Кілька років тому в мене сталася страшна зустріч з людиною в масці і з ножем. Проте я згадую її з вдячністю, бо цієї людиною був хірург-ортопед, якому я заплатив декілька тисяч доларів за операцію на лівій стопі. Після операції я певний час дотримував постільний режим і роздумував про біль, який ми вибираємо добровільно, – іноді для свого блага, а іноді для нещастя.
У реабілітаційний період я виконував спеціальні вправи. Було боляче, але я терпів, розуміючи, що іншого виходу немає. Окрім цього, хірург на три місяці заборонив мені кататися велосипедом, лазити горами і бігати. Мені треба було уникати будь-яких фізичних навантажень, які могли б зашкодити процесу зцілення. У результаті під заборону потрапило усе, що приносило мені задоволення.
Одного разу я спробував умовити лікаря дозволити мені зіграти партію в гольф. «До мене приїдуть близькі друзі. Ми збираємося тільки раз на рік… Я тренував замах, і якщо працювати тільки верхньою частиною корпусу, чому б і не спробувати? Я зможу перенести усе навантаження на праву стопу».
Ні секунди не коливаючись, лікар відповів: «Якби я дізнався, що в найближчі два місяці ви збираєтеся грати в гольф, я б дуже засмутився».
– Адже ви і самі граєте в гольф, – я спробував зіграти на його почутті солідарності.
– Авжеж. Тому знаю, що ви не зможете виконати замах, не повернувши стопу усередину. І тоді вага припаде якраз на ті кістки, які ви намагаєтеся вилікувати.
Потім я розповів про цю розмову дружині і невдало пожартував: «Ну і що з того, що він засмутиться? Я ж не його психіатр!»
Це було несправедливо: лікар нічого не мав проти моєї гри в гольф. Більше того, він мене прекрасно розумів, оскільки і сам захоплювався цією грою. Проте лікар бажав мені добра. Він і дійсно засмутився б, якби його пацієнт необдуманим вчинком поставив під загрозу усе лікування. Мій лікар хотів, щоб я зміг грати в гольф і наступного року, і через два роки, і решту життя. Саме тому він і не дозволив мені грати зараз – незабаром після операції.
Я віддав належне формулюванню хірурга. Він не сказав: «Суворо заборонено!» Такі слова пробудили б у мені упертість. Ні, він надав мені вільний вибір, пояснивши наслідки невірного рішення вкрай делікатно. І він дійсно засмутився б, якби я нехтував його порадами, бо стояв на варті мого здоров’я, і йому було не байдуже, зашкоджу я собі чи ні.
…У свій час я взагалі не думав про Бога як Законодавця: заважали неприємні дитячі асоціації. Подібно до багатьох людей, я розглядав релігію переважно як зведення моральних правил, передане нам з невидимого світу для обов’язкового виконання. Чи є справа Богові до того, чи дотримує Його заповіді нікчемне творіння, що населяє крихітну планету? У мене не було відповіді на це питання. Я лише знав, якщо порушу правила, то за непослух заплачу високу ціну.
З роками я зміркував, що підкорятися авторитету не завжди погано. Скажімо, якщо в мене дає збій комп’ютер, я телефоную в техпідтримку і беззаперечно наслідую вказівки фахівця. Якщо хочу навчитися грати в гольф, плачу за заняття і слухаюся тренера. Якщо погано себе почуваю, викликаю лікаря і виконую його рекомендації.
Бог подібний до лікаря. Божі заповіді слід виконувати з тієї ж причини, за якою потрібно слухатися приписів доброго лікаря. Я покладаюся на лікаря, розраховуючи, що в нас одна мета (моє фізичне здоров’я), але він краще за мене знає, як досягнути її здійснення. Гріх – це свого роду духовна травма або духовна зараза, подібна до канцерогенів, бактерій і вірусів. Її щоб то не було слід уникати. Слід усвідомити: Бог хоче, щоб вже і в цьому світі я мав життя не хворе і неповноцінне, а життя з лишком.
