15:22-18:27 – Ізраїль у пустині (закінчення)

15:22-27 – Нарікання біля Мари

Цей фрагмент складається з трьох традицій: Р (в. 22а, 27), J (в. 23-25) і ранньої девтерономічної вставки (в. 26). Р викладає інформацію у формі щоденника мандрівки: відбули з одного місця таборування і прибули до іншого. Таким чином, Мойсей веде народ від Червоного моря через пустиню Шур до Єліму. Вірш 26 накладає базове богослов’я Книги Второзаконня на цю подію біля Мари. Послух волі Ягве, яка виражена в заповідях і наказах, убезпечить від страшних наслідків, наприклад, від хвороб, що їх Ягве насилає на єгиптян.

Традиція J наголошує на щедрості Бога в задоволенні потреб спільноти в пустині. Після трьох днів подорожі спільнота приходить до вод Мари, проте ці води є гіркими, тож пити їх неможливо. Скрутне становище народу змушує Мойсея звернутися до Ягве, Який відтак повідомляє його, як зробити воду придатною для пиття. Хоча J пише, що люди нарікали на Мойсея (в. 24), тут немає жодної вказівки на те, що люди бунтують. Що більше, суть нарікань народу є не зовсім зрозумілою. Згідно з в. 25, саме Ягве випробовує людей, а не навпаки (пор. 17:2). А загалом, Ягве проявляє щедрість тоді, коли бачить конкретну потребу в чомусь.

Ця сцена разом зі сценою в 16:1-17:7 підкреслює материнський аспект Ягве. За тогочасною соціологією, забезпечувати їжу та пиття було завданням саме матерів і жінок. Таким чином, Ягве по-материнському відчуває потребу Своїх дітей у скрутному становищі й робить необхідні кроки, щоби поліпшити ситуацію. Божественний воїн, котрий перемагає могутніх єгиптян біля Червоного моря, є також люблячою матір’ю, котра швидко реагує на проблеми в сім’ї.

16:1-36 Перепілки та манна

У цій розповіді йдеться про дві реалії Сінайського півострова. Манна – це секреція двох видів комах, які живуть на кущах тамариску. Ця рідина скрапує з тамариску на землю й уночі твердне через зниження температури повітря. Цей делікатес із центральної частини Сінайського півострова дуже цінують бедуїни за його солодкість. Перепілки мігрують до Европи навесні й повертаються восени. Коли вони осідають, вимучені після перельоту, на північно-західному узбережжі Сінайського півострова, їх можна легко ловити. (Про перепілок як заміну манни пор. Чис. 11:5-6,31-33.)

Р, який є головним автором цієї розповіди (J, можливо, присутній у в. 4-5,29-32), вирішив розгорнути «духовний вимір». Тому у в. 17-21 манни завжди вдосталь, аби прохарчуватися, незалежно від того, чи зібрано її малу кількість, а чи велику. Що більше, манна, яку зберігають на наступний день, береться хробаками і псується. Так само у в. 22-26 є зв’язок між манною та шабатом. На шостий день її потрібно збирати вдвічі більше, ніж зазвичай, аби дотримуватися закону відпочинку на сьомий день. Що залишали з вечора шостого дня, те було придатним для споживання в сьомий день. Натомість ті, хто подався шукати манну в день шабату, порушили правила цього святого дня й нічого не знайшли (в. 27).

Початково ця традиція розповідає про милостиву опіку Бога над народом у пустині. З огляду на нарікання, про які згадано у в. 2 і 7, читач очікує, що раптова поява Божої слави (в. 11) принесе якесь покарання для тих, хто виявляв незадоволення. Проте у в. 12 Ягве через Мойсея запевняє народ у тому, що потребу людей в їжі буде задоволено. Якби народ повстав проти Ягве, було би дивно, що Бог виконав вимоги бунтівників. Таким чином, найпростішим поясненням є звернення до традиції про Боже милосердя: люди голодні, тож Ягве реагує на їхні потреби в хлібі та м’ясі й подає їм манну і перепілок (пор. Пс. 105:40).

