Багато людей ставляться до гріхів як до штрафних квитанцій за порушення правил стоянки. У Чикаго, де я жив, одна квитанція нічого не означала: не заплатив – і гаразд. Але якщо таких квитанцій накопичувалося, скажімо, десять, починали приходити листи-попередження, ваше прізвище потрапляло в комп’ютерну базу даних. І якщо вас зупиняли за перевищення швидкості, у поліцейського відразу висвічувалися на екрані і усі ваші минулі порушення. Ну а якщо ви примудрилися набрати двадцять квитанцій, то потрапляли в розряд злісних порушників. Одного прекрасного дня, вийшовши на вулицю, ви могли виявити, що колесо вашої машини заблоковане. Щоб розблокувати авто, потрібно сходити до суду і сплатити усю суму штрафів.
Ось так і деякі люди вважають, що гріхи перетворюються на проблему, лише коли їх накопичується надто багато. Ніби, декілька грішків не трагедія, але потрібно знати міру, інакше згодом не оберешся клопоту. Біблія дивиться на справу інакше: гріхи – як ракові клітини. Філософія «якщо мало, нічого страшного» тут не працює: ракові клітини розмножуються, утворюються метастази. Не погасивши хворобу в зародку, можна померти.
Узяти хоч би історію Давида і Вірсавії: дивіться, як один гріх спричиняє за собою інший. Запалившись пристрастю до прекрасної жінки, цар коїть з нею перелюб, потім намагається приховати те, що сталося, а в результаті посилає чоловіка жінки на вірну смерть. Один гріх спричинив інший. Так відбувається і в моєму житті. Безневинна, здавалося б, брехня або похіть може мати найсерйозніші і найсумніші наслідки.
Іноді для науки нам Біблія детально описує наслідки гріха. Візьмемо, приміром, суворі застереження пророків. Проте частіше вона просто показує, як відбувалися події в житті грішника. Бог завжди надає людям пожинати плоди їх власних вчинків.
У випадку з Давидом на царський дім одне за другим обрушилися нещастя. Після свого морального падіння Давид, мабуть, частково втратив авторитет у сім’ї. Один його син зґвалтував сестру. Другий, Авессалом, два роки виношував плани помсти за цей злочин, після чого убив насильника. Врешті-решт Авессалом здійняв озброєне повстання проти Давида і ледь не зруйнував царство. Багато бід Давидового царства, включаючи криваву громадянську війну, сходять корінням до маленьких за виглядом царських «грішків».
Як правило, гріх і його наслідки тісно взаємопов’язані. Якщо ви палите по дві пачки сигарет на день, розплачуються ваші легені. Якщо зловживаєте випивкою, страждає печінка. Наркотики і безладний секс багаті венеричними хворобами і СНІД-ом. Брехня веде до ізоляції: як сказав Бернард Шоу, покарання брехуна полягає в тому, що він сам нікому не вірить. Випадковий спалах гніву в батька багатий для дитини душевною травмою, на зцілення якої можуть піти роки. Расизм і економічна несправедливість у суспільстві накладають відбиток на цілі покоління.
Відновлення стосунків. Конфлікти з людьми довго не виходять у мене з голови. Я намагаюся пригнічувати думки про них, але вони не відступають, накочують з новою силою. Навіть сидячи за кермом автомобіля або роблячи уранішню гімнастику, я продовжую підшукувати аргументи на свою користь, зводити аргументацію. Якщо ж справа доходить до з’ясування стосунків, то багато з моїх аргументів навіть і не спливають у розмові: відновити стосунки, помиритися набагато важливіше, ніж з’ясувати, хто правий.
За гріхом Давида чергою вишикувалися відчуття провини, покаяння, відплата і прощення. Приклад дійсно хрестоматійний. Псалом 51 розкриває усю силу скорботи і розкаянь царського сумління. І Бог відгукнувся на його благання, дозволивши почати усе спочатку. Давид набув чистого серця, до нього повернулася радість. Примирення Давида з Богом – одне з найдивовижніших місць Старого Заповіту, один з найяскравіших прикладів Божої милості. Давид, що скоїв перелюб і вбивство, здобув репутацію «чоловіка за серцем [Божим]» (Дії 13:22).
У романі Фолкнера «Реквієм по черниці» є такий діалог:
- Стівенс: І ти вимушений грішити?
- Ненсі: Не вимушений. Ти нічого не можеш вчинити.
