28:1-31:18 – Вказівки для спорудження скинії (закінчення)

28:1-43 – Священичі ризи

Корисно, а може, й необхідно добре знати історію постання інституту священства в Ізраїлі, щоб оцінити політичний документ Р. Саме священство з’явилось аж тоді, коли відбувся значний розвиток суспільної структури спільноти. (Слід звернути увагу на нестачу священиків під час опису Пасхи в 12:1-20.) Зростання царства супроводжували два процеси: а) будівництво конкуруючих святинь та б) відбувалося посилення централізації культу в єрусалимському Храмі (пор. 1Сам. 2:27-36; 2Сам. 15:24-29). З тріюмфом доктрини з Книги Второзаконня, яка передбачала тільки одну святиню, священики, котрі служили в місцевих святинях, залишилися без роботи (пор. Втор. 12:4-14). Ці священики, багато з котрих були нащадками Леві, стали людьми другого ґатунку в єрусалимському Храмі, й часто їм давали милостиню, так само як удовам, сиротам і приходням (пор. Втор. 26:12). Єдиними легітимними священиками в єрусалимському Храмі були нащадки Цадока (див 1Цар. 2:26-27; 4:2), а не левити. Щоби досягнути девтерономічного ідеалу всі священики, незалежно від походження, мають бути нащадками Леві (пор. Втор. 17:9), нащадки Цадока спочатку стверджували, що вони є особливою групою левитів, а саме нащадками Аарона. Наслідком цього стало те, що термін «левит» зробився синонімом внутрішнього служителя культу, а всі такі служителі були підданими нащадків Цадока (пор. Єз. 44:10-31). У Книзі Виходу Р повідомляє про бажання нащадків Цадока вважатися нащадками Аарона.

Ця глава виказує бажання Цадокових нащадків (в. 1). У ній ідеться про Аарона: йому та його синам присвячено в. 41-43. Тут потрібно зазначити, що в СЗ немає процедури висвячення на священиків Слово, яке перекладено як «посвятити» (в. 41), буквально означає «наповнити руку», і первісне значення цієї фрази не відоме. Так чи інак священики ставали святими чи освяченими тільки завдяки своїй роботі.

Щодо риз, про які тут згадано, то найцікавішими є ефод і нагрудник. Початково ефод був частиною вбрання священиків, яку прикріплювали до нагрудника судейського (в. 15). Цей нагрудник виготовляли з тієї самої тканини, що й ефод. У нараменнику були два священні камені, які називались Урім і Туммім (в. 30). Ті камені слугували жеребами з відповідями «так» чи «ні» для тих, хто шукав пророцтв у священиків (пор. 1Сам. 14:36-37; 28:6). З розвитком доктрини пророків священики перестали пророкувати. Тому, про Урім і Туммім тут лише побіжно згадано, проте детальної розповіди немає. В описі Р ці колишні знаряддя оракула є просто каменями, на яких вирізьблено імена дванадцятьох племен Ізраїля (в. 12:29).

29:1-9 – Посвячення священиків

Обряд цього посвячення охоплював три етапи: очищення, одягання та помазання (пор. Лев. 8:1-36). Після очищення, або вмивання, священикові можна було ввійти до святині (пор. 30:17-21). Обряд помазання головних священиків (в. 7) з’явився, мабуть, лише після періоду вигнання, коли головні священики стали політичними фігурами, а відтак їхній сан набув ознак величі. (Згідно з 28:41 і з іншими текстами, всі священики мали бути помазаними.) Цей фрагмент недвозначно завершується заявами Цадокових нащадків як єрусалимських священиків-нащадків Аарона (пор. в. 44).

29:10-37 – Жертви при свяченнях

У цьому детальному описі є три типи жертви. Перша – жертва за гріх, бичок (в. 10-14). Бо це є приношенням за гріхи священиків, вони не ділять жертви. Друга – вогняна жертва, перший баран (в. 15-18). Третя – мирна жертва з другого барана (в. 19-26, 31-37). У в. 20 Мойсей «висвятив» священиків, обмастивши кінцівки й тіло Аарона та його синів кров’ю тварин. У в. 24-25 Мойсей уклав рештки жертв у руки священиків, котрі колихали ними перед Ягве, а тоді знову забрав ці рештки. Завдяки цьому ритуальному жесту Аарон і його сини здобувають священицьку силу. (Вірші 27-30 переривають опис цього церемоніялу. Вони визначають жертви, які належить приносити священикам, і забезпечують передання в спадок священицьких риз.) Далі священики варять м’ясо другого барана й діляться ним під час ритуальної трапези. Тому що ця трапеза є священною завдяки їхньому висвяченню, сторонні не сміють тут їсти (в. 31-35). Цю частину завершує наголос на тривалості церемоніялу. Виняткову святість жертовника підкреслено в частині про щоденне жертвування бичка протягом семи днів (в. 35-37).

29:38-46 – Щоденні жертви

Щоденне жертвування двох ягнят-перволітків (в. 38-42) є вступом до ґрунтовного богословського твердження Р (в. 43-46). Освячення жертовника, скинії та священиків передбачає постійну присутність Бога посеред народу Ізраїля. А точніше, Бог, Котрий перебуває посеред людей, є ніким іншим, як Ягве, Який вивів їх із Єгипту. Таким чином, культові інститути Ізраїля вкорінено в подіях Виходу та на Сінаї.

