Гумор – це «релігійна процедура», завдяки якій ти можеш сказати собі: поглянь, який ти недотепа, піклуєшся про всілякі дурниці, постійно непокоїшся, нищиш своє здоров’я, але ж це все порох і сміття, і, врешті-решт, може виявитися нічого не вартим. Спробуй поглянути на своє життя у світлі віри, спробуй посміятися зі себе. Це може бути дуже важко, бо «чеснота» гумору іноді вимагає героїчних зусиль, але вона допоможе тобі побачити справжні пропорції двох реальностей – Бога й самого себе, і цим очистить тебе від егоїзму й зміцнить твою віру. Вона дуже виразно покаже тобі, що насправді у твоєму житті важливим є тільки Бог. Тому не роби зі себе «пупа землі». Спробуй побачити себе такою малою піщинкою – як говорила про себе св. Тереза – таким малим «ніщо», яке насправді не варте, щоб про нього аж так сильно піклуватися, непокоїтися та переживати. «Молись, сестро, – просила свята, – аби піщинка стала атомом, вразливим тільки на погляд Ісуса!» (лист до Агнес, 8 січня 1889).
Християнське почуття гумору визволить тебе від самого себе. Дозволить переоцінити всі цінності у світлі віри, переконатися, що все навколо тебе є насправді до смішного неважливе – усе, крім Бога. Дозволить тобі викрити уявні цінності. Твоя праця, плани й труднощі, політика й те, що діється навкруг тебе, – попіл і порох у зіставленні з тією цінністю, якою є Бог… Не лише ти є порохом, але й все те, до чого ти прив’язаний, що для тебе дуже важливе, а також те, чого ти боїшся. Завдяки «чесноті» гумору ти станеш більш відкритим до Бога, у тобі буде більше місця для Нього, бо зможеш побачити все інше в правильних співвідношеннях – як порох і попіл, зможеш поставити все на вісь абсурду.
У цих категоріях можна побачити, наприклад, навернення св. Франциска Асизького. Коли він кинув усе під ноги батька, щоб йти за голосом Бога, тоді раптом став вільним, а весь світ ніби перевернувся догори ногами. «Лише той, хто побачив, що увесь світ висить на волосинці Божого милосердя, той пізнав істину. […] Хто бачив рідне місто, перевернуте догори ногами, той бачив його справжнім. […] Людина, яка побачила єрархію, перевернуту догори ногами, завжди з легкою усмішкою ставитиметься до її прерогатив» (Г. К. Честертон, Святий Франциск Асизький). Для Франциска, феодальне містечко Асиж, оточене ровом, мурами і наріжними вежами, було його батьківщиною, країною, усім світом. Тодішня громада Асижу являла собою серйозну піраміду, яка складалася з кількох підпорядкованих одна одній суспільних груп. Поважні отці міста, поважна шляхта, міщанство, кріпаки. І раптом увесь цей світ перевернувся догори ногами й в очах Франциска став чимось до смішного малозначущим. Вистачило одного жесту, аби цей поважний Асиж, світ серйозних отців міста, містян, шляхти, перевернувся догори ногами. Побачене в перспективі абсурду, все обернулося на порох і попіл. Перед Богом людські сили виявилися до смішного малими і неважливими. Франциск збагнув, що є тільки одна єдина важлива, серйозна реальність, задля якої варто жити – Бог і Його воля. Це з Божої волі ніколи не можна сміятися, це її треба полюбити. Треба довірливо, як дитина, триматися того, що справді важливе.
В основі більшости гріхів лежить непорушна важливість й абсолютна серйозність. Ти грішиш, бо є таким поважним. «Відмовляючись від цієї поважности і сміючись, – пише Вальтер Каспер, – ми робимо наше життя «безтурботним і справді людським» (Реальність віри). Гумор показує, які смішні наші претензії на важливість власної особи. Брак гумору й роздратування, що часто йде поряд, – це один із дуже серйозних докорів на адресу сучасних християн.
Смертельно поважними людьми були фарисеї. Вони були настільки впевнені у своїй серйозності й значимості, а тому так віддані власному баченню світу й Бога, що на докори реагували агресією. Фарисейство є протилежністю простоти, яка характеризується свободою, що йде від бачення життя в правді, від правдивого бачення себе. Водночас воно є запереченням позиції євангельської дитини, яка визнає власну слабкість, а тому вільна від почуття поважности. Треба пам’ятати, що гріх проти Святого Духа полягає, до речі, у тому, що людина не хоче почути правди про себе, не хоче визнати власної слабкости.
