Сучасні критичні методи читання Книги Буття

Поява тлумачення Книги Буття на основі критики джерела

У період Ренесансу та Реформації залучення в прочитання текстів Старого Заповіту наукового знання єврейської та грецької мов призвело до критичних спостережень про різниці між старовинними манускриптами та між методами їх тлумачення єврейських екзегетів, порівняно з їхніми християнськими колегами. Спочатку це спричинило підвищення інтересу до буквального значення текстів та меншого сприйняття алегоричних способів пояснення складних уривків.

Одначе вже до середини XVII століття уважні дослідники почали усвідомлювати, що між буквальним тлумаченням Книги Буття і її змістом є багато, на перший погляд, суперечливих аспектів. Першими, хто привернув до цього увагу, були єврейський філософ Бенедикт Спіноза та католицький священик із Франції Рішар Сімон. У 1678 році Сімон зауважив, що досить різні оповіді про події Книги Буття можуть свідчити, що Мойсей не був єдиним автором Книги Буття. Зважаючи на те, що така ідея могла загрожувати загальній вірі, що Мойсей отримав зміст об’явлення Книги Буття через пряме об’явлення, книгу отця Сімона гостро критикували богослови, й Церква помістила її до Індексу заборонених книг. Пройшло сімдесят п’ять років, і згодом інший французький науковець Жан Аструк у своєму творі «Conjectures» від 1753 року висловив припущення, що в Бут. 1 та 2 дано відмінні Божі імена (‘elohim у главі 1 і YHWH ‘elohim у главі 2). Він припустив, що така відмінність сталась через існування двох окремих документів, які Мойсей використовував, укладаючи книгу як єдине ціле. Саме це стало початком явища, яке в наступному столітті отримало назву «документальна гіпотеза» або «теорія джерел». Явище це також позначає народження того, що ми сьогодні називаємо історично-критичним методом». Підхід, який міститься в спостереженнях Сімона та Аструка, допоміг усвідомити факт, що Книга Буття має свою історію розвитку, і сприяв спробам її дослідження. Науковці зауважили такий феномен, як подвійна оповідь однієї і тієї ж історії в тексті (наприклад, Авраам відсилає Агар у Бут. 16 і 21, несправжній обман Авраама в главах 12 та 20, коли він видає свою жінку Сару за сестру) й намагались простежити, яким чином ці тексти змогли включитись у теперішній порядок розповіді, та які оригінальні джерела використовували останні автори Біблії для створення тексту Книги Буття таким, яким він є тепер.

Книга Буття відповідно до критики джерел

Критики зазвичай аналізували Книгу Буття як таку, що складалась лише з трьох із традиційних чотирьох джерел: J (Ягвістичне), Е. (Елогістичне) та Р (Священицьке). Вважалось, що D (Девтерономістичне джерело) можна знайти лише в Книзі Второзаконня в кінці П’ятикнижжя. Сьогодні цю думку піддали сумніву, і багато науковців припускають, що D може бути частиною кінцевої редакції Книги Буття. Деякі глави, наприклад Бут. 14, що не підійшли до жодного з ранніх джерел, тепер пропонують вважати пізнішими девтерономічними включеннями. Думка ця, одначе, досі не набула широкого сприйняття, в основному через те, що єдиними слідами такого D матеріялу були б речення, які вважають частиною кінцевого процесу редагування. Яким би не був цей процес, він, безумовно, засвідчив би ознаки впливу традицій – як Р, так і D – із часів вавилонського вигнання й після нього. Окрім того, у Книзі Буття майже зовсім відсутні сліди тривалої розповіді D. Таким чином нам залишається три основні джерела. Певні характеристики тексту Книги Буття є основоположними для отримання висновків критики джерела про те, як книга була відредагована в її сьогоднішній формі.

(а) У главах 1-11 Книги Буття, здається, переплетені два різні стилі, а отже, показують і два різних джерела. Їх визначено як джерела J та Р. Джерело J зображує дії Бога за людськими мірками, наголошує на слабкості людей та їхній схильності робити помилки, а також використовує історії, що тісно пов’язані з мітами сусідніх народів. Джерело Р, на противагу, змальовує дії Бога у врочистих та шляхетних тонах, використовує переліки та тривалі періоди, аби встановити Божі плани, й наголошує на Божому благословенні та союзі, укладеному з людьми.

