Упокорювання має три аспекти. По-перше, ця наш послух Господові. По-друге, це наше повне сподівання на Нього. І, по-третє, це наше ставлення до себе. Давайте коротко розглянемо кожен з цих аспектів.
По-перше, наш послух. Відразу після того як Яків написав про упокорювання, він призвав вірних: «Тож підкоріться Богові» (Як. 4:7). Ця риса тісно пов’язана із послухом і упокорюванням. Господь завжди дає Своєму народу обіцяння і ділиться Своїми задумами. «Бо Я знаю ті думки, які думаю про вас, говорить Господь, думки спокою, а не на зло, щоб дати вам будучність та надію» (Єр. 29:11). Ці наміри для нас є Його волею і зображують пророчу картину шляху, який чекає на нас. Ми щиро бажаємо виконання цих намірів, бо саме Він вкладає в наші серця Свої наміри (див. Пс. 37:4). У своєму серці ми маємо уявлення про те, куди Він нас веде, а наша уява малює логічну схему того, куди слід йти. Проте досить часто Бог веде нас у напрямі, який прямо суперечить логіці. Істинне упокорювання визнає Божу мудрість і веління, що перевершують наше розуміння, і ми вирішуємо коритися Йому навіть тоді, коли нічого не розуміємо. У Приповістях (3:5) написано: «Надійся на Господа всім своїм серцем, а на розум свій не покладайся!».
Авраам довгі роки чекав виконання Божого обіцяння про Ісака і після народження Ісака мав підстави мріяти про те, що він стане батьком багатьох народів. Але потім одного разу увечері усе змінилося, тому що Бог повелів Аврааму вирушити в триденну путь, щоб принести Ісака в жертву! У цьому велінні не було жодного сенсу. Ви можете собі уявити, яку боротьбу довелося витримати Аврааму, щоб беззаперечно коритися Богові? Це було болюче прийняте рішення, і у світлі раніше даного Богом обіцяння воно не мало жодного сенсу. Але унаслідок свого упокорювання Авраам вирішив послухатися, незважаючи на повне нерозуміння веління Господнього.
У Біблії є багато інших прикладів того, як Бог повеліває або допускає обставини, які, як здається, суперечать тому, що Він показав раніше, але своїм послухом ми отримуємо виконання раніше даних нам обіцянок шляхами, які перебувають вище за наше розуміння.
Наше повне сподівання на Бога
По-друге, упокорювання можна визначити як повну і беззаперечну залежність від Бога. Давид здавався зарозумілим, але він знав про свою рису, даровану йому Богом. Говорячи його словами, «Господь, що врятував мене з лапи лева та з лапи ведмедя, Він урятує мене з руки цього филистимлянина» (1Сам. 17:37). Його брати довіряли тільки своїм здібностям, тому, коли вони порівнювали себе з Давидом, вони здавалися собі старшими і сильнішими. Але сила Давидова полягала в його вірі в Господа і покорі Йому.
Ми бачимо ті ж риси в Калеві та Ісусові Навині. Вони були двома з дванадцяти лідерів, обраних ізраїльтянами для розвідки на території обітованої землі. Через сорок днів вони повернулися і доповіли Мойсеєві і народу про результати розвідки. Десять лідерів сказали наступне: «Прибули ми до Краю, куди ти послав був нас, а він тече молоком та медом, а оце плід його! Та народ той, що сидить у тім Краї, міцний, а міста укріплені, дуже великі. А також бачили ми там нащадків велетня…» (Чис. 13:27,28).
Почувши такі слова, народ здійняв крик. Калев став заспокоювати людей і з твердою упевненістю сказав: «Конче ввійдемо ми й заволодіємо ним, бо ми справді переможем його!» (в. 31).
Інші лідери знову заперечили: «Ми не зможемо ввійти до того народу, бо він сильніший за нас» (в. 32).
Далі Писання каже нам: «І сказала була вся громада, щоб камінням закидати їх [Калева та Ісуса Навина]» (Чис. 14:10).
В очах усього народу та інших лідерів Калев і Ісус Навин були самовпевненими і гордовитими людьми. Лідери ж, які стверджували, що ізраїльтяни не зможуть захопити землю, були реалістами. Вони оцінили ситуацію і зрозуміли, що їм, колишнім рабам, абсолютно неможливо захопити могутні і добре укріплені міста і території. Врешті-решт, вони захищали своїх дружин і дітей (див. Чис. 14:3). Ці лідери здавалися покірливими, проявляючи турботу про увесь народ, куди входили також престарілі і слабкі. Калев і Ісус виглядали при цьому пихатими і зарозумілими, бо не хотіли думати про благополуччя безпорадних людей.
Так, але подивіться, звідки вони черпають свою упевненість: «Тільки не бунтуйтесь проти Господа, і не бійтеся народу того Краю, бо вони хліб для нас! Їхня тінь відійшла від них, а з нами Господь, не бійтеся їх!» (Чис. 14:9). Ісус Навин і Калев повністю покладалися на Божу силу, а не на власні здібності. Вони знали, що повинні були увійти до цієї землі і опанувати її за волею Божою. Вони дійсно могли здатися зарозумілими хвальками, а інші лідери при цьому виглядали реалістами. Але саме Бог відділяє упокорених від гордих.
Упокорювання, або повне сподівання на Божу благодать, також характеризує Павлове життя. Він каже про себе так: «Не тому, що ми здібні помислити щось із себе, як від себе, але наша здібність від Бога» (2Кор. 3:5).
І ще: «І сказав Він мені: Досить тобі Моєї благодаті, бо сила Моя здійснюється в немочі. Отож, краще я буду хвалитись своїми немочами, щоб сила Христова вселилася в мене. Тому любо мені перебувати в недугах, у прикростях, у бідах, у переслідуваннях, в утисках через Христа. Коли бо я слабий, тоді я сильний» (2Кор. 12:9,10).
Така була прогресія Павлового життя: чим довше він жив, тим більше залежним від Божої благодаті він ставав і тим менше він покладався на власні сили, таланти чи здібності. Чим більше він підкорявся Христу, тим сміливіше і сильніше він діяв у своїй рішучості прославляти Христа.
