Велична тема Книги Левит: святість

Історичні оповіді, які описують укладення союзу на горі Сінай, спираються на закони Книги Левит. Саме там Ізраїль став «святим народом», – це означає, що цей народ відмежувався від інших народів як присвячений Богові (Вих. 19:6). Отже, святість Ізраїля є результатом акту Божої благодати – безцінного дару Господа. Та навіть якщо Ізраїль був тим народом, що належав Ягве через божественну обраність і укладений союз, він повинен був присвятити себе волі Бога через покору. Ви тих, кого Бог зробив святими, очікували, що вони залишаться святими, бо не чинитимуть нічого такого, що скомпрометувало би їхній особливий статус, а моральні та культові закони Книги Левит мали намір показати, як їм слід було зберігати свою святість.

Як ми вже побачили на початку книги, святість є домінантною темою Книги Левит. Бог є святий (19:2), і Божа святість – найвищою мірою дійсна та діяльна (див. 10:1-3). Тому що Бог випромінює святість на все, що поряд із Ним, отже, все, що було обіцяно та присвячено Богові, мало бути вилучено з повсякденного вжитку. Фактично, вислів «вилучене зі світського вжитку» насправді й означає «святе», коли йдеться про речі, місця та священиків. Скинія, в якій був присутній Бог, вівтар, де здійснювали жертвоприношення, й усі дні, присвячені служінню Богові, були святими, – так само як облачення для релігійних відправ, олива для помазання, жертви та жертви для цілопалення. Заборонено було доторкатися чи наближатися до цих священних предметів, хіба що при дотриманні певних умов ритуальної чистоти.

Священиків уважали особливо святими, бо їхнім обов’язком було виконувати обряди освячення та навчати людей розрізняти святе і несвяте (10:10). Їх мали за особливо наближених до Бога, бо саме вони близько приступали (пор. 9:7-8) і приносили до вівтаря жертви для цілопалення (7:9; 21:6). Наступними за рівнем святости після священиків були левити. Незважаючи на те, що левитам було заборонено чинити жертвоприношення, вони мали дозвіл їсти посвячені частини поживи, призначені для священиків.

Книга Левит особливо підкреслює той факт, що людські істоти – безмежно віддалені від святого Бога і є не гідними перебувати в Його присутності. У книзі закладено глибинний сенс відмежування гріховної природи людини від досконалої праведности Бога. Та, незважаючи на цю прірву, безмежно святий Бог продовжує наполегливо прагнути освячення гріховних істот. Таким чином, паралельно з текстами, які звеличують трансцендентність, неосяжність Бога, Книга Левит також навчає, що святий Бог бажає наблизитися до Свого творива і подарувати всім цю надзвичайну якість, що є унікальною Божою прерогативою, – святість. Лише Бог є святий, – тому можливість і рівень святости Його створінь залежать від Божої дії освячення. Тож Бог промовляє до Свого народу: «Я є святий», – і «Я Господь, що освячує вас!» (20:8).

Підкреслюючи Божу роль в освяченні, Книга Левит також звертає особливу увагу на те, як повинна діяти людина. Освячення має два аспекти: Божий акт і дії людини. Поведінка кожної зі сторін союзу має віддзеркалюватись у житті людини й у Божій сутності (20:7). Божі чистота і моральна досконалість мають слугувати взірцем для всіх дій людини та для її переконань. Саме з цієї причини Божий наказ народові Ізраїля: «Будьте святі, бо святий Я, Господь, Бог ваш!» (Лев. 19:2, пор. 11:44-45; 20:26), – став першим імперативом, що керував людською поведінкою. Цей наказ передбачає не лише чистоту служіння Богові, але також і святість повсякденного життя: у сімейному, у соціяльному та в економічному контекстах.

З огляду на те, що закон має бути головним чинником регулювання людської діяльности, Книга Левит особливо наголошує на тому, що саме має чинити кожен представник народу союзу, щоби бути дійсно святим.