(б) Буття 12-50 поєднує історії про визначних предків, що відображають різні регіональні умови. Оповіді про Авраама та Ісака здебільшого зосереджені в Юдеї та на Півдні, тоді як оповіді про Якова (та його сина Йосипа) в основному представляють традиції з території північних племен. Головні традиції про Авраама та Ісака походять з джерела J, а історії Якова та Йосипа знаходимо в окремому джерелі Е від авторів Північного царства. Однак критика джерел визнає, що усі ці традиції ретельно поєднано таким чином, що багато оповідей можна читати як джерело J або Е. Це свідчить про майстерність стародавньої традиції редагування. Джерело Р, що домінує в главах 1-11, у другій частині відіграє меншу роль, вставляючи ключові історії у важливі моменти розвитку сюжету, наприклад, глави 17, 23, 49. Це наводить на думку, що джерело Р увійшло до наявної комбінованої оповіді джерела J та Е на заключній стадії редагування.

(в) Критики джерел зазвичай визначають, що J написано царськими книжниками при дворі Давидової монархії в Єрусалимі, можливо, під час правління Соломона. Їхній погляд будується на благословенні, що Бог дарував Юді через Давидові вчинки. У Книзі Буття це відзеркалено в місії, що надано Ізраїлю – принести благословення іншим народам (Бут. 12:1-3), особливо через царів Юдеї (Бут. 49:8-12). Тут змальовано Бога, Який залишається близьким з обраними, Він завше толерантний, пробачає, коли помиляються (Адам, Ной, Авраам, Яків, і, звичайно, за всіма ними як модель того, як їх представлено, Давид – улюбленець Бога та найслабший з людей).

(г) У джерела Е зовсім інший дух. Там, де присутнє це джерело, наприклад у главах 15, 20, 28, 31, 34-35, 40-42, Бог лише зрідка виявляється близьким до правителів, увага зосереджується не на Юдеї, а радше на північних святинях – таких, як Бетел чи племінні території Єфрема та Манасії (сини Йосипа, Буття 48), і є сильний наголос на моральних наслідках людської поведінки, особливо про «страх перед Богом», себто вірне поклоніння одному Богу (Бут. 20:11; 22:12), що може відображати північно-ізраїльську боротьбу проти культу Ваала в IX столітті до Р. Хр., уособленням чого був пророк Ілля. Буття 35:1-4, наприклад, торкається теми знищення усіх ідолів.

(ґ) Коли джерела Е та J об’єднали після падіння Північного царства 723/722 року до Р. Хр., було наголошено на Божому благословенні дому Юди через предків та належну віру щодо Сінайської традиції. Обидва джерела, однак, зосереджені на обіцянці жити в достатку допоки проживатимуть на цій землі за умови вірности союзу. Коли вигнання 578 р. піддало обіцянку сумніву, почали систематично збагачувати Книгу Буття джерелом Р, доданим до версії J/Е. Таким чином в історію про сотворення світу, подану в Бут. 1 у главах 2-3, уже наявного оповідання про Адама та Єву, було додано новий наголос на вічній актуальності та меті слів Бога, висловлених при сотворенні та Божій обітниці. Це мало подолати будь-який страх щодо несправдження Божої обіцянки. Таке ж утвердження упевнености в божественному керівництві світовими подіями знаходимо в інших текстах Р у Книзі Буття: надзвичайна тривалість життя в генеалогії глави 5, наголос на «всемогутньому Богові» та «вічному» союзі в главі 17, незмінна назва власности поховального місця в Ханаані в главі 23.

(д) Критики джерела створили потужну аргументацію для переконання про поступове постання Книги Буття з письмових традицій, що походять з різних часів та суспільних середовищ Ізраїлю. Теології, що відображають різні етапи розвитку релігійної думки Ізраїлю, було вивчено і об’єднано для висловлення більшого та глибшого розуміння Божого об’явлення та стосунків Бога й Ізраїлю в завершеному творі. Це було неможливим для будь-яких інших попередніх окремих джерел.

Однак теорію джерел сьогодні піддають сумніву та переглядають багато науковців, які вважають, що ті ж відмінності можна віднести до блоків традиційного матеріялу чи низки вишуканих богословських висловлювань, написаних у такому стилі, аби наслідувати інші частини традиції. Водночас розвинулось багато методів, які додають щось чи рухаються в зовсім іншому напрямі від підходу критики джерела. Вони також можуть стати в нагоді під час тлумачення значення тексту й деякі з них ми можемо згадати перед тим, як візьмемось за друге читання тексту, що полягає в розгляді окремих уривків.

Попередній запис

Як Книгу Буття прочитує Церква

Буття й формування Нового Заповіту Усі документи Нового Заповіту засвідчують, що в апостольський період було переконання, що Ісус жив відповідно ... Читати далі

Наступний запис

Сучасні критичні методи читання Книги Буття (закінчення)

Герман Гункель та критика форм Герман Гункель опублікував свою книжку Genesis 1901 року. Праця стала революційним відривом від методу Велльгаузена ... Читати далі