Католицький священик, професор богослов’я Роберт Баррон пише: «Схоже, Богові подобається використовувати дерева і квіти, річки і машини, друзів і ворогів, храми і картини, щоб сповіщати про Свою присутність або здійснювати Свої задуми. Уявлення про Бога, Який втручається в п’єсу безпосередньо, перериваючи діалоги інших героїв і порушуючи дію, занадто грубі. Наскільки піднесеніше Бог, Який ховається, натякає, умовляє головного героя вустами інших людей або через події його життя, часто невідомим героєві чином. Це покірливий Бог…»
Надприродне приховане у звичайному природному світі. Це необхідно, бо ми не здатні спілкуватися зі Всевишнім безпосередньо. Бога найкраще спостерігати як затьмарення Сонця: дивитися на сонячний диск без світлофільтрів не можна: осліпнеш.
На жаль, у людей занадто часто створювалося враження, що Церква виступає проти природних бажань людини, вважаючи їх «бездуховними». Зрікаючись заради пошуків надприродного від усього світського, йшли в пустелі і печери містики. Тавруючи всяке вираження природних бажань, впадали в легалізм цілі деномінації.
Я і сам, навіть після того, як відпав від південного фундаменталізму з його суцільними заборонами, пройшов через періоди умертвіння тіла. Начитавшись оповідань про вірних у концтаборах – Солженіцина в радянському Гулагу, Бонхеффера і Коррі Тен Бум у нацистських таборах, Ернеста Гордона в японському трудовому таборі – я спробував змінити спосіб життя, чи то з солідарності з в’язнями, чи то в параноїдальному очікуванні чогось піднесеного, зараз вже не пам’ятаю. Я пив каву через день, перестав закапувати в очі краплі і користуватися лосьйоном. Я віддавав на добродійність дві третини заробітку, носив день у день один і той же обридлий одяг і намагався позбутися «зайвої» власності.
Життя просте я прирівняв до життя нудного. Я вирішив терпіти, навіть страждати, в очікуванні життя майбутнього віку. Проте потім мене осяяло: чому треба чекати кращого життя виключно в майбутньому? Чому б не скуштувати його передбачення тут, на землі? Я усвідомив, що природні бажання не ворог надприродному, і що пригнічувати їх – не вихід. Більше того, радість несла натяк на її позамежне Джерело.
Здоровому підходу я навчився в Клайва Л’юїса, який зрозумів реальність іншого світу через скандинавські міфи, природу і музику Вагнера. У земних радощах Л’юїс побачив не просто звістки і чутки, але навіть відгомони горнього світу. Проблиски краси і щемляча солодкість – це «ще не найсправжніше, але лише запах квітки, якої ми ще не знайшли, відлуння мелодії, яку ми ще не чули».
Я вирішив прислухатися до музики і до запахів квітів, щоб почути звістку про горнє, яку вони доносять. Перестав жорстко ділити життя на природне і надприродне, духовне і недуховне. Я спробував поєднувати ці сторони життя, щоб набути єдності і цілісності, задуманих Творцем.
«Які радощі можна скуштувати?» – запитував я сам себе. Я став знаходити смак у диких місцях. Я занурювався в тишу лісового узлісся. Обережно ступав по слизькій гірській кручі. Я слухав гуркоти грому і спостерігав за сполохами блискавок неподалік. Зіткнувшись на стежині з ведмедем-грізлі, я розумів, що наймудріше моє рішення нічого не змінить: тут вибирає тільки звір. Я знайомився з екзотичними культурами, де і їжа, і запахи, і звуки – усе було мені незнайомим. А є і маленькі домашні задоволення: кава гурме, морозиво крем-брюле, персики і чорниця. Зараз, коли я живу в сільській місцині, мені бракує радощів, які дарує мистецтво: європейських фільмів, гарної музики, театральних спектаклів, про які потім згадуєш тижнями.
Я став ставитися до цих радощів як до звісточок про інший світ, як до натяку на характер Творця. Я зрозумів: було помилкою вважати весь природний світ бездуховним, а в Богові бачити ворога усьому приємному. Адже саме Бог створив матерію, включаючи органи чуття, через які ми отримуємо задоволення. Природне і надприродне – не різні світи, а різні грані однієї і тієї ж реальності.
Несподівано я знайшов наставника в особі блаженного Августина – знавця жінок, мистецтв, їжі і філософії. Він учив про добрість усього створеного. «Усе життя доброго християнина є благе бажання», – писав Августин.
У його творах часто зустрічається латинська фраза dona bona («благі дари»). «Світ – місце посмішки, – стверджує святий, – і Бог є largitor, подавець дарів». Ці дари блаженний Августин уподібнює обручці, яку жених дарує коханій. Але яка наречена скаже, що їй вистачає тільки персня, а без жениха вона вже якось обійдеться? Ні, перстень – знак і запорука любові її судженого.
Августин, як ніхто, знав спокусу бажань, здатних відвернути, відвести від Подавця благих дарів. Він молився про те, щоб його «розсіяні» бажання були зібрані і зосереджені в потрібному напрямі. Про свої бажання в язичницькому житті він сказав: «Я стояв спиною до світла і лицем до того, що було освітлене».
Лише обернувши обличчя до світла, блаженний Августин побачив щедре джерело благ.
Ми знаходимо схожі думки і в інших духовних авторів. За словами американського поета, ченця, богослова Томаса Мертона, у його наверненні важливу роль зіграло релігійне мистецтво Риму. «Після прісної, нудної, напівпорнографічної скульптури імперії яке щастя було побачити геній мистецтва, наповнений духовною достовірністю і силою: мистецтва вкрай серйозного і актуального, життєвого і красномовного».
Мертон став шукачем Бога поступово, майже випадково. І це цілком зрозуміло, помічає він, якщо релігійні витвори мистецтва створювалися для повчання людей, душа яких ще не здатна вмістити одкровення вищі.
У великий День Пришестя красі, мистецтву, природі і культурі буде повернений їх первинний сенс. А доки нам залишається лише уловлювати натяки. Подібно до реставраторів, які перебирають шматочки розбитої бомбардуванням мозаїки, ми шукаємо сліди первинного джерела і задуму.
Таким чином, мої природні бажання – не перешкода, а вказівник на надприродне. Бог хоче, щоб у світі, що відпав від первинного задуму, ми приймали їх не як власність, а як дари. Не як саму любов, а як запоруку любові. Наслідуючи приклад блаженного Августина, я молюся не про те, щоб Бог розвіяв і загасив мої бажання, а щоб зібрав і просвітив їх в єдиному Джерелі.
І коли в мою поштову скриньку впало запрошення вісімнадцятирічної дівиці подивитися на неї, голу, через веб-камеру, я відразу подумав про неврегульований, редукціоністський світ. Комп’ютер обіцяв мені не живу людину, а пікселі голого тіла з цифрової камери. У Бога ж є для моїх розсіяних прагнень щось набагато більше, ніж розвтілений обман.
