Останнім часом сталося щось дивне. За часів мого дитинства майже кожна церковна проповідь була присвячена гріху, а зараз про нього мовчать. Лише зрідка про гріх пишуть у християнських книгах і журналах. Тепер нечасто почуєш викриття гріха з церковної кафедри, а про телепередачі і казати нічого. Політики, що люблять поміркувати про мораль, цього слова не вживають. Страх перед гріхом, такий сильний у моєму дитинстві, майже зник.
Колишні розмови про гріх немов відбувалися на іншій планеті. Знаменитий американський психіатр Карл Менінгер написав книгу «Що сталося з гріхом?».
У ній ставляться гострі проблеми. Врешті-решт, не християни ж винайшли концепцію гріха! Щось подібне – наприклад, відчуття провини через погані вчинки – антропологи знаходять у кожній культурі. Як вийшло, що ця глибинна інтуїція зникла з екранів радара сучасної думки? І до яких наслідків може призвести зникнення слова «гріх» з нашого лексикону?
Сьогодні, коли ми чуємо про важкі хвороби, пов’язані з нерозбірливістю в сексуальних стосунках і вживанням наркотиків, про кинутих дітей, про бездомних і убогих, слово «гріх» майже не звучить. Спробуйте вимовити його в розмові на ці теми, і ви зрозумієте, що я маю на увазі. Професор літератури з Вітон-коледжу розповів мені, що одного разу дав студентам на іспиті тему «Наслідки гріхопадіння в поемі «Втрачений рай» Джона Мільтона». Два студенти, не змовляючись, написали одне і те ж перше речення. Професор ледь із стільця не впав: «Основний наслідок гріхопадіння для Адама і Єви полягав у тому, що їм довелося змінити стиль життя». Якщо це кажуть студенти консервативного християнського коледжу, що ж думає про гріхопадіння решта суспільства?
Сучасне суспільство стоїть перед дилемою. Нам, жителям країн із сильною економікою і зростаючою тривалістю життя, оптимізм відносно людської природи може дорого обійтися. Звичайно, ми не хочемо впадати у святенницький моралізм. Але між тим дуже багато що в суспільстві негаразд. Алкоголік б’є дружину, розбиває машину, влаштувавши аварію… Жінка зізнається, що після сексуальних домагань батька вона не може адекватно сприймати чоловіків… Камера безпеки в магазині показує, як чоловік залишивши свого трирічного синочка, пішов… Який вже тут ідеалізм: важко піти від думки, що з нашим світом, з нашими ближніми, та і з нами самими щось зовсім не так.
Концепція гріха припускає особисті стосунки між людиною і Творцем: людям дані не лише правила, але і свобода їх порушувати. У редукціоністському світі Творцеві і особам, які несуть персональну моральну відповідальність, місця немає. Ми хочемо самі встановлювати собі правила і призначати (а ще краще – не призначати) покарання за їх порушення. Більшість людей взагалі не користуються старомодним словом «гріх». Для нього придумали евфемізми[1]: «залежність», «недоречна поведінка», «емоційна нерозвиненість», «психологічний розлад». Жити з евфемізмами добре і спокійно – до тих пір, поки не з’являється якесь жахливе зло.
З розвитком науки і техніки почалися дійсно масові насильства, різко зросла моральна деградація. У Радянському Союзі, Німеччині, Камбоджі, Югославії та Руанді були розроблені стратегії масового винищення і геноциду. Нині людство вступило в XXI століття. Перші ж роки нового століття ознаменувалися терактами, наростанням ядерної загрози і посиленням боротьби між східною і західною цивілізаціями. Чи здатні ми перерости це зло? Боюся, що достатніх підстав для того, щоб відповісти «так», у нас немає.
