Погодитися з існуванням зла – певної темної сили, рушійної злочинцями і серійними вбивцями, – людям легше, ніж визнати власні особисті гріхи.
Ми живемо в століття виправдань: «Я наслідував заклик серця… Він перший почав, що мені залишалося?.. Я страждаю від залежності… Я з неблагополучної сім’ї… Бізнес є бізнес». Коли з’явився відеозапис того, як мер Вашингтону купує і палить крек, той заявив, що проти нього існує расистська змова. Один вбивця поклав провину за свої діяння на печиві «Твінкіс»: воно ніби порушило біохімічні процеси в його мозку. Коли шістнадцять жінок звинуватили сенатора Роберта Пеквуда в сексуальних домаганнях, він спочатку усе заперечував, а потім заявив: у нього проблеми з алкогольною залежністю, і йому самому потрібна допомога. У кожному з цих випадків злочинець, перекладаючи провину на іншого, тимчасово відчував полегшення.
У той же час, якщо відчуття провини – це дійсно відгомін іншого світу, імплантований у людину Богом компас, то це відчуття не можна заглушити подібними відмовками. Роман Грема Гріна «Тихий американець» закінчується тим, що головний герой оплакує свої нещастя і моральні падіння: «Але як би я хотів, щоб існував Той, перед Ким я міг би вилити усю свою гіркоту».
Справжня література, слід віддати їй належне, ще говорить про гріх. Письменники зображують героїв в усій їх багатогранності і реалізмі, а значить, і гріховності. Чи можна уявити романи Федора Достоєвського, Вільяма Фолкнера, Грема Гріна або Джона Апдайка без складної, детальної картини гріха? Більше того, гріх у цих письменників – свого роду гачок, наживка, яка примушує читача перевертати сторінки. Коли б не гріх і його наслідки, художня література звиродніла б у вульгарне детерміністське базікання про тваринну поведінку.
Парадоксальним чином, найуспішніші способи боротьби з моральним падінням, зокрема, програма «Дванадцять Кроків» для залежних, дотримуються досить старомодного підходу. Ні психіатри, ні фармакологи, ні різного роду вчені-редукціоністи так і не змогли покращити цю духовну програму, розроблену шістдесят років тому парою алкоголіків-християн. Фахівці можуть скільки завгодно підміняти слово «гріх» словом «залежність», але самі залежні так не чинять. Вони вважають за краще бути чесними самі з собою.
Суть програми полягає в наступному. Спочатку алкоголік має визнати власну безпорадність, убогість свого духу, а потім віддати себе в руки незримої Вищої Сили. «Необхідно перестати зображувати із себе Бога», – зробили висновок засновники руху самодопомоги «Анонімні Алкоголіки». Треба дозволити Богові зробити працю в твоєму житті. Природно, що редукціоністський підхід тут неможливий. Залежність примушує людину приймати алкоголь і наркотики, життя в стані сп’яніння здається їй реальнішим, ніж сама реальність. Але за допомогою друзів по нещастю вона усвідомлює цю брехню.
Сьогодні програму «Дванадцять Кроків» використовують не лише «Анонімні Алкоголіки» (АА), але і люди, що страждають від найрізноманітніших залежностей (наркотичної, ігрової, комп’ютерної, харчової і т. ін.). З її допомогою вони збирають своє життя до купи. Вони упокорено благають Бога виправити властиві для них недоліки і намагаються загладити провину перед тими, кому спричинили зло, відшкодувати завданий збиток. Молитва і роздуми допомагають учасникам груп самодопомоги, працюючих за дванадцятикроковою програмою, налагодити відносини з Богом, людьми і самими собою.
Лікар Біл Вілсон, один із засновників АА, дійшов до твердого переконання, що для усвідомлення необхідності сторонньої допомоги (Бога і людей) алкоголік має «досягти свого дна» – тільки тоді в нього з’явиться шанс на одужання. Своїм друзям лікар Біл писав: «Нам пощастило зрозуміти парадокс Божий: сила здійснюється в немочі, воскресінню передує знищення, страждання – не лише ціна духовного відродження, але і критерій духовності». Краще не висловився б і сам апостол Павло.
