив його.

Попередній запис

«Я просто не вірю в Нього»

Одного разу мені зателефонував студент-теолог з вищої школи коледжу Вітон. «Мене звуть Ричард, – привітався він. – Ми з вами ... Читати далі

Наступний запис

Неввічливі питання

Найважливіші питання, як би плаваючі в смутному тумані упродовж усього нашого життя, можуть кристалізуватися відразу. Візит Ричарда послужив для мене ... Читати далі