Відчуття провини – перший знак небезпеки, перша звісточка про розлад. «Людина – єдина тварина, здатна червоніти. Втім, тільки їй і є за що», – сказав Марк Твен.
Людина має унікальну рису – здатність відчувати моральні гріхи. Нечиста совість дає про себе знати внутрішнім голосом, найособистішій з форм комунікації, і може сильно вплинути на тіло і душу.
Поліграф не гарантує стовідсоткової точності, але свідчить, що брехня змінює пульс, вентиляцію легенів, шкірно-гальванічний рефлекс. Його часто використовують при поліцейських розслідуваннях. Іноді пройти тест на поліграфі викликаються добровольці: вони не скоювали злочинів, але прилад уловлює будь-яку свідому брехню.
Деякі психотерапевти вважають, що відчуття провини – це погано, і стверджують, що воно нав’язане релігією. На думку цих вчених мужів, нам треба вчитися долати відчуття провини.
Моя власна позиція стосовно цього змінилася після спільної роботи з лікарем Полом Брендом, першим відомим мені сучасником, який говорив про позитивне значення фізичного болю. Лікар Бренд, хірург-ортопед, лікував в Індії прокажених. І зробив дивне відкриття: проказа починається зі зникнення почуття болю. Паличка Ганзена, збудник лепри, вражає нервові закінчення. Скажімо, в організмі є такий захисний механізм: повіки моргають кожні декілька секунд, змочуючи поверхню ока слізною рідиною. А при лепрі нервові закінчення атрофуються, око не моргає, забруднюється і поступово сліпне.
Хворі можуть втратити ноги: вони не відчувають, що занадто туго зав’язують взуття. Бували випадки, коли щури відкушували людям пальці, а вони цього відразу і не помічали. Схожа небезпека в діабетиків: ноги німіють, і людина не відчуває, що поранилася. Іноді прокажені не заліковують вчасно рани, і потім доводиться ампутувати кінцівки.
Ми з лікарем Брендом написали книгу «Дар болю». А провівши певний час серед прокажених, я остаточно запевнився, що біль і страждання для нормального життя потрібні. Я став розглядати біль не як ворога, а як мову, якою тіло попереджає про небезпеку. Попереджає досить неприємним способом, та зате ефективно: якщо людина не втратила здатності відчувати біль, у неї не виникає таких ушкоджень, як у прокажених.
Тут сама собою напрошується паралель між болем фізичним і моральним. Обидва звертають мою увагу на неблагополуччя, які я не помічаю.
Як заміну поняттю «провина» психологи в середині минулого століття вигадали термін «когнітивний дисонанс». Когнітивний дисонанс – симптом внутрішньої битви, коли людина знає і думає одне, а робить інше. Скажімо, якщо у священика таємний роман з парафіянкою, виникає когнітивний дисонанс. Нехай навіть інші парафіяни і взагалі ніхто нічого не підозрює, але сам священнослужитель відчуває відсутність миру і гармонії, і розум його намагається вирішити протиріччя. Тому священик може, наприклад, збитися з думки під час проповіді або в найбільш невідповідний момент вимовити ім’я коханки вголос.
Іноді в мене виникає когнітивний дисонанс у зв’язку з моїм шлюбом. Коли я намагаюся щось приховати від дружини, я мимоволі себе видаю. Навіть якщо наміри мої найблагіші (скажімо, планую несподіваний подарунок у день народження), обдурити її мені нелегко. А якщо вже я в чомусь провинився і хочу це приховати, когнітивний дисонанс дає про себе знати відчуттям провини. Я намагаюся подавити це почуття, але так чи інакше все одно себе виявляю, і дружина розуміє: щось не гаразд. Врешті-решт, мені доводиться йти на важкий крок і зізнаватися в скоєному.
Для зрілих стосунків відчуття провини потрібне. У романі Еріка Сігала «Історія любові» один з персонажів каже: «Любов – це коли не потрібно вибачатися». А по-моєму, зовсім навпаки: той, хто любить, обов’язково вибачається. І за це слід сказати дякую відчуттю провини, бо саме воно підштовхує до примирення з людиною, яку я образив.
Відчуття провини вказує нам наше місце: ми – істоти, що несуть моральну відповідальність перед Богом. Цар Давид зрозумів, що він завдав шкоди не лише людям: порушилися його стосунки з Творцем. Взагалі, як ми бачимо з псалмів Давида, він регулярно досліджував свою совість, прагнучи побачити, чи не поставив він під загрозу великий дар спілкування з Богом. Адже те, як ми поводимося в цьому житті, має куди більші наслідки, ніж ми здатні уявити.
Звичайно, як і все в нашому пропащому світі, відчуття провини дає збої. Замість того щоб допомагати рішенню проблем, воно саме стає проблемою. Психологи часто працюють з клієнтами, які буквально одержимі відчуттям провини, причому почуттям хибним. Хибне відчуття провини виникає в людини, яка запевнила себе, що вона не відповідає чиїмось вимогам (наприклад, батьківським, церковним, громадським). Але справжнє відчуття провини відвідує тільки при порушенні Божих заповідей.
Доротея Марієнвердерська, містик XIV століття, годинами оплакувала свій «гріх», який полягав у бажанні поїсти рибу із спеціями. Мартін Лютер, ще будучи ченцем, вимотував сповідників детальними розповідями про свої найдрібніші гріхи і нездорові помисли. «Сину мій, – сказав йому втомлений священик – не Бог гнівається на тебе, а ти гніваєшся на Бога». Врешті-решт, Лютер погодився, що його муки йдуть від маловір’я. «Щоб діагностувати віспу, немає потреби оглядати кожен гнійник. І гояться гнійники також не окремо», – зробив висновок він.
Як фізичне тіло дає знати про рану чи хворобу через біль, так і наша духовна складова дає знати про гріх голосом совісті. В обох випадках сенс мук полягає в тому, щоб людина усвідомила і зцілилася. Отже, коли я відчуваю докір сумління, я повинен у першу чергу запитати себе: чи не скоїв я щось погане? Якщо так, то, подібно до царя Давида, я не повинен уникати цього почуття або пригнічувати його. Адже моє здоров’я (у даному випадку, духовне здоров’я) перебуває під загрозою.
Але не варто леліяти відчуття провини і ним упиватися. Потрібна динаміка: спочатку воно вказує на гріх, а потім штовхає до виправлення. Людина, яка не відчуває провини, не зможе набути зцілення. Проте не зцілиться і людина, яка цілком поглинена переживанням провини. Сенс докорів сумління полягає не в тому, щоб мучити нас вічно, а в тому, щоб спонукати нас до одужання.
Колись я вважав, що життя християнина наповнене лише помислами про власну гріховність, а повноцінна радість знайома тільки невіруючим. Зараз я розумію, що все навпаки: саме християнство показує шлях до чистої совісті. Бенедикт Грешель формулює це таким чином: «Святий – це просто грішник, який кається більше, ніж більшість з нас».
