19:1-25 – Укладення союзу

Союзи є невід’ємною частиною суспільного життя людини. Тому що люди перебувають у певних стосунках із іншими людьми, потрібно спочатку з’ясувати, а тоді приймати умови таких стосунків. Таким чином, союз – це стосунки, в яких моральний зв’язок між двома сторонами спочатку було детально з’ясовано, а тоді прийнято. До прикладу, у Бут. 31:43-32:3 укладено союз між Яковом і Лаваном. Важливим елементом цих стосунків є врочиста клятва обох сторін не мати ворожих намірів одна супроти одної (31:52-53). Що більше, свідком цього союзу є кам’яна «могила» (31:45-48). І, зрештою, ритуальна учта також є центральною в цьому союзі: «І приніс Яків жертву на горі, і покликав братів своїх їсти хліб» (31:54).

Очевидною відмінністю союзу між Яковом і Лаваном та союзом на Сінаї є становище Ягве. Ягве не є рівноправним партнером у цьому союзі: радше Ягве вищий, а народ Ізраїля – нижчий. Як наслідок Ягве – це той, хто обіцяє бути вірним і дає вказівки, а Ізраїль обіцяє бути вірним і підкорятися цим вказівкам. Слова з обіцянки ізраїльтян дотримуватись умов, які передбачено цим союзом, є відтак важливими для існування Ізраїля як обраного народу. Життя в союзі, за своєю природою, є постійним викликом тривалій взаємній вірності.

Тому що союз на Сінаї є подією, завдяки якій цей народ стає Божим народом, природно буде вважати, що місце біля гори є логічним місцем зустрічі для різноманітного тлумачення цих стосунків. Розмаїття традицій відображає невпинні зусилля Ізраїля пізнати своє унікальне становище перед Ягве. Тому Ягве й Ізраїль можна сприймати по-різному. Водночас ці глави свідчать про певний консерватизм. Ізраїль не погоджується прийняти якусь одну традицію, а тоді відкинути її; натомість він охоче зберігає різноманітні традиції, бо кожна з них становить певну цінність.

Незважаючи на розбіжності ізраїльських традицій про укладення союзу, маємо базову схему більшости з них. Перш за все це зустріч із Ягве, Який наганяє на народ благоговійний трепет. Друге – це вираження волі Ягве щодо Його народу. Тут Мойсей стає реципієнтом умов існування союзу. Третє – це Мойсеєве передання волі Ягве своєму народу, а відтак інформування Ягве про згоду народу прийняти умови цього союзу. Базова схема є також свідченням унікального становища Мойсея як посередника в союзі.

19:1-2 Час і місце укладення союзу

Автор джерела Р продовжує маршрут свій щоденник подорожі (пор. 16:1; 17:1), цього разу зазначаючи, що ізраїльтяни прибули до Сінайської пустині. Згодом традиція Р з’явиться аж у 24:15б, тому немає іншої традиції щодо укладення союзу на Сінаї, яку можна було би порівняти з J і з Е. Для Р існує лишень один союз, який було укладено з Авраамом і який має тривати вічно (пор. Бут. 17:13). І все-таки Сінай стане для Р ідеальним місцем багатьох культових традицій народу Ізраїля.

Точне розташування гори Сінай не відоме. Щодо тих, хто йшов південним маршрутом в історії про вихід-утечу, цією горою часто вважають гору Джебель-Муса (Гору Мойсея). З її висотою 2629 метрів цю гору вважають відповідною для традицій надзвичайного значення, які пов’язані з біблійною розповіддю. Зараз біля підніжжя цієї гори в Сінайській пустині стоїть монастир святої Катерини, який належить грецькій православній Церкві.

19:3-8 Ставлення до союзу

Традиція, яку закладено у в. 3б-8, є незалежною. Вона походить із літургійних обрядів і починається з в. 3а. Метою цієї традиції було виробити правильне ставлення, яким мав керуватися Божий народ. Це – офіційне оголошення, проте воно не вказує точних правил поведінки, а радше підкреслює поняття слова Божого (в. 5: «Коли справді послухаєте Мого голосу»), Ізраїль має слухатись і діяти згідно зі словами Ягве. Використання прямого звертання («Я» та «Ви») додає і врочистости, і сили. І справді, з величних діл Бога супроти єгиптян (в. 4) Ізраїль має довідатися про природу Ягве та про обов’язок дотримуватися Божого слова.

