Книга Левит і культ ізраїльтян

Книга Левит є насамперед записом обрядів: жертвоприношення, рукоположення священиків, очищення та покути за гріхи. Книга містить інформацію, важливу для розуміння сутності культу в єрусалимському Храмі аж до його зруйнування в 70 році по Р. Хр., та описи обрядів покликані радше передати конкретні форми поклоніння, ніж пояснити вагу всіх тих вимог. Таким чином, поверхове читання книги може залишити враження про її зміст як про не більш ніж порожній ритуал, позбавлений щирого особистого благочестя. Що більше, таке сприйняття може посилити хибну концепцію, що невигідно висвітлює священиків порівняно з пророками, бо до перших ставилися як до фахівців релігії, сфокусованої на зовнішніх ознаках, яка переймається матеріяльними дефініціями обрядової нечистоти, – натомість сфера діяльности пророків – вищі, більш шляхетні духовні вчення.

Щоби позбутися цього хибного переконання, варто прочитати Книгу Левит у контексті книг цілого СЗ. Лише тоді можна зрозуміти, що таке богослуження було загальноприйнятим і найбільш поширеним методом спілкування народу Ізраїля з Ягве. Крім того, ми можемо зробити висновок, що, хоча жертвоприношення і було головним складником обрядів у колах ізраїльтян, помилково вважати, що всі ритуали народу Ізраїля було присвячено лише жертвоприношенням. Наприклад, важливими елементами богослужень народу Ізраїля, про які майже не йде мови в Книзі Левит, є молитва та пісня, і навіть якщо багато псалмів було, можливо, створено для офіційного використання в богослуженнях (пор. 1Хр. 16:4-36), то окремі люди цілком природно просто приходили до Храму, щоби помолитися (пор. 1Сам. 1:9-18; 1Цар. 8:22,27-30; Лк. 18:10). Дотримання посту також – принаймні в особливих випадках – було умовою причетности до Божого народу (Лев. 23:29), і побожні представники народу Ізраїля дотримувалися посту з особистих спонук або з метою очищення, жалоби чи благання про допомогу (пор. 2Сам. 12:6). Народне благочестя передбачало «суворий піст» у День покути, а особливий день посту оголошували в часи всенародного лиха. (Йоіл. 1:14; Езр. 8:21; 2Хр. 20:3).

Не варто недооцінювати впливу культу в процесі формування та збереження юдейської віри, та можна з певністю стверджувати, що в стародавньому світі люди не могли сприймати релігійних стосунків як особистісної цінности й індивідуалістичної ідеології. Щоби служити Ягве, вони збиралися разом із іншими людьми і сповідували релігію організовано. На цьому тлі ізраїльські пророки різко відхиляються від загальних алгоритмів, але навіть їх не слід відокремлювати від культової системи, в якій вони жили та формували свої засадничі уявлення про Ягве.

СЗ демонструє величезний простір для культових дій, але він не містить систематизованого переліку обрядів, не пов’язаних зі жертвоприношенням. Через те, що нам важко збагнути біблійні традиції, слід звертати увагу на всі згадки про такі обряди – згадки, які розкидано в текстах усіх книг Біблії. Подальший короткий опис має намір виявити в біблійних текстах деякі визначні риси культу народу Ізраїля та його розвитку аж до християнських часів.

У загальновідомих фрагментах П’ятикнижжя описано, як патріярхи приносять жертву (Буг. 22:13; 31:54; 46:1), будують жертовник (Бут. 12:7-8; 13:4; 26:25) чи ставлять камінний стовп і наливають олії вгорі його (Бут. 28:18; 35:14). Богослуження ще не було цариною, відокремленою від повсякденного життя людей, – його було повністю інтегровано в їхній кочовий триб життя. Не було священиків чи храмів; патріярхи самі виконували священицькі функції на тимчасових жертовниках, побудованих під відкритим небом.