Надприродний гумор, що дозволяє нам побачити людську та Божу реальність у належних пропорціях, дає нам можливість більше дистанціюватися, дає більше свободи. Дистанція стосовно подій і самого себе, досягнута завдяки почуттю гумору, дозволяє нам повніше жити Євангелієм, дозволяє так розставити цінності в їхній єрархії, що власне життя і власні справи перестають бути чимось найважливішим. Завдяки цьому ти уникнеш метушні, зайвих турбот, запрацьованости для того, щоб почути Христові слова «одного ж потрібно» (див. Лк. 10:42). Завдяки «чесноті» гумору невдачі й поразки не переростають у життєві катастрофи, а підтримана гумором віра може вивести тебе навіть на вершину відречення від себе й євангельської свободи, яку Павло висловив у своєму принципі – користуватися світом так, ніби не користуєшся: «А це, браття, кажу я, бо час позосталий короткий, щоб і ті, що мають дружин, були, як ті, що не мають, а хто плаче, як ті, хто не плаче, а хто тішиться, як ті, хто не тішиться; і хто купує, як би не набули, а хто цьогосвітнім користується, як би не користувались» (1Кор. 7:29-31). Святий Іван від Хреста заохочує тебе: «Намагайся, аби усі речі нічого для тебе не значили, і щоб ти нічого не значив для них» (Поради і вказівки).
Свята Тереза від Дитятка Ісуса говорила про себе, що вона піщинка, мале «ніщо». Так виявлялася її духовна позиція дитини, позиція, в якій не було ні тіні тієї смертельної серйозности, що лежить в основі багатьох наших гріхів. Адже більшість гріхів стосовно ближніх виникає саме тому, що ми через будь-яку дрібницю почуваємо себе ображеними й скривдженими, що ми такі вразливі до всього, що стосується власної особи, хворобливо чутливі й дратівливі. Усім нам, таким вразливим, нервовим і дратівливим потрібне почуття гумору, яке визволяє людину від самої себе. Для людини з хворобливою вразливістю щодо себе навіть найменша деталь набирає велетенських розмірів. Якби ми вміли реагувати на найрізноманітніші конфлікти, суперечки і непорозуміння з гумором, коли б дозволили хоч трохи покепкувати із себе, як зросла б наша покора, віра і любов. У світлі віри важлива тільки одна реальність, з якої не можна сміятися, – Бог.
Намагайся дивитися на себе й усе довкола менш серйозно, а більше у світлі віри. Тоді побачиш, як часто те, що так тебе хвилює, заслуговує лише на усмішку й поблажливість. Намагайся сміятися до себе і з себе. Намагайся наслідувати Бога, Який напевно має незвичайне почуття гумору – досить лише подумати, що то тебе Він обрав співпрацівником у Своїй великій справі. Хіба ж це не свідчить про Його незвичайне почуття гумору?
Покровитель гумору
У святих «чеснота» гумору досягала такого ступеню героїзму, що сяяла навіть у моменти великого страждання або смерти. Томас Мор був святою людиною, та все ж таки тільки людиною. Як й усі ми, він переживав страхи, які породжує наша психофізична природа і від яких ніхто не вільний, навіть сам Спаситель. Святий Томас напевно боявся четвертування і тих тортур, на які був приречений. Пізніше тортури замінили на страту – відрубання голови. Коли він ішов на ешафот, до нього весь у сльозах підійшов його син і попросив благословення. Запанувала дуже серйозна і нестерпна атмосфера. Був потрібен релігійний засіб – гумор. Томас Мор звернувся тоді до офіцера, який керував стратою і теж був смертельно серйозний: «Пане лейтенанте, допоможіть мені піднятися, а назад я вже якось сам». Така ось, сповнена гумору, усмішка перед власною смертю.
Король Генрих VIII заборонив йому говорити – відомо, що може зробити з людьми чоловік, якого почуття гумору не полишає навіть перед смертю, яка це сила. Адже людину зі справжнім почуттям релігійного гумору навіть сатана боїться, що вже казати про Генриха VIII. Отож не було жодної промови, приречений став на коліна й, прочитавши молитву, обернувся до ката та спокійно сказав йому: «Зберися з силами, чоловіче, й сміливо виконай свою повинність. Моя шия дуже коротка, дивися, не вдар криво, аби не зашкодити своїй репутації» (В. Ропер і Н. Харпсфілд, Життя святого Томаса Мора). Це були останні слова Томаса Мора, людини, яка вміла жартувати зі самої себе, вміла поставити себе й свої справи, навіть власну смерть на вісь абсурду. Бо перед лицем Бога, єдиної реальности, задля якої варто жити, навіть наша смерть втрачає будь-яке значення. Треба було й справді мати душу дитини й міцно триматися за руку Господа, щоб жартувати навіть перед власною смертю. Ця людина і раніше часто молилася, просячи в Бога християнського почуття гумору:
Зволь подарувати мені душу, яка не знає нудьги, яка не ремствує, не зітхає та не скаржиться, і не дозволяй мені носитися надміру з тим великим щось, яке зветься «я».
Господи, даруй мені почуття гумору. Дай мені благодать розуміти жарти, щоб зазнати в житті трохи щастя та й іншим його дарувати. Амінь.
