Це приводить нас до третього аспекту упокорювання, а саме, до того, якими ми бачимо себе. Після свого навернення Павло гамував себе, відрікшись від усіх своїх досягнень і становища в суспільстві, які він мав до зустрічі з Ісусом, назвавши усе це сміттям. Здебільшого усе його колишнє життя до пізнання Христа дійсно неважко назвати сміттям.
Але що можна сказати про наші досягнення після навернення до Христа? Часто це зовсім інша історія. Говорячи про ці подвиги, Павло заявив: «Браття, я себе не вважаю, що я досягнув. Та тільки, забуваючи те, що позаду [те, що Бог зробив через нього після навернення] і спішачи до того, що попереду» (Фил. 3:13).
Через декілька років після навернення Павло був посвячений в апостоли (див. Дії 13:1-4). Він отримав безліч духовних одкровень і мудрості, які дозволили йому знову досягти великих успіхів. Він заснував церкви по всій Азії і Східній Європі. Ми бачимо докази упокорювання в його посланні знову створеній церкві в Коринті, яке він написав у 56 році. Йому залишалося жити десять років, і він був випробуваним ветераном у справі служіння Ісусові. Але ось що він каже: «Я бо найменший з апостолів, що негідний зватись апостолом, бо я переслідував був Божу Церкву» (1Кор. 15:9).
Ви чуєте в цих словах упокорювання? Хочу підкреслити, це не хибне упокорювання. Удаване упокорювання знає, як використовувати правильно підібрані слова, щоб здатися лагідним, проте в ньому немає скромності розуму і серця. Така позиція оманлива і лицемірна. Але при написанні Біблії за натхненням Святого Духа ви брехати не зможете! Павло не зміг би зробити такої заяви, якби не бачив себе таким насправді. Тому якщо Павло казав, що він найменший з апостолів, значить, у своєму істинному упокорюванні він дійсно так думав. Проте подивіться на наступне речення: «Але я працював більше всіх їх» (1Кор. 15:10). Більше за кого? Більше за усіх інших апостолів! Стривайте! Невже Павло хвалиться собою? Створюється таке враження, що тепер говорить зовсім інша людина. Як він може називати себе найменшим з апостолів і тут же хвалитися тим, що «працював більше всіх їх»? Спочатку його слова здаються зарозумілими і неначе анулюють його попередню заяву, проте це не так. Потім слідують слова Павла про його повну залежність: «Правда не я, але Божа благодать, що зо мною вона» (1Кор. 15:10).
Він заявляє, що усе, зроблене їм, було зроблено тільки завдяки благодаті Божій. Він був здатний відокремити себе від усіх своїх досягнень. Він повністю усвідомлював той факт, що його успіхи стали можливими тільки завдяки Божій силі, яка проходила через нього.
Важко все ж прийняти визначення Павлом самого себе як «найменшого з апостолів». У його дні, а також у наступній церковній історії він вважався одним з найбільших апостолів. Але подивіться, що каже Павло вірним в Ефесі через сім років, у 63 році, приблизно за три-чотири роки до свого відходу. За ці сім років з часу написання Послання до Коринтян він зробив ще більше, ніж за усе своє попереднє життя. Тут він так пише про себе: «Мені, найменшому від усіх святих, дана була оця благодать, благовістити поганам недосліджене багатство Христове» (Еф. 3:8).
За сім років до цього він називав себе «найменшим з апостолів», а тепер він зневажає себе ще більше, називаючись найменшим з усіх святих! Що це? Якщо хтось і міг хвалитися, то вже, звичайно, Павло. І пам’ятайте, при написанні Біблії брехати неможливо, неможливо обрати політично правильний релігійний стиль. Він дійсно бачив себе саме таким!
Це зростання тривало, бо ми знаходимо підтвердження цьому напередодні його смерті в Посланні до Тимофія: «Вірне це слово, і гідне всякого прийняття, що Христос Ісус прийшов у світ спасти грішних, із яких перший то я» (1Тим. 1:15).
Тепер він не називає себе найменшим з апостолів і навіть зі святих. Він бачить себе першим з грішників. Зверніть увагу, він не каже, що він був першим з грішників, але використовує в цьому реченні теперішній час. Проте саме йому було дано одкровення про те, що навернена людина стає абсолютно новим творінням у Христі і для неї все «стародавнє минуло, ото сталось нове» (2Кор. 5:17). Просто він ніколи не забував про те, як багато зробив для нього Спаситель.
Чим довше Павло служив, тим менш гідним у міру зростання свого упокорювання він себе бачив. Можливо, це була дія благодаті Божої, яка множилася пропорційно його віку? Бо Яків каже, що Бог «смиренним дає благодать» (Як. 4:6). А може, тому Бог так відверто показував Свої шляхи Павлу, що навіть апостол Петро не розумів із цього приводу? Бог через пророка Ісаю каже, що Він не відвідує упокорених лише зрідка, а постійно перебуває з ними. Коли ми постійно живемо з Ним, ми стаємо дуже близькими один до одного.