Ізраїльтяни мусили зберігати у святості все, що освятив Бог. Це стосується, наприклад, дотримання дня суботи. Саме тому, що Господь освятив її, юдеям було наказано берегти святість цього дня, утримуючись від будь-якої роботи (Лев. 23:3; пор. Вих. 20:8-11; Втор. 5:12-15). Таким чином, священицька богословська концепція Книги Левит виводить два аспекти святости, які, на перший погляд, є суперечливими. Бог прагне наділити Ізраїль божественною святістю, проте водночас Він є ревним у тому, щоби зберегти цю божественну святість. Святість – це дар Божий, і вона не є результатом людських зусиль. Тому люди повинні проявляти велику пильність, аби не привласнити те, що є даром згори. Ось чому в Книзі Левит у звертаннях до Божого народу почергово вживано такі слова, як «слід» і «повинні». Святість означає цілковите присвячення людських життя і праці служінню Богу. Тому й виправданими є постійні нагадування Ізраїлю про те, що він є святим народом і мусить зберігати цю святість, аби віддати себе служінню Богові. Цією святости набувають справедливими вчинками, любов’ю, милосердям і покорою, щоби ходити перед Богом (пор. Мих. 6:8) Святість протиставлено бруду та нечистоті, які вважають невидимою, загадковою, проте майже матеріяльною субстанцією, що іноді чіпляється до людей і предметів. Контакт із мертвим тілом, мимовільні виділення зі статевих органів, страждання від певних шкірних захворювань, споживання забороненої їжі – все де призводило до нечистоти людини. І святість, і нечистоту стародавні юдеї трактували як категорії динамічні: це означало, що і святість, і нечистота мали здатність поширювати свої властивості на інших людей і на інші об’єкти. Так само як і певні освячені предмети освячували все, що до них доторкалося (6:11), нечистота, яку вважали заразною, також могла передаватися від нечистих предметів через звичайний контакт (пор. 11:39-40). Якщо людина перебувала в нечистоті, її усувала від певних дій, а насамперед їй було заборонено заходити до храму для здійсненні культу. Різні випадки ритуальної нечистоти потребували особливих обрядів очищення. Якщо людина осквернила храм, зайшовши туди, і не подбала про належне очищення, то їй загрожувала смерть.

Смерть і нечистота – це загалом категорії взаємопов’язані, бо вони протилежні до таких категорій, як життя і святість. Ми перебуваємо тут у світі табу; пов’язаних із цим терміном навіювань про небезпеку, застереження чи заборону (пор. 2Сам. 6:6-7). Але в основі єврейської концепції святости вирізняються такі етичні принципи, що дають підставу для переважно примітивно-спрощеного трактування поняття нечистоти, яке у єврейській культурі закріпилося в стосунку до інших народів. Унаслідок такого перенесення акцентів із ритуальної до моральної сфери стан нечистоти виникає не лише як результат дії мимовільних чинників (як-от місячні виділення і тривалі шкірні захворювання), але також і як результат рішень, що їх людина приймає свідомо. Це відбувається тоді, коли людина переступає обмеження, які встановив Бог (пор. коментар Лев. 13:1-59).

Обов’язок священиків полягав у тому, щоби підтримувати ритуальну чистоту Ізраїля та храму шляхом виконання обрядів, які знищували найменші сліди нечистоти з тіла й зі свідомости богомольців. Це стосувалося не лишень окремих особистостей, але й цілого народу. Потребу очищення народу від гріха яскраво змальовано під час церемонії жертви козла в День покути (Лев. 16).

Попередній запис

Книга Левит і культ ізраїльтян (закінчення)

Богослуження в Ізраїлі не було театральним дійством перед престолом Бога, Який байдуже споглядав обряди. Вважали, що Бог Ізраїля був присутній ... Читати далі

Наступний запис

Картина світу крізь призму священицького твору

Книга Левит, яка є складовою частиною сінайської перикопи (Вих. 25:1 – Чис. 10:10), – це кульмінація розповіди про священицьку діяльність. ... Читати далі