Книга Левит і культ ізраїльтян (закінчення)

Богослуження в Ізраїлі не було театральним дійством перед престолом Бога, Який байдуже споглядав обряди. Вважали, що Бог Ізраїля був присутній у святині на Сіоні в Єрусалимі (див. Пс. 48:2-4), тож звершувати культ означало перебувати в Божій присутності й бачити «обличчя Боже» (пор. Пс. 42:2). Що більше, переконатись у Божій присутності в Божому святому місці означало так долучитися до сфери священнодійства, щоб у цілій повноті відчути Його динамічну та могутню присутність. Але ритуальний закон охоплює повторювані церемоніяльні практичні дії, значення та цінність яких нелегко зрозуміти богомольцям, і тому більш приголомшливим, аніж інші аспекти священного закону, для них є зовнішній бік ритуалу. Ось чому пророки жорстко критикували богослуження Ізраїля. Вони протиставляли марноту жертвоприношення та виконання інших релігійних приписів покорі Ягве та правильним і справедливим учинкам. Звертаючись до богомольців, котрі вважали, що відразу після здійснення правильних ритуалів Ягве автоматично забезпечить їхній добробут, пророк Амос сказав: «Зненавидів Я, обридив Собі ваші свята» (Ам. 5:21). Осія, його трохи молодший сучасник, застерігав подібно: «Бо Я милости хочу, а не жертви, і Богопізнання більше від цілопалень» (Ос. 6:6). А Ісая мав на увазі те саме, коли звертався до тих, хто поставав перед Богом у Храмі: «Ваші руки наповнені кров’ю» (Іс. 1:15; пор. Єр. 6:20; 7:21-22: Мих. 6:6-8).

Це звинувачення супроти корумпованого богослуження є, мабуть, найбільш поширеним докором, який висловлювали пророки Ізраїля. І цей найбільший докір супроводжує цілу історію біблійних пророцтв аж до періоду після вигнання, де ми знову натрапляємо на це в Трито-Ісаї та в Малахії. Така приголомшлива добірка їхніх висловлювань спонукає нас думати, що пророки, котрі жили в період до вигнання, відмовлялися від жертвоприношення та від усіх культових практик (Храму, жертвоприношення, святкувань, вівтарів, священиків) на користь релігії з пріоритетом моральних принципів і з відмовою від культової практики. Проте навіть такі вичерпні докази не є гарантією того, що наведені радикальні висновки є правдивими. Те, що пророки заперечували, було не самим культом, а формальними ознаками зовнішнього служіння, які не відповідали внутрішньому настрою (Іс. 29:13). Жодне ретельне формальне богослуження не може замінити чистоти серця, цілісности життя і покори Ягве. Релігія без внутрішньої покори, та зате з ретельними церемоніями і святами перетворюється на порожню форму й не виконує вимог святого Бога Ізраїля.

Тож немає причини категорично розмежовувати пророцьку релігію духа та культову релігію священиків, викладену в П’ятикнижжі, де жертвоприношення є вимогою і ритуал виразно прописано. Коли пророк ставить питання: «Що Господь вимагає від Ізраїля?» (пор. Мих. 6:6-8) священицька відповідь є такою: «Будьте святі, бо святий Я, Господь, Бог ваш!» (Лев. 19:2). Псалми та книги мудрости повторюють таке саме повчання (пор. Пс. 50:7-15; Пр. 15:8; 21:3,27). З глибокого досвіду покути Псалом 51 [50] оголошує, що Богові будуть приємні жертви та цілопалення, щойно каянник принесе йому прийнятну жертву: серцем зламане та упокорене (вв. 10-12, 16-19).

Коли останній залишок держави Юдеї впав перед вавилонянами в 587 році до Р. Хр., розпочалася нова фаза в житті Ізраїля. Євреї, депортовані до Вавилона, створили свою спільноту у вигнанні, й багато з них плекали надію повернутися до своєї старої батьківщини, щоби відродити народ та відновити культ Храму. Таким чином, богослуження набуло значного поширення й у неволі. Через те, що неможливо було здійснювати жертвоприношення, богослуження відбувалось у формі молитви та проповідування. Над потоками рік і над каналами Тигру та Євфрату – «вавилонськими ріками» – вигнанці збиралися для молитви та для сумної згадки про гору Сіон і про Єрусалим (пор. Пс. 137).

Водночас люди, котрі уникли депортації, здійснювали паломництва до місця зруйнованого Храму. З поголеними бородами, з роздертою одежею та з порізами на тілі, з кадилом у руках, вони приносили жертви в храмі Господнім (Єр. 41:4-5), а їхні ридання та ритуальні плачі можна було почути на всіх шляхах до священного місця (пор. Пл. Єр. 1:4). Роки опісля, навіть після повернення деяких вигнанців із Вавилона, роковини спалення Храму все ще відзначали постом і оплакуванням (Зах. 7). Замість веселитися перед лицем Ягве богомольці повинні були спокутувати (kipper) гріх цілого народу (пор. Неем. 9).

Коли криза вигнання завершилась і ті, хто повернувся з Вавилона, присвятили себе складному завданню відбудови життя народу, вожді відновленої спільноти поставили за головну мету відбудувати єрусалимський Храм: зі жертвоприношенням, зі святкуваннями, з днями посту, а насамперед із дотриманням суботи. Певні псалми почали асоціювати з цими значними подіями. У величних роздумах виголошуваних і співаних псалмів, було закладено міцний захист від занадто спрощеної тенденції до переродження ритуальних дій у порожню формальність. Автор Пс. 50, наприклад, говорить від імені Ягве і розповідає ізраїльтянам, що той не потребує жодних жертв, аби задовольнити Свій голод. Натомість Богові найбільше приємні обітниці, молитви подяки та щира сповідь із каяттям (пор. Пс. 50:7-23; 51:19).

