В іспанської письменниці Кармен Корде є розповідь про жінку, яка народила сліпого сина. Вона не хотіла, щоб син знав про свою сліпоту, а тому попросила сусідів і родичів не вживати при ньому слова «світло», «колір» і «зір». Хлопчик так і ріс, не підозрюючи про свою неповноцінність, поки його ілюзію не зруйнувала незнайома дівчинка, що випадково потрапила в сад. Вона використала всі заборонені слова відразу. Перед лицем нової реальності світ хлопчика похитнувся до основи.
Християни в наші дні – як та дівчинка-вісниця. Вони розповідають скептикам про світ «за загорожею», про життя після смерті, про люблячого Бога, Який вершить Свою волю в хаотичній на вигляд історії нашої планети. Як сказала про християн католицька письменниця Фланері О’Конор, «ми забуваємо: те, що для нас є зір, інші приймають за своєрідну і дуже пихату сліпоту».
Проте життя з вірою в невидимий світ вимагає постійних зусиль. Адже наш «сад», тобто природа, не лише виявляє, але і приховує Бога. Вестмінстерський катехізис учить, що основна мета життя – «славити Бога і завжди радіти Йому». Але як здійснити це в повсякденному житті, особливо коли Бог, Якому треба радіти, схований від очей?
Спершу я можу спробувати зробити своє повсякденне життя сакраментальним, тобто сповненим постійною пам’яттю про Божу присутність. Не потрібно тікати від матеріального світу, як тікають гностики, ченці-пустинники і фундаменталісти. Не потрібно і відкидати надприродне (помилка редукціоністів). Ці два світи, видимий і невидимий, слід звести воєдино. Вони повинні стати єдиним цілим, як і задумав Бог.
Врешті-решт, світ або Божий, або ні. Як сказав знаменитий середньовічний німецький теолог і філософ, один з найбільших християнських середньовічних містиків, що учив про присутність Бога в усьому існуючому, Мейстер Екхарт, «якби душа могла пізнати Бога без світу, світ ніколи не був би створений».
Якщо серйозно поставитися до сакральних витоків світу, треба навчитися розглядати його як Божий витвір мистецтва, як те, що доставило Богові нез’ясовну радість. «І побачив Бог усе, що вчинив. І ото, вельми добре воно!» (Бут. 1:31).
На жаль, сучасне суспільство не ставиться до Землі як до шедевра божественного мистецтва. Ми бетонуємо родючі землі під паркінги, забруднюємо отрутою повітря і річки, бездумно прирікаємо на вимирання різноманітні види тварин. Не краще і наше поводження з людьми: щорічно від виліковних хвороб помирають 24000 дітей. Щорічно здійснюються 126000 абортів. Багато сімей не мають даху над головою і ночують під мостами або в картонних халупах. Ми виготовляємо зброю, здатну винищити більшу частину людства. І деякі люди погано поводяться навіть з власними тілами, виявляючи якнайглибшу неповагу до чудового творіння Божого.
Ми поміщаємо священне на особливі відгороджені території, мало не в резервації. Багато людей згадують про Бога раз на тиждень: послухають недільним ранком проповідь, проспівають гімн хвали – і назад, у світ. За словами мого пастора, парафіяни розповідають на автостоянці непристойні анекдоти, які не ризикнули б повторити в церкві. Іншими словами, із сакрального простору вони вийшли, двері зачинили, – і можна жити, не згадуючи про Бога.
Блез Паскаль, знаменитий математик і духовний автор, пропонує інше: розглядати природний світ як передчуття надприродного. «Явивши Своє милосердя в благах видимої природи, Він хотів показати, що може дати блага і в невидимому…»
Природа рясніє красою: найкрасивіше, що в мене є – це колекція морських раковин. Між тим раковини – лише броня молюсків… Згідно з же біблійними Псалмами, Бог хоче, щоб, поглядаючи на Його творіння, ми любили Його ще сильніше.
Кельти говорили про «тонкі місця», де природний і надприродний світи стикаються майже впритул. Мені відомі такі місця. Там я бачив, як чудеса природи буквально, чітко сповіщають про велич Творця: білоголові орлани і білуги на Алясці, незвичайні корали і тропічні риби Великого Бар’єрного рифа біля північно-східного узбережжя Австралії, екзотичні птахи і метелики біля водоспаду Анхель у лісах Венесуели, морські раковини на пляжах Кенії… Про кожне таке диво потім згадуєш роками, знову і знову перебираєш фотографії, хоча вони і не можуть повною мірою передати баченого дива. Одного разу я із подивом усвідомив, що Бог споглядає усі чудеса землі постійно, кожну мить. Та що там споглядає! Він і є їх Джерело, а вони несуть звістку про свого Творця.
Рік тому в нас у Колорадо зупинялася наша добра знайома. Лікарі поставили їй суворий діагноз: їй судилося осліпнути. І ця жінка вирішила: перш ніж вона остаточно втратить зір, їй потрібно побувати у своїх улюблених місцях. Коли вона зануриться в пітьму, ці куточки землі житимуть в її спогадах. Для неї, як і для мене, краса – ознака Божої близькості. І вона створювала свого роду банк пам’яті про красу.
Проте спершу нам необхідно усвідомити, що ми самі є творінням. Моє нинішнє життя в Колорадо дуже сприяє цьому: коли навколо величні гори, мимоволі відчуваєш, що ти творіння! Світ хмарочосів Чикаго був зовсім іншим: ресторани і магазини, автобуси і офіси, спортивні і дитячі майданчики. Багато зручностей, але як же ці зручності спотворюють сприйняття світу! Міські вогні гасять сяйво зірок, а через високі будівлі не видно полів і річок. Інша справа, коли живеш серед скель і лісів.
Кілька років тому в Скелястих горах знайшли стадо з двохсот лосів, убитих шаровою блискавкою. На фотографіях, зроблених з вертольота, видно роздуті тіла тварин, розкидані серед тисяч дерев, вирваних силою вибуху. Коли я стою на гірській кручі, а вдалині збираються важкі грозові хмари, я іноді згадую цю сцену. Один досвідчений альпініст сказав, що гори не можна назвати ні справедливими, ні несправедливими: вони просто є. Можливо, він правий, але коли я стою, уразливий для лавини, граду, бурі, блискавок та інших небезпек, я відчуваю себе дуже маленьким і дуже крихким. Гординя городянина спадає з мене, немов сухе лушпиння. Природа нагадує мені про мою смертність і слабкість. І про те, що я – творіння.
