5:1-6:8 – Допотопний час

5:1-32 Великі предки до потопу

Глава 5 складається з переліку десяти великих предків, що жили до потопу, починаючи від Адама до Ноя через лінію сина Адама та Єви, Сифа. Він паралельний до переліку днів створення світу в главі 1 та використовує той самий термін для переліку – книгу «родоводу» (єврейське toledot у 2:4а та 5:1). Навіть урочистий літургійний стиль вказує на ту саму традицію джерела Р, вже зауважену в главі 1. Це також досить розширена та трохи відмінна версія переліку в 4:17-24 (напр. Methusha’el і Methuselah у 4:18 та 5:25). Нам відомі асирійські «списки царів», в яких наведено великих царів-предків, що жили до «потопу». У ньому повідомляється, що історії царів, які жили давно, ще зі стародавніх часів пов’язані з оповіддю про потоп. Першим прикладом є шумерський список, датований третім століттям до Р. Хр. У тій традиції знаходимо імена вісьмох царів, які жили від 18500 до 43200 років кожен. Таким чином предкам дається дуже довге життя в главі 5, від 365 років – Енох та 969 – Метушалах, і це також маємо тлумачити символічно. Для авторів Книги Буття ці легендарні тривалості життя вказували на кількість часу, що сплинув від сотворення світу до потопу, й за допомогою літературного засобу показували читачеві, що Боже благословення обіймало землю від найдавніших часів. Це довголіття є частиною плану Бут. 1-11 для організації тих багатьох історій, що розповідають про таємничі часи, ще до існування історичних країн. Проте потоп був ключовим поворотним моментом. Після потопу продовження списку предків у главі 11 знизить середню тривалість життя до 150-465 років. Відтак Авраам проживе 175 років (Бут. 25:7), Мойсей – 120 років (Втор. 34:7). Відповідно до критики джерел згодом у П’ятикнижжі редактори джерела Р навмисно скорочували періоди тривалості життя, щоби наблизити способи діяння Бога до сучасних їм читачів та їхнього життєвого досвіду. У Пс. 90:10 висловлюється заключна думка: «Дні літ наших у них сімдесят літ, а при силах – вісімдесят літ». До того ж, обираючи лише десятьох довговічних предків з часів до потопу та ще десятьох після нього (11:10-26) автори вказують на привілейований статус похилого віку, бо коли про це говорили, така довговічність уже не траплялася. Число десять символізує повноту, адже пальців на руці теж усього лише десять.

Буття 6-11

Цикл історій з наступного блоку текстів первісної історії зосереджується на історії великого потопу, типу оповіді, що відома усьому Середньому Сходу впродовж стародавніх часів, а також іншим культурам. Ці історії порушують два одвічних питання. Перше: чому глобальні катаклізми стирають з лиця землі цілі народи? Друге: чи може людське зло стати настільки великим, щоб Бог міг нас відкинути цілковито і просто усунути людей зі світу? Вавилонські версії, як-от епоси Гільгамеша чи Атра-хасіс визнають, що боги змінювали свою думку щодо того, чи потрібно було мати людей взагалі. Ізраїлю це питання бачилось в аспекті, як гріх поширювався від людини до людини, аж поки рівень лиходійства не став нестерпним, і Бог змушений був починати все з початку. Лише після ретельного приготування до збереження Ноя та його родини Бог зруйнував старий порядок та наново благословив людей, але вже з іншими основними правилами. Історії, що слідують за потопом у главах 9-11, припускають існування етнічних держав, а племінні народи вже набули форм суспільств. Вони також дозволяють припускати, що Бог поводиться поблажливо, дозволяючи людям їсти м’ясо тварин, піддаючись бажанням наших апетитів. Проте гріх не відступав, і, перед лицем більшого соціяльного зла, Бог мусить знову змінювати Свої плани щодо людства та будувати їх на відданості однієї єдиної родини. Проте розгортання оповіді Бут. 6-11 дає зрозуміти, що Бог передбачив такі події й увесь час опікувався усім аж до вибрання Авраама.

6:1-8 – Гріховність землі

Щоби приготувати до опису жахливої кари потопу, ранньому джерелу J зазвичай приписують використання іще одного стародавнього міту про те, як ангели із хтивости до жінок породжували нащадків – гротескних велетнів. Історія ілюструє фундаментальний нелад у всесвіті унаслідок гріховної пристрасти. Джерело J додає одразу судження Бога щодо людської участи в такому гріху – воно пронизало серця усіх людей, й один лише Ной залишився вірним. А ще важливіше – серце Бога було поранено так, що неможливо було більше дотримуватись обіцянки близькости та виявляти терплячість до істот, сотворених на Божу подобу. Сцена закінчується обіцянкою винищення, проте докладний його перебіг буде явлено дещо пізніше.

Попередній запис

3:1-4:26 – Розповідь про перший гріх, Каїн та Авель

3:1-24 – Розповідь про перший гріх 1) Змій та дерево (3:1-7). Ця коротка драма є фундаментальним уроком про природу людського ... Читати далі

Наступний запис

6:9-9:17 – Великий потоп

Історія потопу – це найдовший епізод у первісній історії, що можна розділити на чотири акти: приготування, власне потоп. опадання води, ... Читати далі