Програма «Дванадцять Кроків» немов зійшла із сторінок Біблії: перервані стосунки з Богом, визнання убогості власного духу, рішення передати свою волю і своє життя Вищій Силі, здатній зцілити, покаяння, твердий намір відшкодувати збиток усім, кого образив. Один алкоголік розповідав мені: «Кожного разу на зібраннях групи я публічно визнаю, що я алкоголік. Тим самим я розписуюся у власному безсиллі. І таких, як я, у кімнаті людей десять: усі вони визнають себе безсилими самостійно змінити свою долю. І тоді нам відкривається Бог…»
На зібраннях АА ця людина казала (інші казали схожі речі): «У мені жива тяга до алкоголю. Іноді дуже хочеться випити. Щоб утриматися, однієї моєї сили волі мені бракує…»
* * *
Гарвардський філософ і психолог Вільям Джемс уважно вивчив свідоцтва алкоголіків, що навернулися, святих і просто віруючих. Результати свого дослідження він опублікував у відомій книзі «Різноманіття релігійного досвіду» (1902).
Джемс розділив релігійний досвід на два основні різновиди: «релігія душевного здоров’я» і «релігія стражденних душ».
За часів Джемса – часи миру і процвітання – релігія душевного здоров’я притягала багатьох. Сучасник Джемса, англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер, сказав: «Те, що ми називаємо злом і аморальністю, має зникнути. Сьогодні ясно: людина повинна стати досконалою».
«З кожним днем світ стає кращим», – свідчило розхоже гасло. Таких оптимістів Джемс протиставляв «стражденним душам», для яких можливість зцілення і саме життя полягало в народженні звище.
Намагаючись під час дослідження осягнути «стражденні душі», Джемс зрозумів і влаштування світу. Привабливість оптимізму очевидна: для оптимістів хвороби, смерть, зло немов би не існують. Проте як погоджувати цей оптимізм з фактами? Джемс зробив висновок: християнство все-таки описує реальний світ, тобто світ, обтяжений гріхом і стражданням.
Вільям Джемс помер у 1910 році. А незабаром призабулися багато «релігій душевного здоров’я». Як правильно зауважив Джемс, вони не лише не пояснювали фактів, але і не відповідали ним. Нищівного удару по рожевому ідеалізму завдала Перша світова війна. Подобається нам це чи не ні, але закривати очі на великий розлад у всесвіті, який християни називають гріхом, не можна.
Для мене гріх – це не лише хибний вибір, але і хибний, спотворений погляд на світ. Коячи гріх, я як би оголошую цей світ не Божим, а своїм власним. А починаю я з невеликої погрішності, якщо вже на те пішло, з «егоїстичного гена» – подібно до алкоголіка, який, випивши першу чарку, йде в руйнівний запій.
У 1991 році, незадовго до краху комунізму, я побував у СРСР. Пам’ятаю розмову з одним марксистом. Він був приголомшений правдою, що відкрилася про події радянського минулого. «Я і гадки не мав, що в нас таке творилося, – казав він. – Коли я вступив у партію, у мене були високі ідеали: боротися з расизмом і бідністю, будувати справедливе суспільство. А тепер з’ясовується, що ми створили монстра. Ми бачили зло в інших, у капіталістах, багачах, експлуататорах, але не в собі самих. Тепер я не довіряю жодній утопічній філософії, особливо якщо вона протиставляє «нас» та «їх». Зло існує в усіх нас – багатих і бідних, соціалістах і капіталістах».
Ця людина, що розчарувалася в марксизмі, прийняла християнську концепцію гріха: гріх вражає усіх. Християнству властивий найтверезіший погляд на людство: падіння були, є і будуть.
Роздумуючи про власний духовний шлях, я бачу ті ж протиріччя, що і в суспільстві в цілому. Іноді мене поглинає усвідомлення власної гріховності, іноді я повстаю проти нього, а іноді вважаю за краще про гріх і зовсім не думати. Проте, при усьому моєму непростому церковному досвіді, усередині мене непорушно відобразилася одна духовна істина: мої вчинки мають значення. Більше того, вони мають значення і для Бога, що створив цей світ і встановив для нього правила, – правила, нехтувати якими дуже небезпечно. Я намагаюся частіше згадувати про цю істину.
«Характер – це те, як ви поводитеся, коли ніхто вас не бачить», – сказав мені один дитячий психотерапевт. Він також припустив, що психопати, шахраї і злодії роблять те, що роблять, оскільки вважають, що «їх не бачать». Згодом я часто згадував ці його слова. Але згадував, співвідносивши з «Отче наш» – молитвою про здійснення Божої волі на землі. Адже Бог дивиться на нас завжди. І для мене Бог – не поліцейський шпик, що підглядає за кожним моїм кроком, а Дух, Який зсередини нагадує мені про моє призначення.
