24:1-9 – Регулярна служба у святині
Попри те, що головні події ізраїльських богослужень відбувалися протягом святкових церемоній (пор. Лев. 23), проходили також і постійні священицькі богослуження. Однією зі спонук цього процесу було підтримання постійного вогню у світильнику перед Господом. Це слугувало нагадуванням про повсякчасну присутність Господа з Ізраїлем. Ще однією важливою особливістю було покладання дванадцяти свіжоспечених хлібин на столі перед Господом. Цей хліб в інших місцях називають хлібом показним, або священним хлібом (Вих. 25:30; 1Сам. 21:6). Імовірно, що дві купи хлібин по шість у кожній символізували дванадцять колін ізраїлевих, а покладення хлібин у святилищі було знаком довічного союзу синів Ізраїля та Бога (в. 8).
24:10-23 – Випадки богохульства
Це – другий фрагмент Книги Левит, де є радше переказ подій, аніж звернення Господа до народу. Головна мета цього фрагмента – ствердити, що закони Ізраїля поширюються на приходьків так само, як і на тубільців-ізраїльтян. Люди, котрі осіли в Ізраїлі, повинні були виявляти повагу до імени (слово, яке вживали замість священного імени YHWH). Згадувати Господа всує заборонено в третій заповіді (Вих. 20:7); лихословити Бога заборонено у Вих. 22:27. Богохульство, за яке в Ізраїлі карали смертю, посідає окреме місце у священицькому законодавстві, – можливо, через його культовий характер.
Випадок богохульства трактували як прецедент, аби на законодавчому рівні прописати вимоги й етичні норми. Вірші 19-20 є одним із трьох фрагментів СЗ, де сформульовано так званий lex talionis, або «закон відплати» (око за око, зуб за зуб: пор. Вих. 21:23-25; Втор. 19:21). Незважаючи на те, що цей фундаментальний принцип здається сьогодні варварським, його справжня мета була гуманною. Його створили для того, щоби регулювати ступінь відплати за шкоду, послабивши (мінімізувавши) кровну помсту: покарання мусить бути пропорційним до завданих збитків. У Нагірній проповіді Ісус висловлюється щодо застосування lex talionis (Мт. 5:38-42) і закликає учнів не робити з цього припису закону максими, яка мала би керувати людськими вчинками.
25:1-55 – Суботній і ювілейний роки
Законодавство, пов’язане з ювілейним роком, є найбільш радикальною програмою безперервної соціяльної реформи в СЗ. Головною метою цих законів було запобігти цілковитому зубожінню боржників. Людей, котрі загрузли в боргах, яких вони були не в змозі сплатити, могли змусити продати їхню землю чи особисту свободу і поневолити. Неконтрольованість цього процесу призводила до значної соціяльної поляризації суспільства з виникненням класу багатих землевласників, котрі експлуатували маси безземельних рабів (пор. Іс. 5:8; Ам. 2:6). Книга Левит, 25 забороняє всім ізраїльтянам продавати себе чи землю у вічне володіння. Фундаментальне положення цієї заповіди викладено у вв. 23-24: «А земля не буде продаватися назавжди, бо Моя та земля, бо ви приходьки та осілі в Мене. А ви в усій землі вашої посілости дозволяйте викуп землі». Таким чином, ізраїльтянам було дозволено здавати свою землю чи працю в оренду щонайбільше на сорок дев’ять років. З кінцем цього періоду ті, кого продали в рабство, поверталися до своїх сімей, а землю, яку було продано в попередні роки, мали повертати попереднім власникам чи їхнім нащадкам.
Слово «ювілей» – це буквальна транслітерація юдейського слова yobel, що, як відомо, означало «баран» чи «баранячий ріг». Ювілей починався десятого дня сьомого місяця, у День покути, і його врочисто оголошували, коли починали сурмити голосно в труби по цілій землі (в. 9). У такий день було проголошено «свободу» (звільнення). Це слово (гебр. deror) означає звільнення від рабства саме тих ізраїльтян, котрі через бідність продали себе чи то ізраїльтянинові (вв. 39-43), чи чужинцю, що оселився в Ізраїлі (вв. 47-54). Єврейське слово deror суголосне з акадійським словом anduraru, що означає указ про звільнення – з тих, які видавали стародавні вавилонські царі та деякі їхні наступники. Коли царя помазували на царство, він видавав цей указ, який мав риси ширшого законодавчого інституту, відомого як mesharum – оголошення мораторію на борги та двосторонні угоди. В Єз. 46:17 «рік волі» (свободи) – це ще одна назва ювілейного року.
Закони ювілейного року починаються з нагадування про суботній рік (вв. 2-7). Землеробам відомо про користь залишати поля необробленими через певні проміжки часу для запобігання виснаженню землі та для забезпечення її родючости в майбутньому. В Ізраїлі така практика набула ще й релігійного значення: бо сьомий день тижня (шабат) був днем, присвяченим Господові (Вих. 20:8-11; Втор. 5:12-15), тож і сьомий рік був особливий: «А сьомого року субота повного відпочинку буде для землі, повний відпочинок, субота для Господа…» (в. 4), – це означало, що нікому не було дозволено орати чи вирощувати врожай на цих полях.
Ювілейні закони (вв. 8-55) визначають, як «слід» і як «належно» чинити суспільству. Є певне усвідомлення того факту, що деякі люди досягають процвітання своєю працею, а деякі – ні. Якщо, наприклад, через кліматичні умови люди, котрі обробляють землі на певних територіях чи вирощують певні культури, убожіють, то є неодмінна тенденція: ті, хто економічно передбачливий чи політично сильний, акумулюють земельні ресурси у своїх руках. Хай там як, а ювілейний рік не є проекцією на есхатологічне майбутнє чи на якесь утопічне суспільство, – радше це явище, закорінене в існуванні в реальному світі. Проте сучасні тлумачення часто висловлювали сумніви щодо доцільности цих установ. Більшість учених погоджується з тим висновком, що системи земельної реформи, описана в Левит 25, ніколи не застосовували на практиці.
