20:1-22:14 – Книга Союзу

20:1-17 – Десять заповідей

Хоча базовий план передбачає передавання ізраїльтянам Божої волі після зустрічі з Ягве, біблійний текст цього плану не дотримується. У тексті авторства J у 19:25 Мойсей спускається з гори до народу. Далі, у 20:1, Бог спорадично звіщає Десять заповідей. Опісля з’являється ремарка в тексті авторства Е у 20:19, що якби Бог говорив безпосередньо до людей, то вони би повмирали. І, врешті-решт, у 20:22 Бог промовляє безпосередньо до Мойсея.

І Десять заповідей, і Книгу Союзу (20:22-23:19) пов’язують із традицією авторства Е. Найімовірніше, що цих текстів Е сам не написав, а вони належали до незалежних традицій, які Е додав до розповіди саме в цьому місці. На першому етапі страх, який почувають люди (пор. Е у 20:18), – це безпосередній результат грози під час теофанії в гл. 19. Далі Мойсеєві доручено повністю вислухати об’явлення. На другому етапі – з огляду на надзвичайну важливість Десяти заповідей – сам народ слухає цей фундаментальний закон. Це викликає новий страх, а новий страх натомість спричиняє те, що Мойсей приймає решту законодавства (Книга Союзу). Другий етап, очевидно, підкреслює значення Десяти заповідей, адже Бог сам оголошує ці заповіді народу.

Важливою є форма Десяти заповідей. Це послідовність аподиктичних законів, тобто законів, які адресовано безпосередньо самій особі, а вона зобов’язана дотримуватися (чи утримуватися від) деяких дій, які законодавець уважає бажаними (чи, навпаки, шкідливими). Аподиктичні закони можуть бути виражені двояко: а) у третій особі, як-от у Втор. 17:6 («На слова двох свідків або трьох свідків буде забитий обвинувачений, що має померти; на слова одного свідка не буде забитий»); б) у другій особі однини, як-от у Лев. 18:8 («Наготи жінки батька твого не відкриєш, вона нагота батька твого!»). Хоча такі аподиктичні закони є радше винятком на Близькому Сході, вони характерні для Ізраїля. Що більше, формулювання в другій особі однини, коли вони виражають фундаментальні релігійні вказівки цілому народу, є характерними винятково для Ізраїля. (Таке формулювання чуємо з уст патріярха, коли він оголошує заповіді поведінки для членів своєї сім’ї в Єр. 35:6-7.) Таким чином, є певний вимір близькости, особливо у формулюваннях у другій особі однини, бо Ягве промовляє безпосередньо до індивідуального ізраїльтянина. Такі закони вкорінено в особах, а не в безособовій законодавчій системі.

За винятком перших трьох, Десять заповідей початково є формулюванням своєрідної племінної мудрости. До того, як їх об’єднали в теперішній формі, вони циркулювали в різних переліках указівок, які молодші члени племени мали дізнаватися від старших (пор. Лев. 18; Тов. 4; Єр. 35). Старші члени племени намагалися забезпечити загальне благо, а їхнє становище в племені робило такі вказівки авторитетними. Як виразно видно у в. 1, Ягве є тим, хто цей закон дає. Проте, Ягве є кимось більшим, аніж просто старійшиною племени. Ідентичність Бога є очевидною в центральних подіях Виходу. Використовуючи літургійну вступну формулу («Я є»), текст наполягає на центральності ролі Ягве в події Виходу. Ізраїль пов’язаний цим союзом не лише заради загального блага, а й тому, що цей Бог рішуче втрутився в життя народу. (Прикметно, що Втор. 5:15 використовує як мотивацію дотримання шабату традицію про Вихід, а не традицію про сотворення світу, яка присутня тут, у в. 9-11.)

20:18-21 – Призначення Мойсея посередником

Страх, якого спочатку нагнала теофанія (19:16б), тепер пов’язано з оголошенням від імени Бога Десяти заповідей. (Дим на горі у в. 18 гармонізує історії J і Е) У ньому фрагменті авторства Е Мойсеєві поручено вислухати решту об’явлення (в. 19). Не є несподіванкою те, що Е акцентує мотив страху Божого у в. 20; такий страх допомагатиме уникати гріхів. Е завершує цей фрагмент згадкою про Мойсеєве сходження на гору у в. 21, а більше про це сходження буде написано в 24:12-15а.

20:22-26 – Вступ до Книги Союзу

Закони, які Мойсей слухає сам, починаються в 20:22 і завершуються в 23:19. Цю збірку норм називають Кодексом Союзу, або Книгою Союзу, бо в 24:3 народ погоджується прийняти волю Божу, яку в 24:7 названо «книгою заповіту». Як і у випадку з Десятьма заповідями, тут Е запозичив незалежну збірку історій чи кілька незалежних збірок історій, які він додав пізніше в епізоді про теофанію на Сінаї. Хоча ця частина може вразити читачів Книги Виходу, бо вона занадто правова чи навіть легалістська, а тому суха, все-таки потрібно звернути увагу на ті цінності, які сповідує народ Ізраїля. Однією з них є ставлення ізраїльтян до людської особи, і ця цінність вирізняється на тлі інших кодексів законів Близького Сходу. Джерелом такого ставлення є релігійні переконання.