Книга Вихід свідчить, що Мойсея було послано для того, щоби він вивів народ із Єгипту, здійснив похід у пустиню і приніс там жертву Господові (Вих. 5:3), а напередодні виходу він навчив народ Ізраїля, як звершувати пасхальний обряд: кожна сім’я повинна була принести в жертву ягня й помазати кров’ю одвірки та наддвірок у домах і святкувати, споживаючи вночі м’ясо ягняти – священну страву. Далі Мойсей наказав повторювати цей обряд щороку і пояснювати його суть дітям. Таким чином, Пасху було пов’язано зі спогадами про звільнення з Єгипту, і вона була постійним нагадуванням народу Ізраїля про те, що Господь учинив для нього. У роки блукання Їтро, мідіянський священик, Мойсеїв тесть, приніс «цілопалення та жертви для Бога» (Вих. 18:1,12).

Унікальний елемент культу Ізраїля. згідно з традиціями П’ятикнижжя, було започатковано через теофанію на горі Сінай. Там, у пустині, на шляху до Обіцяної Землі, група людей, звільнених із єгипетського рабства, вперше почула Боже слово через теофанію (Вих. 19; 24:15-18). На відміну від свідчень патріархів про отримання Божого Слова, цього разу Боже Одкровення стосувалося не особистости, а цілого народу. Під час цієї фундаментальної події Мойсей стає посередником; Бог об’являється Мойсеєві лише після того, як Мойсей наближається до Бога.

Книга Ісуса Навина містить розповідь про те, як народ Ізраїля вперше отаборився в Ґілґалі, перейшовши річку Йордан (І. Н. 4:19). Там юдеї відсвяткували свою першу Пасху на Святій Землі (І. Н. 5:10). Відомо, що в тому місці з прадавніх часів було важливе місце культу, тож, можливо, що скинію Ягве започаткували теж саме там і тоді. Книга Ісуса Навина 4:1-9,20-24 розповідає про те, як люди несли камені з Йордану до Ґілґалу, де встановлювали їх як пам’ятні камені (gilgal єврейською мовою означає «коло» [з каменів]), але більш імовірно, що те коло з каменів належить до набагато ранішого періоду – ще до того, як Ізраїль захопив ті землі. Кілька стародавніх традицій, пов’язаних зі життям Саула, було започатковано саме в Ґілґалі, де Саула і проголосили царем (1Сам. 11:14-15). Святилище в Ґілґалі стало важливим місцем для жертвоприношень (1Сам. 10:8; 11:15b; 13:8-10; 15:21), і під час важливих подій там періодично відбувалися збори племен (Ос. 4:15; 9:15; 12:11; Ам. 4:4; 5:5).

У часи суддів народ Ізраїля продовжував приносити жертви на звичайних жертовниках під відкритим небом (Суд. 6:24-27; 13:19), але також відомо, що вже були священики та храми. Левитів уважали людьми, гідними виконувати священицькі обов’язки (17:13), і в Шіло був храм, де зберігався Божий ковчег, аж поки його захопили филистимляни (1Сам. 4:11). Але все-таки до становлення монархії ізраїльські покоління не становили єдиного суспільства, бо не було центральної влади, яка могла би спонукати до цього.

У часи монархії, коли Давид приніс ковчег союзу на гору Сіон, зробивши Єрусалим головним святим місцем, культ отримав новий імпульс із далекосяжними наслідками (2Сам. 6:12-19). Усі покоління Ізраїля вшановували ковчег, і його перенесення до Єрусалима зробило це місто надзвичайно престижним і найважливішим осередком ягвізму. Давид мав намір побудувати храм на честь Ягве, та пророк Натан відмовив його порушувати стародавню традицію проведення богослужень у наметі (2Сам. 7:5-7).

