Як і багато християн, я пережив два навернення. Перше – від матеріалізму до надприродного світу, і друге – коли, завдяки своєму містичному досвіду, побачив у новому ракурсі природу. У деяких людей друге навернення відбувається майже без зусиль. Англійський священик і поет Джерард Менлі Хопкінс майже завжди жив у світі, «пронизаному величчю Божою».
Св. Франциск Асізький вважав братами не лише людей, але і птахів, тварин, навіть сонце і місяць. Як сказав у IV столітті преподобний Пахомій Великий, «у монастирі найближче до Бога місце не храм, а сад. У ньому ченці найблаженніші».
А відомий американський натураліст Джон Муір розмежування між природним і надприродним у своїх роботах практично не провів. За словами самого Муіра, у його житті були два кращі моменти: коли він знайшов у канадських болотах рідкісну орхідею Каліпсо і коли відпочивав з письменником Ральфом Емерсоном у Йосемітському національному парку. Муір так сильно любив Боже творіння, що одного разу із сумом сказав: «Яка розрада, що до того як була створена людина, безліч творінь, великих і малих, безмежних числом, жили – причому жили непогано! – у любові Божій».
У мене з другим наверненням справи йдуть складніше. Так, я захоплююся природою: хіба могла залишити мене байдужою та ж орхідея Каліпсо, яку я бачив серед папоротей на пагорбі неподалік від будинку? І я зазнав милість і благодать Божу. Але як поєднати обидва світи? Адже в природі не все рівно і гладко: у ній є краса, але є і жорстокість, і страждання.
Ісус обіцяв: «Чи не два горобці продаються за гріш? А на землю із них ні один не впаде без волі Отця вашого. А вам і волосся все на голові пораховано. Отож, не лякайтесь, бо вартніші ви за багатьох горобців» (Мт. 10:29-31). Проте горобці падають на землю і понині. У людини після хіміотерапії випадає волосся. З шістдесяти новонароджених шкірястих черепах виживають лише дві-три. І Бог, що володарює над міріадами галактик, тримає під Своїм піклуванням навіть найкрихітнішу живність, це попускає. Як тут звести кінці з кінцями?
Іноді я мало не бунтую проти таких загадок, іноді змиряюся з ними. Спершу я виходжу з того, що належне ставлення творіння до Бога – упокорювання. Слід усвідомити, що ти – лише творіння і, подібно до Йова, схилитися перед задумом Всевишнього, навіть якщо він тобі абсолютно незрозумілий.
Перед лицем сумнівів я починаю обмірковувати інші варіанти. Якщо Творця немає, що тоді? Тоді Земля з усім її стражданням і красою – випадкове породження безглуздого Космосу, секундний спалах сірника в космічній пітьмі. Можливо, саме відчуття, що каже мені: «Щось не так», вже є звісточкою про трансцендентне? Про закладену в нас тугу за зціленою планетою, на якій воля Божа буде «як на небі, так і на землі»?
«І пам’ятай в днях юнацтва свого про свого Творця, аж поки не прийдуть злі дні», – учив Екклезіяст, роздумуючи про старість і смерть, що наближається (Еккл. 12:1). Він систематично описує альтернативу, життя без Творця. І, врешті-решт, приходить до висновку, що і відчай, і гонитва за задоволеннями заводять у безвихідь безглуздя. Залишається одне: «Підсумок усього почутого: Бога бійся, й чини Його заповіді» (Еккл. 12:13).
Проте Всевишній, повторимося, Себе не нав’язує, вважаючи за краще залишатися за лаштунками. Тому, щоб «пам’ятати Творця», потрібні зусилля і увага. Коли ж нас захоплюють помилкові боги, Господь тихо відходить убік, шануючи нашу рокову свободу відкидати Його.
