22:15-24:11 – Книга Союзу (закінчення)

22:15-23:9 – Соціяльні закони

(Хоча в. 16-17 належать до казуїстичної частини Книги Союзу, їх згруповано тут із огляду на їхній зміст.) Закони в 22:18-23:19 становлять аподиктичну частину Книги Союзу. У багатьох із цих законів звертаємо увагу на етичну чутливість до вимоги милосердя щодо земляка-ізраїльтянина. Часто наголошуючи на обов’язку любови, ці закони перевершують Десять заповідей, які зосереджено на вимогах справедливости.

Позбавлення дівоцтва не зарученої ні з ким незайманої дівчини передбачає серйозні фінансові проблеми для її батька, бо їй буде складно вийти заміж. (Щодо батькової турботи про доньку пор. Сир. 42:9-14.) Закон у 22:15-16 зазначає, що спокусник має або одружитися з цією дівчиною, або, якщо батько не захоче віддати її за нього, – заплатити стільки, скільки зазвичай дають у посаг незайманим. У стародавньому Ізраїлі діяли подвійні стандарти. Про перелюб судили за матримоніяльним статусом жінки, а не чоловіка. Якщо жінка заручена чи одружена й у такий спосіб є власністю іншого чоловіка, то цей злочин кваліфіковано як перелюб. Якщо жінка не заручена ні з ким і неодружена, то це не перелюб, навіть якщо чоловік, про котрого йдеться, одружений.

І чаклунство (22:19), і скотолозтво (22:18) передбачають смертну кару. Жертвоприношення божкам (22:19) хоч і є злочином, за який карають смертю, все-таки передбачає певні нюанси. Така людина має бути проклятою і знищеною цілковито. Деякі дослідники вважають, що таке знищення стосується також майна цієї людини.

Закони в 22:21-24 та 23:9 стосуються тих, хто є юридично незахищеними. Чужинці (пор. 12:48) – це іноземці, котрі живуть серед ізраїльтян і мають певні права. Тому що лише певні, а не всі громадянські права на паритетних умовах із ізраїльтянами, вони часто стають жертвами гніту. Вірш 20 показує особливість юриспруденції народу Ізраїля, а саме заохочення. Ізраїль не лише встановлює закон, а часто також указує на причини, чому його потрібно дотримуватися. З огляду на це народові Ізраїля потрібно пригадати його небезпечне перебування в Єгипті й відтак спонукати добре ставитися до чужинців. Тому що господарство залежить від чоловіків – голів сімей, – найбільшу скруту переживають удови та сироти. Щоби допомогти цим категоріям населення, закони у в. 22-23 наполягають на Божому втручанні. Ягве почує голосіння і суворо покарає винних. Народ Ізраїля переконаний, що справді сильне суспільство турбується про найслабших своїх членів.

Повчання також бачимо у в. 25-26. Одежину, взяту під заставу, треба повернути до заходу сонця, бо вона є накриттям під час сну. Скарга ізраїльтянина, котрого позбавили накриття, заслуговує на негайну реакцію з боку Ягве.

Матеріял у 23:1-3, 6-8 звертає увагу на юридичні процедури. Тих, хто чинить правосуддя, застерігають, аби не свідчити фальшиво (в. 1), не йти за думкою більшости, якщо вона завдає шкоди правосуддю (в. 2), і не брати хабарів (в. 8). Судді натомість мають виправдовувати невинних та засуджувати винних (в. 7). Тому що мало реальним є те, щоби хтось у судовій справі ставав на бік бідних, деякі дослідники виправляють в. 3 так: «І для багатого не будеш сторонничим на розправах». Хай там як, а в. 6 виразно вказує на турботу в судових процесах про тих, хто перебуває в скруті. На жаль, пророки Ізраїля часто змушені засуджувати кривду, чинену нужденним людям при веденні правосуддя (пор. Іс. 1:23; 10:2; Єз. 22:29; Ам. 5:10).

Правила в 23:4-5 сфокусовано на понятті особистого ворога (дехто визначає цього ворога як опонента в актуальних чи потенційних судових процесах). Вірність союзу з Богом має переважати над особистими антипатіями. Або навіть так: вірність союзу з Богом вимагає поглянути на особистого ворога з іншого ракурсу. За будь-яких обставин, якщо віл чи осел ворога заблукали, їх треба повернути власникові, а якщо вони йдуть під тягарем, треба їм допомогти і завести до власника.

23:10-19 – Релігійні закони

У віршах 10-12 згадано про суботній рік і про сам шабат. Згідно з в. 10-11, поля, виноградники й оливкові сади мають залишатися необроблюваними кожного сьомого року. Передбачено, що найбільшу користь від таких законів матимуть убогі (пор. також Лев. 25:2-7; Втор. 15:1-3). Згадка про шабат у в. 12 зазначає, що суботній рік має відбуватися в установлений час, але є дуже мало доказів, які задокументували справжнє дотримання цього припису. Закон шабату у в. 12 зазначає, що раби, чужинці й навіть тварини матимуть вигоду від дня відпочинку. (Слово shābbat, єврейською – «шабат», означає «припиняти, зупинятися». Це – день відпочинку, коли припиняють будь-яку діяльність.)