Перші вірші зберігають аподиктичні формулювання Десяти заповідей (в. 23 – у множині, а в. 25 – в однині). На відміну від історій J і Е, де присутність Бога в тій чи іншій формі асоційовано з горою, у цій незалежній історії Бог промовляє з неба (в. 22). Заборона «робити» собі богів пов’язана з тим фактом, що Ягве не можна бачити, а відтак і відтворювати. Закони щодо жертовника (в. 24-26) спроєктовано на перші роки життя народу Ізраїля в Обіцяній Землі. Дозволено мати більше, ніж одну святиню, – власне, святині можна зводити всюди, де визнають присутність Бога. Проте жертовник не може мати сходів, аби не було видно наготи того, хто приноситиме жертви (пор. деякі умови щодо цього в 28:40-42).

21:1-11 – Закон про рабів

Вірш 2 розпочинає казуїстичну частину, або частину прецедентів, Книги Союзу. (Ця частина триває до 22:16). Таке формулювання закону є типовим для Близького Сходу. За своєю природою, казуїстичні закони є прагматичними й еволюціонують із часом та з досвідом; про етичні принципи, які їх стосуються, тут не йдеться. Суб’єктові просто нагадують про неприємні наслідки, які настануть, коли він порушить закон. Право, базоване на прецедентах, зобов’язує суддю чи суддів, котрі діють як законодавці. Сама суть цих законів – вирішити: якщо відбудеться таке чи таке, то наслідки будуть такі й такі. Хоча ці закони містять персоналістські натяки через те, що їх дано в Сінаї, проте вони є практичними людськими законами, написаними здебільшого в третій особі. Їхнє тло вказує на ранній період життя Ізраїля в Обіцяній Землі.

Ця частина про рабів виразно розмежовує рабів і рабовласників, хоча є певні обмеження прав рабовласників. Ситуація, описана у в. 4, передбачає, що жінки є власністю господаря. У принципі (пор. Єр. 34:8-22), рабство ізраїльтян є тимчасовим: шість років для раба-єврея (в. 2). (Втор. 21:10-14 передбачає такі самі правила для рабинь-єврейок.) Вірші 7-11 містять особливі закони, коли хтось продасть свою доньку в рабство з матримоніяльною метою. У таких випадках рабиня має привілеї заміжньої жінки.

21:12-17 – Злочини, за які карають смертю

Хоча ця частина є сумішшю законодавчих формулювань, спільною для них усіх є суть: зазіхання на людське життя передбачає смертну кару. Вірш 12 установлює загальний принцип, а в. 13 і 14 роблять певні розрізнення. У разі ненавмисного вбивства чи вбивства ненароком («Бог підвів») законодавець визначив місце азилю, «кудою втікати йому». Якщо вбивство є навмисним, то не допоможе навіть прихисток при святині. У частині пошани до батьків (в. 15 і 17) законодавство ізраїльтян більш вимогливе, ніж будь-яке інше на Близькому Сході.

21:18-32 – Закони, які стосуються тілесних ушкоджень

Рабовласники не можуть чинити зі своїми рабами все, що заманеться. Випадки, передбачені у в. 20-21 і 26-27, указують на певні обмеження прав рабовласників. Вірші 23-25 формулюють закон відплати. Цей закон намагається стримати неприборкану помсту і наполягає на пропорційній відплаті. Проте раби не мають такого самого права, бо вони лише отримують свободу як компенсацію за шкоду, якої їм було завдано (в. 26-27). В. 32 є ще однією вказівкою на становище раба. Якщо бик заколе раба, то винний у такій недбалості власник зобов’язаний заплатити власникові раба його актуальну ціну.

21:33-22:14 – Закони, які стосуються пошкодження майна

Ізраїль ніколи не вимагав смертної кари за злочини, які стосувалися майна, – прогресивні західні нації не визнавали такого підходу ще до початку позаминулого століття. Загальний принцип, проілюстрований у цій частині, – це те, що особі, чиєму майну було завдано шкоди, треба компенсувати вартість цього майна. Компенсація є карою і зазвичай перевищує завдану шкоду. Тому, якщо хтось украде вола чи вівцю і продасть, має заплатити вп’ятеро більше за вола й учетверо – за вівцю (21:37). Злодія, котрий не зможе повністю відшкодувати збитки, має бути продано в рабство (22:2). Фрагмент 22:6-10 стосується Божого суду. Згідно з в. 7 і 8, правосуддя чинять перед Богом, тобто у святому місці чи у святині. У процесах, про які йдеться в цих віршах, суд «перед Богом» найкраще пояснено у в. 10. Сторона чи дві сторони в справі мають поклястися перед Ягве. Ця процедура відображає святість імени Бога; осквернення цього імени означає осквернення особи.

Попередній запис

19:1-25 – Укладення союзу

Союзи є невід’ємною частиною суспільного життя людини. Тому що люди перебувають у певних стосунках із іншими людьми, потрібно спочатку з’ясувати, ... Читати далі

Наступний запис

22:15-24:11 – Книга Союзу (закінчення)

22:15-23:9 – Соціяльні закони (Хоча в. 16-17 належать до казуїстичної частини Книги Союзу, їх згруповано тут із огляду на їхній ... Читати далі