Одну зі своїх робіт філософ Жак Елюль починає з чесного визнання: «У цій книзі я писатиму про те саме, про що і в інших: вдивлятимуся у світ, в якому живу, спробую його зрозуміти і порівняти з іншою реальністю, в якій теж живу, але яка абсолютно не перевіряється».
Перед кожним дослідником духовного світу стоїть схоже завдання.
В автобіографічній книзі «Семиярусна гора» Томас Мертон згадує, як, читаючи поезію Вільяма Блейка, переконався в «мертвому, егоїстичному раціоналізмі, який сковував мій розум і волю».
У результаті Мертон дійшов висновку, що «є лише один шлях життя – жити у світі, насиченому Божою присутністю і Божою реальністю».
Згодом Мертон потрапив у монастир (Абатство Гефсиманське), де його уразила сила місця, цілком присвяченого молитві. Під цим враженням він навіть написав, що абатство Гефсиманське «об’єднує країну воєдино, запобігає всесвіт від розпаду».
Ще на ранньому етапі свого духовного шляху Мертон сказав: «Дуже скоро ми дістанемося до точки, коли просто скажемо: «Вірую» або «Відмовляюся вірити»».
Віра буває подібна до маятника не лише в суспільстві, але і в окремих особах…
Ісуса анітрохи не дивувало, що, всупереч усім знаменням, люди в Нього не вірять. Він передбачав: «Коли хто й із мертвих воскресне, не йнятимуть віри» (Лк. 16:31). Мене також не дивує, що не усі вірять у невидимий світ, особливо в епоху активного освоєння світу видимого, відчутного. У багатьох у голові не укладається, як може існувати невидиме, те, що лежить за межами людського розуму.
Чому ж вірю я сам? Чому, подібно до Елюля, намагаюся в усіх своїх книгах зіставляти світ гір, дерев, комп’ютерів і телефонів з іншою реальністю, що абсолютно не перевіряється? Чому, подібно до Мертона, роблю зухвалий стрибок віри?
Можна, звичайно, спертися на досвід навернення. Навернувся я під час навчання в коледжі. Це була мить справжнього преображення. Вона розділила моє життя на дві половини: час невіри і час віри. Проте зрозуміло, що скептика це не переконає: усім моїм прозрінням він запропонує альтернативні пояснення.
Можна сказати про промені світла, які іноді (рідко, згоден) розривають межу між видимим і невидимим світами. Проте і це для скептика пустий звук. Доводиться спиратися на «переконливість ірраціонального досвіду» (Вільям Джемс).
У дні скептицизму я бажав безперечного втручання згори. Хотів залізних доказів, що невидима реальність існує. Зараз потреба в чудесах у мене майже відпала, частково тому, що матеріалістичний погляд на світ здається мені неповноцінним. Вслухаємося в тонкі зіткнення світів! Хіба можна звести усю романтичну любов до біохімії? Хіба не помітний у красі і природі відбиток генія, Творця, перед Яким можна лише схилитися? Чи не прокидаємося ми, подібно до Якова, від дрімоти з вигуком: «Дійсно, Господь пробуває на цьому місці, а того я й не знав!» (Бут. 28:16).
У сексуальних бажаннях є відгомін туги за справжньою єдністю. У болі і стражданні – спотворення первинного задуму про світ, спотворення, яке всемогутня Любов одного разу виправить. У співчутті, щедрості, справедливості і прощенні – віяння благодаті іншого світу. В Ісусові ми зустрічаємо людину, яка утілила ці риси так послідовно, що суспільство не могло Його винести і покінчило з Ним… Одним словом, я вірую не тому, що інша реальність тут і там вторгається в наш світ і порушує закони природи, а тому, що сама природа вказує на існування чогось більшого, ніж світ матеріальний.
Пам’ятаю слова однієї жінки – ендокринолога зі світовим ім’ям і феміністки. Вона спілкується з нобелівськими лауреатами і знаменитими політиками, і їй є що згадати про своє виключно повноцінне і багате життя. Але на схилі віку вона сказала: «Озираючись назад, я бачу: головне – що я любила і була улюблена. А усе інше – музика за кадром».
Так, у порівнянні з любов’ю усе відступає на другий план. І це ще одна причина, через яку я вірю. «Ніколи любов не перестає, – пише апостол Павло, – усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!» (1Кор. 13:8,7). Це явно сказано про любов божественну, бо жодна людська любов до цієї планки не дотягує. Мій власний досвід земної любові переконує мене, що досконала Любов не задовольниться сумною історією нашої планети і не заспокоїться, доки зло не буде переможене, доки не запанує добро. І вона не дозволить коханому занепасти. Досконала Любов терпітиме до тих пір, поки не доб’ється досконалості.
Про єднання двох світів євангеліст Іван сказав так: «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне. Бо Бог не послав Свого Сина на світ, щоб Він світ засудив, але щоб через Нього світ спасся» (Ів. 3:16-17).
* *
Від Біла Бройлса, колишнього редактора «Тексас манслі», я почув цікаву історію – свого роду притчу про два світи. Під час в’єтнамської війни Бройлс служив у військовій частині під Данангом. У Дананзі розташовувалася велика військово-морська база, гордість американських ВПС. Проте, незважаючи на посилену охорону і колючий дріт, супротивникові вдалося проникнути на територію бази і знищити деякі цінні літаки. Усі дивувалися, як в’єтнамцям це вдалося.
Через роки Бройлс побував у В’єтнамі вже як гість. Його запросив в’єтнамський офіцер, колись ворог, а тепер друг і гостинний хазяїн. Цей офіцер показав партизанські підземелля – те, про що Бройлс не знав. Він провів Бройлса лабіринтом тунелів, розташованих під базою, тунелів настільки вузьких, що їх висота часто не досягала метра. Бройлс був уражений. Під американською базою в тунелях жили північнов’єтнамські солдати! Вони ділили своє житло з щурами, зміями і незрозумілими слизькими тварюками. Вони спали в калюжах і переповзали з місця на місце по погано освітлених проходах. У них були мізерні запаси їжі, спорядження і медикаментів.
А над ними в добре вентильованих кімнатах розташовувалися американські морпіхи. Служба організації дозвілля поставляла їм нові фільми. Вони проводили час за картами, травичкою і сексом з місцевими дівчатами. Немало американських солдатів відправило додому раніше терміну за дисциплінарні порушення. Багато з них і понині страждають від в’єтнамського синдрому.
Підземна армія терпіла тимчасові незручності, бо вірила, що одного разу завоює світ вгорі. Вони сподівалися на майбутню перемогу, вірили в неї, і коли перемога настала, в’єтнамці вийшли на світло і повернули собі свою територію.
Можливо, щось на кшталт цього і мав на увазі Христос, коли знову і знову сповіщав звістку про Боже Царство. У жорстокому і дисгармонійному світі може вирости нове суспільство. Воно житиме сподіваючись на позбавлення, а доки позбавлення не настало, прагнутиме до контакту з іншим світом. І звістка про інший світ реально покладе початок прийдешньому володарюванню добра на землі.
* *
«Вірити в надприродне – не означає вірити, що після успішного, приємного і відносно доброчесного життя людина потрапить у кращу із замін цього світу; чи що після лих і голоду вона отримає компенсацію у вигляді всіляких благ. Це означає вірити, що надприродне – найбільша реальність тут і тепер». Томас Еліот
