Картина світу крізь призму священицького твору

Книга Левит, яка є складовою частиною сінайської перикопи (Вих. 25:1 – Чис. 10:10), – це кульмінація розповіди про священицьку діяльність. Моментом найвищого напруження в цій розповіді є прихід Бога Ягве для перебування з Ізраїлем; ритуальні закони встановлювали обставини, за яких Божа присутність могла бути благословенням для людей. Картина світу, змальована в цих писаннях, не просто розгортається навколо ритуалів у храмі, але керується такою концепцією світового порядку, яка єднає космос, храм і людське суспільство.

Основа діяльности первосвящеників – бачення цього світового порядку, що має єдиний центр, яким є храм, місце перебування Ягве, як джерело святости і благословення. Усередині храму найвищий ступінь святости зосереджено у Святая святих (найсвятішому місці), де над ковчегом витала Божа присутність і ширилася через Святе Місце спершу на священство, а далі й на цілий табір. Зовнішні кордони табору слугували лінією розмежування між територією, що перебувала під упливом святости, випромінюваної зі Святая святих, і територією поза межами табору. Саме той факт, що завдяки діяльності первосвящеників Ізраїль побудовано у вигляді військового табору, зосередженого навкруг скинії, передбачає дуже тісний зв’язок святости скинії та святости народу. Ось чому будь-яку нечистоту (чи то прокаженого, чи жертвенного цапа) проганяли за межі табору.

Святість поширювалася на різні групи людей у нисхідному порядку: спершу на первосвящеників, далі – на священство, левитів і, нарешті, на народ Ізраїля. Характерною, хоч і не винятковою рисою «Закону Святости» було те, що землю Ізраїля вважали святою (Чис. 35:33-34; пор. Лев. 18:24-30). Тому людей застерігали від осквернення землі через кровопролиття чи розпусну статеву поведінку.

Патристичне тлумачення

Автори патриотичного періоду досить часто вдавалися до типологічних і алегоричних методів тлумачення Біблії, щоб уникнути неправильних (і навіть скандальних) асоціяцій, які могли викликати в декотрих християн певні біблійні фрагменти. Це звернення до алегорії з пастирською та педагогічною метою для пояснення деяких важливих моментів, пов’язаних із темою жертвоприношення чи з духовною темою в Законі Мойсея, особливо помітне в представників Александрійської традиції.

Так зване Послання Варнави є найбільш антиюдейським із усіх творів ранніх християнських авторів. Варнава ставив за мету показати, що Закон Мойсея був досконалим від початку, як було задумано, та юдеї, котрі перші тлумачили його, абсолютно неправильно його розуміли, бо сприймали Закон буквально. Ось чому Варнава презентує «краще розуміння» (а саме алегоричне пояснення) Закону Мойсея. Така алегорична екзегеза демонструє очевидний вплив філонівської традиції, проте Варнава зазнає ще сильнішого впливу алегоричного трактування, ніж Філон: він повністю заперечує дослівне тлумачення.

Критичне ставлення до культу у Варнави пов’язано з баченням цього культу в пророків і в авторів псалмів (Іс. 1:11-13; Єр. 7:22-23; Пс. 51:19). Однак у своїй критиці він пішов іще далі, засудивши не лише зловживання, але й сам інститут юдейського богослуження. Згідно з Варнавою, всі приписи в СЗ, які стосуються жертвоприношення, обрізання та обмеження в харчуванні, треба трактувати не дослівно, але у вищому духовному сенсі. Він уважав, що Богові не вгодні матеріяльні дари чи криваві жертви. Жертва, якої прагне Бог, – це жертвуване в покуті серце. Так само Богові не вгодні й пости, які практикували юдеї. Піст, угодний Богові, – це утримання від неправедних учинків і благодійність. Закони про дотримання суботи юдеї також тлумачили неправильно. Правдива субота – це день вічности – «восьмий день», який християни вшановують у святкуванні неділі. Що більше, законів про поділ тварин на чистих і нечистих (пор. Лев. 11; Втор. 14:3-21) не потрібно сприймати дослівно. Ці закони передавали духовний сенс повчання про різні гріхи, що їх символізували нечисті тварини. Свині, наприклад, належали до тварин, чиє м’ясо було заборонено споживати, через те, що деякі люди, як свині, забувають, чия рука їх годує, щойно отримують надлишки їжі. Орел, шуліка, сокіл і різні ворони заборонено для споживання тому, що вони символізують тих птахів, які живляться грабунком, а не заробленим чесною працею та потом (Варн. 10:4). І, насамкінець, Варнава вважав, що юдеї неправильно поводяться, виявляючи таку пошану до Храму. Справжня Божа служба не обмежена лише єрусалимським Храмом, «бо, браття, оселя наших сердець є храм священний нашого Господа» (Варн. 6:15).

Климент Олександрійський підтримує Варнаву в тому, що повністю заперечує будь-яке дослівне тлумачення важливости правил жертвоприношення, а також перегукується з Філоном у тому, що розглядає жертву в СЗ як таку, що символізує прагнення душі до Бога. Згідно з установленою традицією, Климент уважає справжнім Божим храмом і спільноту, й особистість. Так само справжнім вівтарем є й зібрання богомольців, і кожна окрема душа, з якої лине тиміям святої молитви Це дуже близьке порівняння молитви, тиміяму та вівтаря (добре відоме зі Старого та Нового Заповітів) характеризує також і жертовницькі аспекти діяльности Ісуса як первосвященика.

«Тоді, якщо ми стверджуємо, що Господь Великий Первосвященик приносить Богу ладан зі солодкими пахощами, уявімо, які це солодкі пахощі ладану; проте і зрозуміймо, що це означає – те, що Господь кладе приємну жертву любови та пахощів духовних на вівтар» (Педагог 2, 8).

Тенденцію переносити концепт жертвоприношення в духовний вимір найвиразніше простежуємо у творах Оригена. Він так часто згадує про жертви, що його назвали «великим богословом жертви». У своїй Гомілії на Книгу Левит, як і в інших своїх творах, Ориген пропонує власне тлумачення значення жертви для християн, беручи за основу духовне тлумачення Писань. Його головне припущення полягає в тому, що кожна безкровна жертва була прототипом Христа. Одна з критичних зауваг щодо правил жертвоприношення, описаних у СЗ, полягала в тому, що всі жертвоприношення відбувались в Єрусалимі. Жертва Христа – вища за інші, бо вона відбувається також і на небесах. Христос – це справжній пасхальний агнець, чиєю кров’ю нас примирено з Богом. Досконалим і унікальним жертвуванням Себе Отцеві Христос є водночас первосвящеником і жертвою, стражденним слугою Господнім, незаперечним антитипом жертви Ісака. Християни також є співучасниками жертви Христової: насамперед і найголовніше – через мучеництво; але жертовність в Оригена також охоплює молитву, прощення, подавання милостині та доброчинність як жертовність. Ті, хто дійсно розуміє Закон, складають духовні, а не матеріяльні жертви.

Попередній запис

Велична тема Книги Левит: святість

Історичні оповіді, які описують укладення союзу на горі Сінай, спираються на закони Книги Левит. Саме там Ізраїль став «святим народом», ... Читати далі

Наступний запис

Закони про жертвоприношення – 1:1-7:38

Початок Книги Левит – це продовження наративу Книги Вихід. У Книзі Вихід услід за укладенням союзу між Богом та Ізраїлем ... Читати далі