З огляду на вигнання народу та на пояснення цього лиха з посиланням на бунтівливість покоління ізраїльтян у пустині Р уводить мотив нарікання. Це виражено у формі бажання смерти у в. 3: «Коли б ми були повмирали від Господньої руки в єгипетськім краї, як ми сиділи над горшком м’яса, як ми їли хліба досить!» Проте це бажання смерти містить елемент відкидання Божого плану спасення. Вибираючи смерть в Єгипті, народ відкидає події, які завели людей в їхній теперішній глухий кут, – народ відкидає Вихід. У центрі цієї частини розповіди не страждання від голоду, а розчарування у вірі. Мойсеєва й Ааронова відповідь у в. 6 підтримує таку інтерпретацію бунтівливости. Це – питання Ягве та самого Виходу. Таким чином, розповідь про Боже милосердя пов’язано з історією про гріх зневіри ізраїльтян у тому, що Бог Ізраїля насправді може виконати Свій план.

17:1-7 Нарікання біля Масси та Мериви

Це – розповідь J, яка починається щоденником мандрівки авторства Р у в. 1а. Як і в історії J про нарікання біля Мари, цей фрагмент базовано на первісній традиції про Боже милосердя до народу Ізраїля. На відміну від традиції про нарікання біля Мари, цей фрагмент містить також іншу – другого плану – традицію: про суперечку народу Ізраїля з Ягве щодо Виходу.

Якщо не зважати на нарікання людей на Ягве наприкінці в. 2, то решту цього вірша можна сприймати як суперечку з Мойсеєм із вимогою задовольняти потреби народу. Мойсей заголосив до Ягве у в. 4, і це нагадує Мойсеєве волання в 14:15 (авторства Р), яке завершилося позитивною відповіддю Бога. Тут прихильна відповідь з’являється у в. 5-6, де Ягве наказує Мойсеєві вдарити по скелі палицею (На відміну від іншої інтерпретації в Чис. 20:11-13). Як бачимо, Ягве знову задовольняє потреби людей – у цьому випадку потребу у воді. Треба також зазначити, що у в. 5 немає вказівки на жодне подальше покарання.

У вірші 3 міститься другопланова традиція: про бунт у межах цієї розповіди. Центральною є не спрага – спрага радше слугує тлом для заперечення сенсу Виходу: «Навіщо оце ти вивів нас із Єгипту?» Як і в гл. 16, Вихід стає об’єктом нарікань через брак води. На цьому рівні розвитку традиції відбувається відкидання Божого плану.

17:8-16 – Битва з амаликитянами

Наче ковтком свіжого повітря є розповідь, що звеличує неймовірні досягнення людини посеред грандіозної демонстрації Божої сили. Ця розповідь J – легенда, мета якої – повчати і розважати над героїчною постаттю Мойсея. Тому що спасення завжди передбачає взаємодію Божої благодати і людської активности, цікаво звернути увагу на історію, де протагоністом у вогнях рампи постає людина.

Крім згадок у в. 14-15, які пояснюють непримиренну ненависть Ізраїля до амаликитян і походження окремого жертовника, решту історії зосереджено на Мойсеї, а не на Ягве. У в. 9 Мойсей доручає Ісусові Навину підготуватися до битви і додає, що він (Мойсей) займе позицію на вершині пагорба. Деталей битви не наведено, проте є повний опис Мойсеєвого внеску в успішний результат. Саме завзятість і стійкість Мойсея того дня врятували ізраїльтян. Сила, яку демонструє Мойсей, здіймаючи руки догори – не без підтримки Аарона та Хура (в. 12), – це саме те, чого очікують від такого велетня. Героїчний вимір відображено у вислові «підтримували руки» (в. 12). Підтримка, описана в цій розповіді, – це вірність у виконанні свого прямого обов’язку (пор. 2 Цар. 12:16; 22:7). Саме відвага цього чоловіка змінює перебіг битви. Незважаючи на всі невдачі, Мойсей повертає собі образ героя та надзвичайної людини (пор. Втор. 34:7,10-12).

