26:1-27:34 – Завершальні розділи

26:1-46 – Епілог до Кодексу Святости

Книга Левит закінчується логічними висновками в заключному заклику, вказуючи на винагороди, які приносить покора Богові, й на покарання за непокору. Союз із Ягве зі самого початку ґрунтувався на законах, які відображали обов’язки, покладені й на цілий народ, і на кожного ізраїльтянина. Ізраїль став Божим народом тому, що Ягве звільнив його від рабства, зламавши занози ярма і вивівши люд з неволі із піднесеною головою (в. 13). У відповідь на цю Божу милість народові було висунуто вимогу жити згідно з волею Бога, і ця вимога охоплює всі аспекти й особистого, і соціяльного життя. Покора Божій волі приносить благословення, та зате невиконання висунутих вимог веде до Божої кари, що впаде на голови грішників. Сам Закон є частиною благословення, яке Бог дарує Ізраїлю, та в Законі також є і прокляття на адресу тих, котрі йому не коряться (пор. Гал. 3:10).

У біблійні часи головні законодавчі тексти (як-от звід законів чи умови договору) закінчувалися благословеннями та прокляттями. Головна частина Книги Второзаконня завершується так само (Втор. 28). і ми також бачимо подібні формулювання у Вих. 23:25-33 та в І. Н. 24:20.

Благословення за покору – це дар дощу о відповідній порі та прекрасні врожаї (вв. 4-5), мир і легкі перемоги над ворогом, а також чисельне потомство (вв. 6-10) Але найбільше благословення – це Божа присутність: «І поставлю місце перебування Свого серед вас…», «І Я буду ходити серед вас, і буду вам Богом, а ви будете Мені народом» (вв. 11-12).

Так само, як у Книзі Второзаконня, тут багато місця присвячено численним покаранням, які є наслідком порушення союзу (в. 15). Покарання як наслідок порушень – це фізичні та розумові хвороби (в. 16, 25), посухи та неврожай (в. 20), поразки в боях із ворогами (вв. 25, 33), поголовне винищення (в. 30), руйнування міст і святинь (в. 31), а також вигнання. Особливо важливим є в. 34: Господь спустошить землю, і цей тривалий період спустошення буде карою за те, що землі не давали відпочивати кожен сьомий рік, як те велено в 25:1-7. Але Божі кари описано як «дисциплінарні заходи» (вв. 44-45). Бог карає Свій народ не просто тому, що він заслуговує на покарання, але тому, що Бог любить його і хоче виправити нерозумну поведінку. Отже, незважаючи на всі катастрофічні лиха, надія на спасення все ще залишається. Умови примирення з Богом – це визнання гріха (каяття): щире прагнення виправити свою поведінку. Бог завжди пам’ятатиме союз із предками народу в стародавні часи. Саме той, хто вивів людей із Єгипту, залишатиметься і надалі їхнім Богом і повторить таке саме могутнє звільнення, як те вже було раніше. Те, що Господь зробив одного разу, він може вчинити ще раз, і Господь повторить це знову (Пор. Пр. 3:11-12: «Мій сину, карання Господнього не відкидай, і картання Його не вважай тягарем, бо кого Господь любить, картає того, і кохає, немов батько сина!»; див. також Втор. 8:5; Євр. 12:5-6).

Постскриптум (в. 46) є підсумком цілого Кодексу Святости: «Оце постанови, і устави та закони, що дав Господь між Собою та між Ізраїлевими синами на Сінайскій горі через Мойсея». Аналогічне твердження як висновок до цілого тексту книги з’являється в Лев. 27:34 (пор. також Чис. 36:13).

27:1-34 – Право викупу дарів, посвячених Богові

У цьому додатку викладено різноманітні приписи щодо принесеного в дар чи обіцяного перед Богом, що потому ставало власністю священиків. Коли людина принесла щось у дар, а потім із якихось причин захотіла забрати принесене в дар назад, то ці закони визначали умови, за яких можна було забрати назад принесене в дар. Ці закони підкреслюють, що, даючи клятву чи обітницю Богові, потрібно бути обачним і відповідальним. Пообіцявши поспіхом, можна потому дуже сильно пожалкувати, і закони Ізраїля не дозволяли людині, котра дала поспішні обіцянки, забути про це (пор. Екл. 5:1-6).

Обітниця посвячення себе Господові (вв. 2-8) означала присвячення свого часу такій службі у святині, яку мали виконати чи то сама людина, котра склала обітницю, чи члени її родини (пор. обіцянку Анни щодо ненародженого сина, 1Сам. 1:9-11). Найчастіше обітниці стосувалися жертвоприношення певної тварини, і якщо тварину було визнано «чистою» (це означало, що вона відповідала критеріям для жертвоприношення), то будь-яку спробу замінити її вважали недоречною.

Вірші 16-24 визначають, що цінність власности була прямо пропорційною до кількости років, які спливали до ювілейного року. Винятками були первістки, бо вони вже належали святині (Вих. 13:1-2). Розмір викупу повинен був визначити священик – згідно з фіксованим грошовим еквівалентом («шекель святині»),

В останньому вірші Книги Левит іще раз стисло підкреслено верховенство законів, викладених у цій книзі, а також їхній взаємозв’язок зі заповідями, які Господь дав Мойсеєві на Сінайській горі (в. 34). Величну священицьку історію походження Ізраїля, що є головним стрижнем розповіли, навкруг якого розвивалась і зростала Книга Левит, продовжує Книга Чисел, де йдеться про період, протягом якого ізраїльтяни перебували в пустині, а також про їхній поступ напередодні входження в Обіцяну Землю.

Попередній запис

24:1-25:55 – Служба у святині, Суботній і ювілейний роки

24:1-9 – Регулярна служба у святині Попри те, що головні події ізраїльських богослужень відбувалися протягом святкових церемоній (пор. Лев. 23), ... Читати далі

Наступний запис

Основні характеристики Книги Чисел

Книгу Чисел часто трактують як збірку не надто впорядкованих законодавчих текстів і оповідань. Першу частину цієї книги (1:1-10:10) складають винятково ... Читати далі