Я бував у місцях розташування колишніх концтаборів Дахау і Берген-Бельзен, дивився фільми про їх звільнення. Солдати союзницьких військ витягували і складали штабелями трупи виснажених людей. В Амстердамі, біля будинку Анни Франк, єврейської дівчинки, автора знаменитого «Щоденника Анни Франк» – документу, що викриває нацизм і перекладеного багатьма мовами світу, я слухав розповідь старого голландця про війну. Спочатку нацисти заборонили євреям користуватися трамваями і велосипедами, робити покупки в магазинах. Потім одного за іншим євреїв саджали у вагони для худоби і відвезли в табори. Тисячі євреїв загинули. У таких розмовах неминуче спливає старомодне слово «зло».
Упродовж двохсот років нашому світу вселяли: зло, про яке так багато говорили в колишні століття – століття віри, зовсім не властиве людській природі. І тепер нам необхідно повернутися до цієї забутої, але важливої істини. До неї і до багатьох інших, які ми відкинули, визнавши себе освіченими і розвинутими, а насправді будучи вузьколобими і сліпими.
У 1995 році в одному з недільних випусків «Нью-Йорк таймс» з’явилася цікава стаття під назвою «Дивлячись у серце пітьми».
Вона була присвячена декільком недавнім злочинам, які потрясли суспільство. Молода жінка на ім’я Сьюзен Сміт пристебнула двох своїх дітей пасками безпеки до сидінь «мазди» і зіштовхнула машину з обриву в озеро. У Ліверпулі два десятирічні підлітки забили до смерті дволітнього і підкинули тіло на залізничні колії, немов того задавив потяг. (Суддя обійшовся без евфемізмів: не «помилка», не «неадекватність», не «надлишок внутрішньої тривоги», а «відверте зло».) Лайл і Ерик Менендеси холоднокровно розстріляли батьків, а потім, щоб забезпечити собі алібі, вирушили в кіно.
«Що означає назвати людину злою?» – запитував автор статті. У пошуках відповідей він узяв інтерв’ю в пастора, у церкву якого ходила Сьюзен Сміт, і в людей, що вижили після вибуху бомби в Оклахомі. За етичним коментарем він звернувся до Маріо Куомо (екс-губернатора штату Нью-Йорк) і Альвина Плантінга (християнського філософа). Відбулася бесіда і з двома дослідниками життя Гітлера, в якій, на подив журналіста, вони висловилися неоднозначно. Історик Х’ю Тревор-Роупер помітив, що фюрер був «переконаний у власних чеснотах» і перебував у повній упевненості (нехай хибній), що чинить добре. А другий історик назвав Гітлера «полоненим власних патологічних підсвідомих бажань» (а значить, не цілком осудним).
11 вересня 2001 року США зіткнулися з величезним злом: терористи направили два авіалайнери у вежі Всесвітнього торгового центру, у результаті загинули тисячі людей з восьми країн. Упродовж наступних місяців газета «Нью-Йорк таймс» щодня публікувала великі матеріали, присвячені цій події. Були надруковані і некрологи на кожного загиблого. Секретарки, прибиральниці, комерсанти, офіціанти, садівники, чоловіки, дружини, матері, батьки – усі вони, як завжди, вирушили того дня в Нижній Манхеттен, щоб ніколи більше не повернутися додому. Більшість тіл були понівечені так, що їх неможливо було впізнати.
«Ми бачили обличчя зла», – казали репортери і показували фотографії дев’ятнадцяти терористів. Обличчя як обличчя. На вулицях будь-якого великого міста таких тисячі.
Виявляється потрібна колосальна трагедія, щоб до суспільства, яке цурається слова «гріх», дійшло, що зло існує. Коли випуски новин показують нам, де проходить межа між життям і смертю, вбивством і порятунком, коли ми бачимо, як одні жартують в афганських печерах про свій несподіваний успіх, а другі – відкопують мертві тіла серед куп спотвореного металу, моральна аморфність відступає.
[1] Евфемізм – нейтральне за сенсом і емоційним навантаженням слово або вираз, зазвичай використовуване в текстах і публічних висловлюваннях для заміни інших слів і виразів, що вважаються непристойними чи недоречними. Використання евфемізмів значно пом’якшує негативне навантаження на текст від пряміших, різкіших і т. ін. слів, хоча в більшості випадків за евфемізмом або за сенсом тексту можна встановити, яке слово він замінює. – Прим. ред.