Присвячення Господові одного дня зі семи, а саме суботи, – це, безперечно, дуже особлива риса ізраїльського благочестя. Проте суботу (шабат) рідко згадують у ранніх текстах; у кількох фрагментах про це йдеться в період монархії, та набагато більше посилань належать до періоду після вигнання. Можна сказати, що суворе дотримання суботи почалося ще за часів Священичого Кодексу в період після вигнання, а ще суворіше її дотримання – у спільноті Кумрану рабіністичного періоду.

У II ст. до Р. Хр. кумранська спільнота відійшла від життя народу та від храмового культу і започаткувала чернечий побут на берегах Мертвого моря. На переконання тієї спільноти, Бог відвернувся від єрусалимського Храму через те, що макавейські первосвященики тих часів були незаконними й відтак осквернили Храм і цілу землю. Та група в пустині дуже суворо виконували приписи щодо святости і культової чистоти, а єдиним способом богослуження тієї спільноти була «літургія слова». Священики не складали жертв, але дотримувалися святости в присутності Бога на землі – у надії на те, що Господь незабаром урочисто встановить новий лад в Ізраїлі й у світі.

Кумранські тексти містять цілісну систему храмової символіки. Спільноту позиціонували як нову святиню, а жертву, яку вважали духовною за своєю природою, приносили у формі прослави та молитви, а також святого і непорочного життя членів спільноти. В юдаїзмі не простежуємо прямих паралелей із цим храмовим символізмом, але цю храмову образність використовує НЗ при описах тіла Христового (Ів. 2:21), християнської спільноти (1Кор. 3:16-17; Еф. 2:19-22; 1Пет. 2:5-6) і людської одиниці (1Кор. 6:19; 2Кор. 6:16). Після того, як у 70 році римляни зруйнували Єрусалим, богослуження з жертвоприношеннями припинились і ціле релігійне життя Ізраїля зазнало радикальних змін. Без Храму та без політичної автономії саме Тора (Закон), яку об’явив Бог, стала тією рушійною силою, що згуртувала юдейський народ. Молитви та повчання в синагогах посіли місце жертвоприношень в Єрусалимському храмі, а літургію, яка набула нової форми, було пристосовано до потреб нового часу. Найважливішим символом синагоги є ковчег, в якому зберігаються сувої Тори і до якого богомольці звертають свої обличчя під час молитви. Разом із тлумаченням і дотриманням Закону важливу роль відіграє месіянська надія.

Культ у ранній Церкві супроводжувала бурхлива радість. Християнські спільноти збиралися «із радістю та в сердечній простоті», щоби хвалити Бога і молитися, щоби навчатись і «ломлячи хліб» (Дії 2:46-47). Декілька текстів НЗ свідчать про те, що виконання гимнів і пісень, натхненних Святим Духом, було важливою частиною ранньої християнської літургії (Кол. 3:16; пор. 1Кор. 14:15; Еф. 5:19). Вірні сходилися, щоби відправити Божу службу «в перший день тижня», бо то був день Господа, день воскресення Ісуса. На початковому етапі історії Церкви богослуження надихала палка надія на дуже близьке повернення Господа. Характерним літургії ним словом було «Марана та!» – «Прийди, Господи Ісусе!» (Об. 22:20; пор. 1Кор. 16:22). Ця практика, найімовірніше, виникла в першому поколінні єврейських християн, адже цей вислів зберігся арамейською – мовою оригіналу. Учасники богослужень перебували в піднесеному настрої, бо збиралися для того, щоби згадати про минуле (земне життя Ісуса) та очікуючи майбутнього (Його пришестя).

Християнське богослуження не обмежується лише літургійними зібраннями. В 1Пет. 2:5 цілу спільноту зображено як храм зі живого каміння, і священство приносить жертви духа, підпорядкувавши вірі ціле своє життя, а Павло використовує мову ізраїльського культу, щоб описати життя християн. Ті християни, котрі прагнуть чинити праведно, являють собою «жертву живу, святу, приємну Богові» (Рим. 12:1), і проповідування Євангелія, що є справжнім служінням Господові, «щоб приношення поган стало приємне й освячене Духом Святим» (Рим. 15:16). Якщо до християнського життя маємо ставитися як до самовідданого служіння Господові, то поширення Христового Євангелія в такому служінні можна дійсно порівняти зі священицькою службою. Далі, у 2Кор. 2:14-16, Павло запозичує термін, пов’язаний зі жертвоприношенням: «запашність», – і застосовує його у проголошенні Євангелія в апостольських пастирських настановах.

Хоча Господня слава й перебувала в єрусалимському Храмі, він був тільки будівлею з каменю та дерева. У Новому Союзі, згідно з християнськими віруваннями, сам Ісус оселився в Храмі. Як втілене Слово Боже він є храминою Господньою (пор. Ів. 2:21). На хресті Він раз і назавжди досягнув того, що первосвященики Старого Союзу намагалися зробити в День покути (пор. Євр. 10:1-18; Еф. 5:2), а Дух, якого дав Ісус, покликаний оживити Божі служби «в дусі та в правді» (Ів. 4:24), що заміняє жертвоприношення та культові практики старого Храму.

Попередній запис

Книга Левит і культ ізраїльтян

Книга Левит є насамперед записом обрядів: жертвоприношення, рукоположення священиків, очищення та покути за гріхи. Книга містить інформацію, важливу для розуміння ... Читати далі

Наступний запис

Велична тема Книги Левит: святість

Історичні оповіді, які описують укладення союзу на горі Сінай, спираються на закони Книги Левит. Саме там Ізраїль став «святим народом», ... Читати далі