18:1-27 Зустріч Мойсея з Їтром

Ця глава авторства Е складається з двох сцен: а) зустріч Мойсея та його тестя, кульмінацією якої є учта союзу (в. 1-12); б) децентралізація судової влади в Ізраїлі. результатом якої є призначення суддів у «малих справах» (в. 13-27). Це відбувається в пустині біля Божої гори (в. 5). На відміну від Божої гори в гл. 19, тут вона є місцем зустрічі, а не теофанії. Їтро не є новим персонажем у цій історії. У 2:11-22 J розповідає про шлюб Мойсея з донькою Їтра. Та в цій розповіді вражає увага, яку Е відводить Їтрові. Хоча той і приводить зі собою свою доньку та двох онуків, аби вони зустрілися з Мойсеєм (у 2:22 Мойсей має лишень одного сина, проте пор. 4:20), і жінка, і двоє синів відіграють радше другорядну роль. У в. 7 Мойсей просто ігнорує дружину та сім’ю. Виразно видно, що центральними фігурами є Мойсей і Їтро. Зустріч розпочинається з Мойсеєвої розповіди про Божі діяння (в. 8), далі описано радісну реакцію Їтра на цю розповідь (в. 9-11), жертву всепалення Їтра, з одного боку, і спільну учту з Аароном і зі старійшинами – з іншого (в. 12). Хоча дехто трактує заяви Їтра як указівки на його навернення до ягвізму (в. 11, пор. 2Цар. 5:15), можливим також є те, що Їтро визнає Мойсеєвого Бога могутнішим за всіх інших богів (пор. І. Н. 2:9-11). Хоча Їтра названо священиком (в. 1), тож він мав би обіймати культову посаду, немає ґрунтовних підстав уважати, що він є священиком Ягве і сповідує спільну з Мойсеєм віру в Ягве. Власне, у в. 12 Мойсей підозріло відсутній. Тут Їтро приймає жертвоприношення й у такий спосіб указує на свої взаємини з народом Ізраїля. З огляду на подальшу ворожнечу між мідіянами й ізраїльтянами ця традиція відображає колишні дружні зв’язки між цими двома групами.

Вірші 13-27 передбачають ситуацію, яка розгортатиметься після подорожі пустинею, коли народ Ізраїля буде чисельним і осяде на одному місці. Розрізнення між великими справами та малими справами (в. 22) вказує на децентралізацію судової влади. Деякі вчені вважають, що це – вказівка на судові призначення в часи Йосафатового царювання (871-848 рр. до Р. Хр.: пор. 2Хр. 19:5-11). Так чи так, а подальшу ситуацію було перенесено до контексту перебування в пустині, й тому пізніше таке рішення приписали саме Мойсеєві. Проте водночас історія надає ще одну можливість Е наголосити на мотиві страху Божого (пор. 1:17,21). Тесть Мойсея радить йому вибрати богобоязних людей (в. 21). Базова орієнтація на страх Божий (себто на богоговіння, надзвичайну довіру) забезпечить загальне добро, особливо завдяки тому, що може запобігти корупції (пор. Втор. 16:19).

Попередній запис

13:17-15:21 – Ізраїль у пустині

Перша частина цієї секції (13:17-15:21) стосується таких питань: Що відбувається, поки народ Ізраїля йде до Червоного моря? Яким є втручання ... Читати далі

Наступний запис

19:1-25 – Укладення союзу

Союзи є невід’ємною частиною суспільного життя людини. Тому що люди перебувають у певних стосунках із іншими людьми, потрібно спочатку з’ясувати, ... Читати далі