30:1-38 – Подальші культові обряди

Кадильний жертовник (його названо золотим жертовником у 1Цар. 7:48), мабуть, є пізнішою вставкою теологів, адже його логічно було би згадати в гл. 25, і про нього не згадано в епізодах про кадильний жертовник у пустині (пор. Чис. 16:6-7,17-18; 17:11-12). Щоранку та щовечора (в. 7-8) священик лопаткою забирав жаринки зі жертовника всепалення, посипав їх ладаном і ставив на кадильний жертовник (пор. Лк. 1:8-9). Вірші 34-38 перелічують складники таких пахощів. У День покути (в. 10) головний священик ніс кадильницю із жаром зі жертовника у «Святеє Святих» і обмащував кров’ю жертовних тварин роги на кадильному жертовнику (пор. Лев. 16:12-13:18).

Перепис населення вважають небезпечною справою (пор. 32:30-35; 2Сам. 24). Кожен двадцятилітній і старший, котрого треба внести до переліку, мав заплатити податок на святиню в розмірі півшекля (в. 11-16; пор. Неем. 10:33-35), якщо не хотів, аби його спіткало якесь лихо. Таке релігійне застереження було дієвим способом здобути пожертви для утримання скинії, житла Ягве.

Вірші 17-33 впроваджують подальші вимоги до культових персоналу та об’єктів. Згідно з в. 17-21, священики мають використовувати вмивальницю (пор. 2Хр. 4:6), аби вмити руки та ноги, перш ніж зайти до святині для принесення жертви на жертовнику. (Усі мусульмани дотримуються такого звичаю перед молитвою в мечеті.) Тому що в 38:29-31 немає згадки про вмивальницю, а, за логікою, про неї слід було згадати при описі жертовника всепалення в 27:1-7, найімовірніше, що це місце – пізніша вставка теологів. Окрім умивання, священики (в. 30) і все начиння скинії (в. 26-28) мають бути помазані особливим миром (в. 23-25). Ця частина вказує на унікальний характер культових персоналу та речей. До них не може підходити і їх не може торкатися ніхто світський (в. 32-33). Проте, за Р, святість скинії та її персоналу має ефект освячення цілого народу.

31:1-11 – Вибір майстрів

Зведення Божої скинії не є випадковим рішенням. У стародавній літературі ханааняни вважали патроном зведення храму Ваала особливого бога ремісників. На цьому тлі Р пише, що Ягве обрав Бецал’їла та його помічника Оголіява. Р наголошує, що Бецал’їлів талант походить від духу Божого (в. 3; пор. 35:31). Ця деталь є центральною для того плану Р, який передбачає Божу присутність, із допомогою якої сотворення світу, побудова скинії в пустині та побудова постійної святині є взаємопов’язаними. Тому дух Божий у Бут. 1:2 пов’язаний із архітектором, котрий сповнений Божого духу та котрий будує святиню в пустині (в. 3), а архітектор водночас пов’язаний із головним ремісником – Ісусом Навином (пор. Чис. 27:18; Втор. 34:9). Ключовим структурним елементом у Р є виконання вказівок, що їх безпосередньо чи опосередковано дає Бог (пор. 7:6; 12:28). Як зазначено в 25:1-9, надзвичайно важливо дотримуватися точної відповідности між Божими вказівками та їхнім виконанням. Тому Божий наказ, даний Мойсеєві, котрий передав його майстрам (в. 6:11), буде виконано точно. У гл. 39 про виконання вказівок ітиметься в контексті зв’язку між побудовою скинії та сотворенням світу.

31:12-18 – Значущість шабату

Хоча раніше Р пов’язував дотримання шабату з манною (16:23-30), зараз він розвиває значення інституту шабату для народу Ізраїля. Як і в інших історіях про шабат у Книзі Виходу, тут є згадка про припинення роботи (пор. 20:9; 23:12; 34:21) і про зв’язок шабату зі сотворенням світу (пор. 20:11). Однак у цьому фрагменті Р підкреслює важливість для шабату знаку (в. 13,17) і союзу (в. 16). Тому що Ягве освятив суботу (Бут. 2:3) й відпочивав (Бут. 2:2) після сотворення світу (тут у в. 17 Ягве «перервав працю та спочив»), то, дотримуючись шабату, Ізраїль визнає святість Бога посеред народу. Таким чином, Ізраїль увіходить у ритм сотворення, наново звеличуючи свій зв’язок із Богом-Творцем і зі світом, який Він сотворив. Ізраїль є священним і освяченим перед Ягве (в. 13) так само, як шабат є священним і освяченим перед Ягве (в. 14,15). Пізніше (39:43) Р поєднає Боже благословення сьомого дня з Мойсеєвим благословенням майстрів.

Попередній запис

24:12-27:21– Вказівки для спорудження скинії

Після викладу попередніх традицій про укладення союзу (24:1-11) Мойсей разом із Ісусом Навином піднімається на гору, щоб отримати таблиці. Мойсеєва ... Читати далі

Наступний запис

32:1-33:6 – Відступництво Ізраїля і подальше відновлення союзу

Ця частина Книги Виходу рясніє великою кількістю складних місць. Розподіл джерел у гл. 32-34 є далеким від зрозумілого. Оригінальна подія, ... Читати далі