Ми, будучи дивним поєднанням двох світів, постійно розриваємося між ними. Ми немов застрягли посередині: ангели, що борсаються в бруді, і ссавці, що намагаються злетіти. У Платона є образ двох коней, які тягнуть у протилежних напрямах: безсмертний початок тягне до божественного блага, а тварина – відводить геть. За словами Екклезіястовими, Бог «вічність поклав» у наші серця (Еккл. 3:11), але ми, як свідчить передання древніх шумерів, схиляємося під «тягарем богів». Ми спотикаємося від колиски до могили, то прямуючи до вічності, то хилячись до землі, з якої були створені і від якої отримали ім’я.
Клайв Л’юїс помітив, що «майже усе християнське богослов’я можна вивести з двох положень: а) люди схильні до грубих жартів і б) смерть наводить на них особливий, моторошний страх. Грубі жарти свідчать про те, що ми – тварини, які соромляться свого початку». Багато з них пов’язані з тілесними виділеннями і розмноженням, тобто, з двома найприроднішими природними процесами на землі. Ми, люди, говоримо про ці біологічні функції не інакше як з посмішкою, висловлюємося двозначностями, немов йдеться про щось неприродне, навіть комічне.
До смерті ми теж підходимо інакше, ніж тварини. Смерть у природі – щось природне, вона абсолютно нормальна. Вона шокує лише нас, людей. Лише ми приділяємо їй стільки уваги, немов не можемо з нею звикнутися. Ми наряджаємо трупи в новий одяг, бальзамуємо, ховаємо в повітронепроникних трунах і бетонних склепах, щоб зупинити природне розкладання. Щось у нас опирається самому факту смерті.
Ці дві «неприродні» реакції недвозначно натякають на існування іншого світу, натякають, що наш справжній дім – не тут. Нас тягне до чогось вищого і довговічнішого. І хоча в наших клітинах можуть знайтися сліди зоряного пилу, ми несемо в собі ще і образ Бога, Який створив зірки.
Мене мучить протиріччя. З одного боку, як я вже пояснив, редукціоністська картина світу здається мені дуже сумнівною. Звістки про трансцендентне будять мою духовну інтуїцію. Наслідуючи її, я можу знайти хоч би часткову розгадку буття. Чому ми тут? Бо ми – творіння Боже, незавершений шедевр, у завершенні якого і самі граємо вирішальну роль.
З іншого боку, насилу віриться, що люди з їх кричущою недосконалістю пов’язані з надприродною реальністю. Ми – образ Божий, але ми лисіємо, страждаємо від геморою, старечої далекозорості, остеопорозу і сотень інших хвороб, не кажучи вже про моральну недосконалість. Хімічні речовини, з яких складаються наші тіла, вартують копійки. Та все ж апостол Павло пише, що тіло може стати храмом Духа Божого (1Кор. 3:16-17). Але як може надприродний світ знайти обитель у земній оболонці?
Оскільки ми – істоти з плоті і крові, Бог працює з нами на матеріальному рівні. Кожен духовний досвід вимагає від нас фізичних зусиль. Інсульт може покласти край молитовного життя святого. Перестаньте їсти і пити, і всякий містичний стан випарується. Майже усе, що ми знаємо про надприродний світ, заломлюється, фільтрується через світ звичайний, природний, і це грає на руку скептикам.
Такий стан речей спокушав мене роками. Я стикався з шахраями, які поводилися в точності як вірні, але насправді це було обдурюванням, підробкою. Такі підробки зачіпали мене за живе. Я ж сам підлітком ходив на молитовні зібрання і наслідував шанованих християн! Я швидко уловив, що в церкві краще приймають тих, хто «свідчить»: м’яким і душевним тоном розповідає, як Господь благословив його і «говорив з ним». І ось, через декілька тижнів, я став одним з кращих свідків у церкві. Я міг викликати в людей молитву подяки і покутні сльози.
Мені тоді здавалося, я викрив безпідставність християнської віри. Адже якщо, наслідуючи певну формулу, я здаюся мало не за святого, то про який справжній духовний досвід можна говорити? Мені соромно і боляче згадувати про ті дні, бо відтоді я пізнав милість і благодать Божу, які можуть зійти навіть на людину, що намагалася зганьбити віру. Проте з періоду агностицизму я вийшов із співчуттям до тих, хто хоче вірити, але не бачить доказів надприродного. Зараз мені шлють листи люди, що сумніваються, скептики. Вони вимагають залізних доказів. А мені нічого не залишається, як сказати, що явних і безперечних доказів немає.
Як сказав сам Христос тим, хто сумнівається, потрібні очі, щоб бачити, і вуха, щоб чути (Мф. 13:16). Це таємниця віри: Бог нікого до віри не змушує. (Інакше Воскреслий з’явився б не лише учням, але і Пилатові з Іродом.)
Значить, замість доказів у нас є лише звістки, чутки про світ інший. Слова молитви іноді здаються порожніми і сонними: вони відскакують від стін і вище за стелю не злітають. Часом, стаючи на коліна, відчуваєш лише біль у них, а не присутність Божу. Ми сприймаємо вищі реальності через нижчі, і повинні навчитися бачити різницю між ними.
* *
«Я згадав, як одного разу жорстоко обійшовся з осою. Вона їла джем з блюдечка, а я ножем розрубав її навпіл. Не звернувши на це уваги, оса продовжувала бенкетувати, і солодка цівка сочилася з її розітнутого черевця. Але ось вона зібралася злетіти, і тільки тут їй став зрозумілий увесь жах її становища. Те ж саме відбувається із сучасною людиною. Їй відсікли душу, а вона довго – мабуть, років двадцять – цього просто не помічала». Джордж Орвел, «Думки в дорозі»
