Американський невропатолог Олівер Сакс виявив чудодійний ефект леводопи – ліків від паркінсонізму. Його застосовують також при лікуванні летаргічного енцефаліту. У 1990 році про це відкриття був знятий фільм «Пробудження» з Робертом де Ніро в головній ролі. Де Ніро грає одного з пацієнтів. Деякі пацієнти були нездатні розмовляти і спілкуватися і жили в такому напівкоматозному стані десятиліттями. Нові ліки пробудили їх від ступору до життя.
Героя де Ніро радували найпростіші дії. Він міг тепер піднятися з інвалідного візка і пройтися, вирішуючи на власний розсуд, повернути йому направо чи наліво. Він міг розмовляти і реагувати. Він міг доторкатися до людей. В одній із сцен фільму до життя пробуджується ціла палата. Вони вибираються в місто, танцюють, слухають музику. Але потім їм доведеться повернутися до колишнього стану: дія ліків була нетривалою.
Лікар уважно відстежував долю пацієнтів. Виявилось, що не усі здатні впоратися з новою реальністю. Скажімо, Роза Р. так і не змирилася із стрибком у сорок три роки, що випали з її життя. Інші, наприклад, Леонард Л., сприйняли пробудження з радістю. «Я почуваю себе врятованим, – казав він, – воскреслим, відродженим. Є почуття здоров’я, яке сприймається просто як милість зверху». Він читав «Рай» Данте, відвідував вночі Манхетен, торкався до листя і квітів, і за три тижні написав автобіографію об’ємом у п’ятдесят тисяч слів. Кінцівка у фільму трагічна: дія леводопи закінчується, і Леонард, як і більшість інших пацієнтів, повертається до свого колишнього стану.
Читаючи мемуари Сакса, я зрозумів таємницю містиків, яких ми називаємо святими. Вони живуть миттєво, тут і зараз. Можливо, саме тому багато хто з них йшов у пустелю: пустеля допомагає максимальній концентрації уваги. Якщо людина здатна прожити насичено одну лише мить, то вона зможе прожити насичено і цілий день. А услід за насиченими днями прийде і повноцінне життя. Я ж витрачаю стільки сил на виправлення життя в цілому, що конкретні моменти пролітають повз мене. Проте ось чому учить сестра Джоан Читістер, черниця ордену бенедиктинців: «Ми повинні шанобливо ставитися до кожної окремо взятої речі, акуратно з нею поводитися і піклуватися про неї незалежно від її віку. Ми входимо у святість всесвіту, коли визнаємо: абсолютно кожен елемент у ньому є іскра Божественного…
Ми – частина святого всесвіту, а не його творці і не повелителі. Творець – Бог, Суддя – Бог, і Бог чекає, коли ми це збагнемо…
Усе, що ми є; усе, що нам кажуть; усе, що з нами відбувається, є заклик Божий. Більше того, усе те, що відбувається є заклик Божий прийняти все те, що нам не слід змінювати, і змінити те, чого нам не слід приймати. І тоді Божа Присутність восторжествує навколо нас…
Шлях до отримання Бога лежить у максимальному проживанні кожної хвилини».
Завдання споглядання полягає в тому, щоб побачити світ таким, яким його бачить Бог, в єдності видимого і невидимого. Це навчання завдовжки в життя, хоча бувають і рідкісні спалахи одкровення.
* *
«Нема нічого нечистого в самому собі», – пише апостол Павло (Рим. 14:14). «Тож, коли ви їсте, чи коли ви п’єте, або коли інше що робите, усе на Божу славу робіть!» (1Кор. 10:31). Отже, важливий настрій, мотивація: заради чого ми робимо те чи інше. Природа, люди, їжа, робота, богослужіння – усе може привести до Бога. І навпаки, нехтуючи сексуальними, особистими, соціальними, професійними і політичними турботами і обов’язками, ми применшуємо реальність Божої присутності у світі. Тому апостол Павло і не цурався найрізноманітніших занять, але всі їх присвячував Всевишньому.
Рецукціоніст вічно схиляє голову долу: у пошуках ключів до людської поведінки Едвард Вілсон повзає з лупою біля мурашника. Виходить, що ми – істоти наскрізь егоїстичні: щоб зберегти гени, наслідуємо інстинкт похоті; експлуатуємо природу виключно в інтересах свого виду, а увесь наш альтруїзм – лише видимість, за якою стоїть тонкий розрахунок.
Шукач священного поглядає вгору і бачить, що джерело сонячних променів – сонце. Підліткова сексуальність пробудила в Данте страх, і він, намагаючись зрозуміти, що робити, став дивитися не на своє тіло, а на Бога. Джон Муір побачив у природі мистецтво Художника, Якому, схилившись, подякував. Мати Тереза розгледіла у вмираючих калькуттських жебраках горнє світло, і служила вона ним немов Самому Христу. Кельтський святий Колумба відчував Божу присутність усюди: «Іноді – збираючи крабів на скелях, іноді – ловивши рибу, іноді – даючи їжу бідним, іноді – у келії».
Той, хто дивиться вниз, приходить до висновку: наша доля – біологія. Перспектива досить убога, бо, на думку психологів, людині не чужі ні бажання убити власних батьків, ні схильність до ліні і неробства, ні жорстокість і грубість.
Той, хто дивиться вгору, робить висновок: наша доля – вічність. Так, у генах, можливо, і закладені тваринні інстинкти. Але ми покликані піднятися над ними. Довго ж нам доведеться дивитися на мурашник, перш ніж ми набудемо «любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віру, лагідність, здержливість»! За словами апостола Павла (Гал. 5:22-23), саме ці риси – «плоди Духа» – і вказують на Божу присутність у людському житті. Там, де мешкає Бог, плоди Духа виявляють себе сповна.
Людина проносить у собі боротьбу між імпульсом і пригніченням імпульсу, пропащою природою і образом Божим крізь усе життя. Погляд на життя як на таїнство припускає довіру: врешті-решт, Творець людської природи усе оберне нам на користь.
