24:1-25:55 – Служба у святині, Суботній і ювілейний роки

24:1-9 – Регулярна служба у святині

Попри те, що головні події ізраїльських богослужень відбувалися протягом святкових церемоній (пор. Лев. 23), проходили також і постійні священицькі богослуження. Однією зі спонук цього процесу було підтримання постійного вогню у світильнику перед Господом. Це слугувало нагадуванням про повсякчасну присутність Господа з Ізраїлем. Ще однією важливою особливістю було покладання дванадцяти свіжоспечених хлібин на столі перед Господом. Цей хліб в інших місцях називають хлібом показним, або священним хлібом (Вих. 25:30; 1Сам. 21:6). Імовірно, що дві купи хлібин по шість у кожній символізували дванадцять колін ізраїлевих, а покладення хлібин у святилищі було знаком довічного союзу синів Ізраїля та Бога (в. 8).

24:10-23 – Випадки богохульства

Це – другий фрагмент Книги Левит, де є радше переказ подій, аніж звернення Господа до народу. Головна мета цього фрагмента – ствердити, що закони Ізраїля поширюються на приходьків так само, як і на тубільців-ізраїльтян. Люди, котрі осіли в Ізраїлі, повинні були виявляти повагу до імени (слово, яке вживали замість священного імени YHWH). Згадувати Господа всує заборонено в третій заповіді (Вих. 20:7); лихословити Бога заборонено у Вих. 22:27. Богохульство, за яке в Ізраїлі карали смертю, посідає окреме місце у священицькому законодавстві, – можливо, через його культовий характер.

Випадок богохульства трактували як прецедент, аби на законодавчому рівні прописати вимоги й етичні норми. Вірші 19-20 є одним із трьох фрагментів СЗ, де сформульовано так званий lex talionis, або «закон відплати» (око за око, зуб за зуб: пор. Вих. 21:23-25; Втор. 19:21). Незважаючи на те, що цей фундаментальний принцип здається сьогодні варварським, його справжня мета була гуманною. Його створили для того, щоби регулювати ступінь відплати за шкоду, послабивши (мінімізувавши) кровну помсту: покарання мусить бути пропорційним до завданих збитків. У Нагірній проповіді Ісус висловлюється щодо застосування lex talionis (Мт. 5:38-42) і закликає учнів не робити з цього припису закону максими, яка мала би керувати людськими вчинками.

25:1-55 – Суботній і ювілейний роки

Законодавство, пов’язане з ювілейним роком, є найбільш радикальною програмою безперервної соціяльної реформи в СЗ. Головною метою цих законів було запобігти цілковитому зубожінню боржників. Людей, котрі загрузли в боргах, яких вони були не в змозі сплатити, могли змусити продати їхню землю чи особисту свободу і поневолити. Неконтрольованість цього процесу призводила до значної соціяльної поляризації суспільства з виникненням класу багатих землевласників, котрі експлуатували маси безземельних рабів (пор. Іс. 5:8; Ам. 2:6). Книга Левит, 25 забороняє всім ізраїльтянам продавати себе чи землю у вічне володіння. Фундаментальне положення цієї заповіди викладено у вв. 23-24: «А земля не буде продаватися назавжди, бо Моя та земля, бо ви приходьки та осілі в Мене. А ви в усій землі вашої посілости дозволяйте викуп землі». Таким чином, ізраїльтянам було дозволено здавати свою землю чи працю в оренду щонайбільше на сорок дев’ять років. З кінцем цього періоду ті, кого продали в рабство, поверталися до своїх сімей, а землю, яку було продано в попередні роки, мали повертати попереднім власникам чи їхнім нащадкам.

Слово «ювілей» – це буквальна транслітерація юдейського слова yobel, що, як відомо, означало «баран» чи «баранячий ріг». Ювілей починався десятого дня сьомого місяця, у День покути, і його врочисто оголошували, коли починали сурмити голосно в труби по цілій землі (в. 9). У такий день було проголошено «свободу» (звільнення). Це слово (гебр. deror) означає звільнення від рабства саме тих ізраїльтян, котрі через бідність продали себе чи то ізраїльтянинові (вв. 39-43), чи чужинцю, що оселився в Ізраїлі (вв. 47-54). Єврейське слово deror суголосне з акадійським словом anduraru, що означає указ про звільнення – з тих, які видавали стародавні вавилонські царі та деякі їхні наступники. Коли царя помазували на царство, він видавав цей указ, який мав риси ширшого законодавчого інституту, відомого як mesharum – оголошення мораторію на борги та двосторонні угоди. В Єз. 46:17 «рік волі» (свободи) – це ще одна назва ювілейного року.

Закони ювілейного року починаються з нагадування про суботній рік (вв. 2-7). Землеробам відомо про користь залишати поля необробленими через певні проміжки часу для запобігання виснаженню землі та для забезпечення її родючости в майбутньому. В Ізраїлі така практика набула ще й релігійного значення: бо сьомий день тижня (шабат) був днем, присвяченим Господові (Вих. 20:8-11; Втор. 5:12-15), тож і сьомий рік був особливий: «А сьомого року субота повного відпочинку буде для землі, повний відпочинок, субота для Господа…» (в. 4), – це означало, що нікому не було дозволено орати чи вирощувати врожай на цих полях.

Ювілейні закони (вв. 8-55) визначають, як «слід» і як «належно» чинити суспільству. Є певне усвідомлення того факту, що деякі люди досягають процвітання своєю працею, а деякі – ні. Якщо, наприклад, через кліматичні умови люди, котрі обробляють землі на певних територіях чи вирощують певні культури, убожіють, то є неодмінна тенденція: ті, хто економічно передбачливий чи політично сильний, акумулюють земельні ресурси у своїх руках. Хай там як, а ювілейний рік не є проекцією на есхатологічне майбутнє чи на якесь утопічне суспільство, – радше це явище, закорінене в існуванні в реальному світі. Проте сучасні тлумачення часто висловлювали сумніви щодо доцільности цих установ. Більшість учених погоджується з тим висновком, що системи земельної реформи, описана в Левит 25, ніколи не застосовували на практиці.

Попередній запис

23:1-24:9 – Релігійні празники та приписи щодо святині

Так само, як книги Вихід, Числа та Второзаконня, Кодекс Святости перелічує національні свята, які слід відзначати протягом року. Цей календар ... Читати далі

Наступний запис

26:1-27:34 – Завершальні розділи

26:1-46 – Епілог до Кодексу Святости Книга Левит закінчується логічними висновками в заключному заклику, вказуючи на винагороди, які приносить покора ... Читати далі