Тут бачимо й інші виміри. Є наголос на близькості. Ягве приводить народ не лише до визначеного місця в пустині, але й до самого Себе (в. 4). Союз виразно названо союзом із Ягве (в. 5: «Мій заповіт»), і народ належить Ягве. Єврейське слово, яке перекладене як «власність» (в. 5) воскрешає в пам’яті поняття приватної власности царя (пор. Втор. 7:6; 14:12; 26:18). Зроблено наголос на святості народу Ізраїля (в. 6), тобто на його близькості до Бога. Вислів «царство священиків» не означає, що кожен ізраїльтянин є священиком. Цей вислів стосується всіх ізраїльтян: царської гідности священиків і святого народу. Врешті-решт, є наголос на свободі. Бог не примушує Ізраїль приймати цей союз (в. 5: «Коли справді послухаєте Мого голосу»). Для народу Ізраїля Бог не є лялькарем, котрий примхливо смикає за нитки, щоби контролювати людську поведінку. Лише вільний вибір є належною відповіддю на Божий заклик.

Ця літургійна традиція пропонує підхід, за якого Ягве можна вважати сюзереном, а народ Ізраїля – васалом. Натяки на таку концепцію ми бачимо в цій книзі, й ці натяки втілено в Книзі Второзаконня, де модель союзу є такою, при якій Ягве – це сюзерен, а Ізраїль – васал. Ізраїль значною мірою виявляє вміння використовувати політичні моделі.

19:9-20 – Дві традиції про теофанію

Цю частину складено з традицій авторства J і Е про теофанію на Сінаї, явлення Бога на горі. (Вірш 9 є тлумаченням, яке пов’язує попередню традицію з традиціями J і Е) Для J (в. 10-11а, 12-13а, 14-16а, 18,20) теофанією є виверження вулкана. Це – художній опис, який не дає підстав для пошуків якогось активного вулкана десь в Аравії. Для Е (в. 11б, 13б, 16б-17,19) теофанія є страшною грозою.

В історії J сам Ягве обирає Мойсея, щоби той почув об’явлення, а потому розповів про нього людям (в. 10). Мойсей має підготувати народ до церемонії третього дня (в. 11а, 15а; пор. також Ос. 6:1-3 й 1Кор. 15:4 про третій день в укладенні союзу). Церемонія передбачає прання одежі та статеве утримання (в. 14б, 15б). Згадка про готовність народу (в. 11а, 15а) є також частиною приготування до священної війни, і тут треба робити більший наголос на слові «священна», а менший – на слові «війна». Народу заборонено виходити на гору (в. 12), адже на вершині гори перебуває Ягве (в. 20). Сила та велич Бога є очевидними в полум’ї, у димі й у здриганні гори. Саме укладення союзу є можливим завдяки присутності Бога.

В історії Е Мойсея як свого представника обирає саме народ Ізраїля (20:19). Таке рішення ізраїльтяни приймають, переживши страх через грозу (вірш 16б). Цей страх спричиняє також бажання прийняти волю Бога в бурі. На відміну від розповіди J, в історії Е Мойсей організовує літургійну процесію і народ стає біля підніжжя гори (в. 13б, 17б). Ця традиція також є алюзією до зустрічі з Богом за обставин священної війни. Табір у в. 17 не треба вважати просто табором напівкочового народу – це також і військовий табір. Сурма (ріг) є літургійним інструментом (пор. Пс. 47:5[6]), але також і військовим, який використовують під час війни (пор. Суд. 7:20, а також І. Н. 6, де сурми з баранячих рогів у вірші 13б є і літургійними, й військовими інструментами.) Єврейське слово, використане у в. 17 («вони стали під горою») також означає шикування в бойовому порядку (пор. Суд. 20:2). Ізраїль на Сінаї є військом Бога, готовим виконувати волю головнокомандувача, чию присутність позначає хмара над горою.

19:21-25 – Священна гора

У цьому фрагменті J продовжує ту тему святости гори, яку вперше було розгорнуто у в. 12-13а. Розуміючи, що народ матиме спокусу побачити Ягве, Мойсей застерігає людей, аби вони перебували на шанобливій відстані. Освятитися мають не лише прості люди (в. 10), а навіть священики (в. 22). Хоч Ааронові дозволено супроводжувати Мойсея в дорозі до зустрічі з Богом, священикам і люду підніматися виразно заборонено (в. 24). Територію Ягве потрібно поважати.

Попередній запис

15:22-18:27 – Ізраїль у пустині (закінчення)

15:22-27 – Нарікання біля Мари Цей фрагмент складається з трьох традицій: Р (в. 22а, 27), J (в. 23-25) і ранньої ... Читати далі

Наступний запис

20:1-22:14 – Книга Союзу

20:1-17 – Десять заповідей Хоча базовий план передбачає передавання ізраїльтянам Божої волі після зустрічі з Ягве, біблійний текст цього плану ... Читати далі