Ніхто з нас не може. Народжені грішниками, ми не можемо повністю позбутися недоліків і недосконалості. Проте ми народжені з жаданням прощення. Ми тужимо за ясним і світлим почуттям примирення, ясності і цілісності, ми хочемо омитися і оновитися.
Навіть у затятого грішника завжди є вибір. Можна, піддавшись спокусі, заскніти в гріху, повністю вдатися до нього. Можна зав’язнути у відчутті провини і постійно докоряти себе. А можна попросити про допомогу.
Біблійна звістка – це звістка про спасіння. У Посланні до Римлян апостол Павло підкреслює: ніхто з нас не «заслуговує» Божої милості і ніхто не в змозі врятувати себе сам, ми можемо лише просити допомоги.
Я задаюся питанням: чому ж я так рідко звертаюся за духовною допомогою? Потрап я у біду десь у лісі чи в горах, я почав би гукати про допомогу не замислюючись. А от скоївши гріх, не можу впевнено встати на стежку виправлення. У чому ж справа?
Іноді мені важко назвати гріх гріхом: заважають гордість і упертість. В інших випадках я не роблю кроків, необхідних для виправлення з діаметрально протилежних причин: пригноблює усвідомлення власної гріховності, непоправності, негідності. Проте так думати неправильно, адже каже апостол Іван, що «Бог є любов» (1Ів. 4:16). Бог просто не може не милувати. Прощення, примирення, допомога – така природа Божа.
Коли я відмовляюся просити про допомогу, я думаю про ціну: попрошу – постраждає моя гордість, дізнаються про моє падіння, мені доведеться змінюватися… Проте як ясно з притчі про блудного сина, шлях покаяння веде до того, до чого ми обертаємося, а не від чого відвертаємося. Сидячи в хліву, мучений голодом блудний син згадав про дім, повний світла і їжі, про дім, де чекав батько. Цікаво, чи згадав він про свої страждання після бенкету, засинаючи у власному затишному ліжку, прийнятий назад у сім’ю?
* * *
У перші роки шлюбу я відкривав дружині таємниці про себе, якими більше ні з ким не ділився, дуже обережно. «Ти мене все ще любиш?» – тривожно допитувався я. «Так», – відповідала вона, навіть якщо ці таємниці спричиняли їй біль. У неї я вивчився істині, яку згодом застосував до Бога: лише повністю пізнаний, ти можеш бути глибоко улюблений.
Духовне зростання припускає, що людина «зо страхом і тремтінням» (Фил. 2:12) несе свої таємниці Богові. Але тут же бачить: Бог знав усі ці таємниці завжди і любив людину всупереч їм. Я зрозумів, що мої невдачі не дивують Бога. Знаючи мене краще, ніж знаю себе я сам, Бог чекає від мене невдач. Я більш грішний, ніж можу собі уявити навіть у найглибшому смутку. Але Бог любить мене сильніше, ніж я здатен уявити, навіть перебуваючи на самому піці тріумфу.
«Де ти?» – запитував Бог Адама в райському саду (Бут. 3:9). Сховався не Бог, а Адам. Бог же вийшов його шукати. Так само і Христос, Великий Цілитель: наші гріхи не лише не позбавляють Його бажання йти до нас, вони і стали головною причиною, за якою Він зійшов з горнього світу в наш. Спасіння є Божа справа.
Мій знайомий священик зізнався: вислуховуючи слізні сповіді людей, що зазнали духовні невдачі, він усвідомлює, що каянник у цей момент ближче до Бога, ніж він – священнослужитель. Цар Давид добре знав, чого бажає Бог: «Бо Ти жертви не прагнеш, а дам цілопалення, то не любе воно Тобі буде. Жертва Богові зламаний дух; серцем зламаним та упокореним Ти не погордуєш, Боже!» (Пс. 51:18,19).
У дитинстві кожен з моїх гріхів уявлявся мені цеглинкою в стіні, що відділяє мене від Бога. Відчуття провини не дозволяло мені зрозуміти, що я звожу стіну, яку Бог давно зруйнував. Нині я вірю: Бог зі мною, коли мені важко, навіть коли я намагаюся тікати від Нього. А коли я відчуваю власну неспроможність найсильніше, я, напевно, знаходжуся до Бога щонайближче. Клайв Л’юїс каже в одному з листів: «Саме тоді, коли ми помічаємо бруд, Бог є присутнім у нас якнайповніше. Це – знак Його присутності».