Соломон, Давидів син і спадкоємець єрусалимського трону, виконав широку загальнонаціональну програму будівництва; його найбільш пам’ятне звершення – це спорудження святині на Сіоні. Храм був такою спорудою, яка відповідала всім вимогам для розміщення в ньому Господнього ковчега, хоча на початку могло лунати багато заперечень цього плану. Той факт, що Соломон призначив головним будівничим фінікійського архітектора Хірама з Тира (1Цар. 7:13-14), є певним доказом того, що споруда мала ознаки іноземного архітектурного стилю, бо задум майстра й оздоблення храму були типово ханаанськими. Мав минути ще певний час, перш ніж єрусалимський Храм почав відігравати важливу роль у богослуженні Ізраїля, та на початковому етапі це могло спровокувати упереджене ставлення пророків до Соломона, чия участь у міжнародних справах сприяла багатьом запозиченням у релігійній практиці під час його царювання. Проте святиня на Сіоні безперервно проіснувала довше, ніж тисячу років, хоч і пережила дві значні реконструкції. Одну – починаючи з 520 року до Р. Хр. по вигнанні Ізраїля, а другу – в комплексі великих будівельних проєктів Ірода, який царював у Палестині з 37 до 4 року до Р. Хр.

Протягом періоду монархії існувало значне обрядове розмаїття в різних святилищах і місцях культу Ізраїля та Юдеї (пор. Ос. 4:13,15; 8:11; 9:15; Ам. 3:14; 4:4-5; Єр. 17:2-3). Жодній святині не було віддано одностайної переваги над усіма іншими, хоча Єрусалим залишався одним із найважливіших місць культу Ізраїля. Натовпи богомольців, котрих приваблювали велич єрусалимського Храму й авторитет Давидового Міста як релігійного центру, що посилював єдність царства, безперервно здійснювали паломництва до Єрусалима. У Північному царстві вагу Єрусалима відкрито заперечували (пор. 1Цар. 12:26-29). На противагу культу Храму в Єрусалимі, Єровоам, доповнюючи політичний розкол релігійним, поставив золотих бичків: одного – у Бет-Елі, а другого – у Дані.

Ханаанське оточення мало надзвичайно великий вплив. Що більше ми дізнаємося про ханаанський культ, то ліпше розуміємо, наскільки тісно ізраїльський культ за своєю формою був пов’язаний із ханаанським. Багато святинь до того, як у них почали відправляти богослуження ізраїльтяни, слугували храмами Ела та Ваала. Ханаанські запозичення були такі вагомі, що історики не спроможні відтворити модели ізраїльського культу в тому вигляді, в якому він існував у часи, коли юдеї вперше оселились у Ханаані. З ханаанської релігійної практики Ізраїль запозичив типи жертв і календар літургійних свят. Ці свята було пізніше видозмінено в руслі віри Ізраїля, і вони стали пам’ятними днями святкування спасенних Божих діянь.

Незважаючи на цей вплив, вільне від ідолопоклонства служіння Ягве зробило віру Ізраїля унікальною в стародавньому світі. Заборона ідолів є всеохопною і не допускає поклоніння будь-яким зображенням. Передумовою цієї заборони є твердження, що Ягве неможливо ототожнити з жодним об’єктом у Всесвіті (Вих. 20:4; Втор. 5:8).

Що більше, думка про те, що ізраїльський культ був лише дійством, яке складалося з показних церемоній і традиційних ритуалів, – це хибне уявлення про стародавню релігію. Богослуження у святилищах із виголошуванням певних слів і з наочним символізмом не було єдиним шляхом, який провадив до Бога. У суспільстві, де лише кілька людей знали грамоту, святиня була єдиною і найпотужнішою суспільною інституцією для збереження тяглости релігії. Священики за спадковим правом відправляли богослуження і передавали з покоління в покоління ті священні знання, яких ніхто ніколи не піддавав сумніву, і на цих спільних богослуженнях у кожному святилищі, де формовано світогляд і традиції, плекали благочестя ізраїльтян. У цих святинях було зібрано та збережено найдавніші писання Ізраїля.

Попередній запис

Цінність Книги Левит

На перший погляд, зміст Книги Левит, здається нам зовсім чужим. Головна тема книги не викликає широкої зацікавлености. Книга, що містить ... Читати далі

Наступний запис

Книга Левит і культ ізраїльтян (закінчення)

Богослуження в Ізраїлі не було театральним дійством перед престолом Бога, Який байдуже споглядав обряди. Вважали, що Бог Ізраїля був присутній ... Читати далі