26:1-46 – Епілог до Кодексу Святости
Книга Левит закінчується логічними висновками в заключному заклику, вказуючи на винагороди, які приносить покора Богові, й на покарання за непокору. Союз із Ягве зі самого початку ґрунтувався на законах, які відображали обов’язки, покладені й на цілий народ, і на кожного ізраїльтянина. Ізраїль став Божим народом тому, що Ягве звільнив його від рабства, зламавши занози ярма і вивівши люд з неволі із піднесеною головою (в. 13). У відповідь на цю Божу милість народові було висунуто вимогу жити згідно з волею Бога, і ця вимога охоплює всі аспекти й особистого, і соціяльного життя. Покора Божій волі приносить благословення, та зате невиконання висунутих вимог веде до Божої кари, що впаде на голови грішників. Сам Закон є частиною благословення, яке Бог дарує Ізраїлю, та в Законі також є і прокляття на адресу тих, котрі йому не коряться (пор. Гал. 3:10).
У біблійні часи головні законодавчі тексти (як-от звід законів чи умови договору) закінчувалися благословеннями та прокляттями. Головна частина Книги Второзаконня завершується так само (Втор. 28). і ми також бачимо подібні формулювання у Вих. 23:25-33 та в І. Н. 24:20.
Благословення за покору – це дар дощу о відповідній порі та прекрасні врожаї (вв. 4-5), мир і легкі перемоги над ворогом, а також чисельне потомство (вв. 6-10) Але найбільше благословення – це Божа присутність: «І поставлю місце перебування Свого серед вас…», «І Я буду ходити серед вас, і буду вам Богом, а ви будете Мені народом» (вв. 11-12).
Так само, як у Книзі Второзаконня, тут багато місця присвячено численним покаранням, які є наслідком порушення союзу (в. 15). Покарання як наслідок порушень – це фізичні та розумові хвороби (в. 16, 25), посухи та неврожай (в. 20), поразки в боях із ворогами (вв. 25, 33), поголовне винищення (в. 30), руйнування міст і святинь (в. 31), а також вигнання. Особливо важливим є в. 34: Господь спустошить землю, і цей тривалий період спустошення буде карою за те, що землі не давали відпочивати кожен сьомий рік, як те велено в 25:1-7. Але Божі кари описано як «дисциплінарні заходи» (вв. 44-45). Бог карає Свій народ не просто тому, що він заслуговує на покарання, але тому, що Бог любить його і хоче виправити нерозумну поведінку. Отже, незважаючи на всі катастрофічні лиха, надія на спасення все ще залишається. Умови примирення з Богом – це визнання гріха (каяття): щире прагнення виправити свою поведінку. Бог завжди пам’ятатиме союз із предками народу в стародавні часи. Саме той, хто вивів людей із Єгипту, залишатиметься і надалі їхнім Богом і повторить таке саме могутнє звільнення, як те вже було раніше. Те, що Господь зробив одного разу, він може вчинити ще раз, і Господь повторить це знову (Пор. Пр. 3:11-12: «Мій сину, карання Господнього не відкидай, і картання Його не вважай тягарем, бо кого Господь любить, картає того, і кохає, немов батько сина!»; див. також Втор. 8:5; Євр. 12:5-6).
Постскриптум (в. 46) є підсумком цілого Кодексу Святости: «Оце постанови, і устави та закони, що дав Господь між Собою та між Ізраїлевими синами на Сінайскій горі через Мойсея». Аналогічне твердження як висновок до цілого тексту книги з’являється в Лев. 27:34 (пор. також Чис. 36:13).
27:1-34 – Право викупу дарів, посвячених Богові
У цьому додатку викладено різноманітні приписи щодо принесеного в дар чи обіцяного перед Богом, що потому ставало власністю священиків. Коли людина принесла щось у дар, а потім із якихось причин захотіла забрати принесене в дар назад, то ці закони визначали умови, за яких можна було забрати назад принесене в дар. Ці закони підкреслюють, що, даючи клятву чи обітницю Богові, потрібно бути обачним і відповідальним. Пообіцявши поспіхом, можна потому дуже сильно пожалкувати, і закони Ізраїля не дозволяли людині, котра дала поспішні обіцянки, забути про це (пор. Екл. 5:1-6).
Обітниця посвячення себе Господові (вв. 2-8) означала присвячення свого часу такій службі у святині, яку мали виконати чи то сама людина, котра склала обітницю, чи члени її родини (пор. обіцянку Анни щодо ненародженого сина, 1Сам. 1:9-11). Найчастіше обітниці стосувалися жертвоприношення певної тварини, і якщо тварину було визнано «чистою» (це означало, що вона відповідала критеріям для жертвоприношення), то будь-яку спробу замінити її вважали недоречною.
Вірші 16-24 визначають, що цінність власности була прямо пропорційною до кількости років, які спливали до ювілейного року. Винятками були первістки, бо вони вже належали святині (Вих. 13:1-2). Розмір викупу повинен був визначити священик – згідно з фіксованим грошовим еквівалентом («шекель святині»),
В останньому вірші Книги Левит іще раз стисло підкреслено верховенство законів, викладених у цій книзі, а також їхній взаємозв’язок зі заповідями, які Господь дав Мойсеєві на Сінайській горі (в. 34). Величну священицьку історію походження Ізраїля, що є головним стрижнем розповіли, навкруг якого розвивалась і зростала Книга Левит, продовжує Книга Чисел, де йдеться про період, протягом якого ізраїльтяни перебували в пустині, а також про їхній поступ напередодні входження в Обіцяну Землю.