Згадавши про промовляння імени лишень одного Бога (а відтак Його особи) у в. 13, далі Книга Союзу перелічує паломницькі свята, які має святкувати народ Ізраїля, тобто ті свята, які вимагають від усіх чоловіків відвідати жертовник. Свято Azyma, або свято опрісноків, влаштовують із нагоди початку збору врожаю ячменю (пор. 13:3-10). Тут воно пов’язано з тими часами, коли Ізраїль вийшов із Єгипту (в. 15). Свято збору врожаю зернових, «Свято жнив» (П’ятдесятниця), влаштовують через п’ятдесят днів після свята опрісноків, і воно позначає кінець збору врожаю пшениці. І, нарешті, третє свято, яке влаштовують наприкінці року – «Свято збору» (Кучок), – ушановує збір усього врожаю з поля. Бо всі три паломницькі свята є сільськогосподарськими за походженням, їх запровадили вже після подій у пустині.

Книга Союзу завершується кількома заборонами щодо культу. Тому що заквашений хліб може змінюватися, його вважали непридатним для культового використання (в. 18а). Жир жертвенної тварини вважали найбільш добірною часткою (пор. Лев. 3:17), його не можна зберігати до ранку, щоби він не зіпсувався (в. 18б). Тому що Ягве – Бог Ізраїля, Він вартує того, щоби жертвувати Йому первоплоди зі своєї землі в місцевій святині (в. 19а). Заборона варити козеня в молоці матері (19б), що колись уважали залишком культової практики в ханаанців, не є повністю зрозумілою. Виглядає так, що це язичницька практика, специфіки якої ще не з’ясовано.

23:20-22 – Поведінка в Обіцяній Землі

Дехто трактує цей фрагмент крізь призму Лев. 26 і Втор. 28, тобто як перелік блаженств, які є наслідком дотримання кодексу законів. Інші вважають її прощальною промовою, досить слабко пов’язаною зі згаданим кодексом. Тому що ці блаженства не мають тісного стосунку до попередніх приписів кодексу, ми надаємо перевагу другому погляду. (Проте джерело цієї традиції залишається сумнівним).

Цей фрагмент є прощальною промовою, покликаною заохотити народ у період початку існування царства в X ст. до Р. Хр. (пор. межі царства Давида та Соломона у в. 31). Саме відтоді Ізраїлю почали загрожувати ханаанські звичаї, бо народ Ізраїля жив із ханаанцями межа в межу як частина одного ізраїльського народу. Божу присутність оприявнює ангел-посланець (у в. 20:23). Така присутність означає захист навіть у разі значної кількісної переваги ворогів. Але мілітарна активність Бога буде поступовою (в. 30-31) Протягом цілого цього часу вірність Ягве та союзу має бути незаперечною (в. 21-22,24,32-33). Хоч ізраїльтяни живуть поруч із ханаанцями, вони не можуть перебирати їхнього способу життя. Саме цілковитий послух Богові принесе блаженство у вигляді достатку їжі та пиття, здоров’я, плодючости і довголіття (в. 25-26).

24:1,2,9-11 – Укладення союзу та церемоніяльна учта

Після традицій, пов’язаних із J і Е про теофанію, та після приписів права в гл. 20-23 подано ще дві традиції про укладення союзу: а) в. 1-2,9-11 і б) в. 3-8. Найімовірніше, що це – незалежні традиції. У формі ритуальних дій вони подають два окремі варіанти відповіди на Божу ініціативу. Хоча 24:1 було досить незграбно додано до традицій J та Е і хоча 24:3 перериває початкову традицію, все-таки вони зберігають головні цінності, пов’язані з укладенням союзу, – цінності, для збереження яких народ Ізраїля доклав неабияких зусиль.

У 24,1-2,9-11 описано церемоніяльну учту в присутності Бога. Ця доволі проста, проте водночас зворушлива сцена, належить до дуже давньої традиції, яку закорінено в сприйнятті Ягве як вождя племені. Під час цієї учти Ягве приймає до Себе цілу спільноту, яку представляють старійшини. Учта є запевненням підтримки, що її Ягве як вищий пропонує народу Ізраїля як підлеглому. Вражає те, що старійшини не приймають жодних конкретних умов. Вони приймають той захист, який їм пропонує вождь племені. Особливу відповідь народу Ізраїля на такий жест буде згадано в подальших традиціях.

24:3-8 – Укладення союзу та звичай окроплення кров’ю

Жертвоприношення (тут жертви всепалення та мирні жертви) довершують союз. У відповідь на бажання людей прийняти волю Ягве (в. 3; пор. також в. 7) Мойсей записує всі умови союзу (в. 4). Після того, як він прочитав Книгу Заповіту, Мойсей покропив людей кров’ю вбитих тварин. Для народу Ізраїля кров – це життя. Кров, якою окроплено народ, з’єднується з кров’ю, яку Мойсей вихлюпав на жертовник, що символізує Бога. З цього кровного зв’язку утворюється союз. Також сформульовано умови збереження цього союзу. Дотримуючись цих умов, народ Ізраїля впевнений у постійному союзі з Ягве. На відміну від стародавніх обрядових учт, такий спосіб укладення союзу радше акцентує увагу на вимогах Бога союзу.

Попередній запис

20:1-22:14 – Книга Союзу

20:1-17 – Десять заповідей Хоча базовий план передбачає передавання ізраїльтянам Божої волі після зустрічі з Ягве, біблійний текст цього плану ... Читати далі

Наступний запис

24:12-27:21– Вказівки для спорудження скинії

Після викладу попередніх традицій про укладення союзу (24:1-11) Мойсей разом із Ісусом Навином піднімається на гору, щоб отримати таблиці. Мойсеєва ... Читати далі