Бог є безмежним милосердям. Він простив Давидові його перелюб і вбивство, простив митникові, який був зрадником і скнарою, простив розбійникові на хресті. Однак є дещо, що не дає Господу розливати Своє милосердя, чого Бог не може в тобі терпіти – це твоя непорушна абсолютна серйозність, відчуття себе кимось важливим. Тоді Бог ніби розводить руками. Твоє відчуття важливости є для Нього смішним й абсурдним. «Але Той, Хто на небесах пробуває посміється» (Пс. 2:4). Коли поглянеш на себе у світлі віри, побачиш, що всі твої претензії на абсолютну серйозність і визнання просто смішні.
Усвідомленню значимости власної персони значною мірою протистоїть «чеснота» гумору. Вона виявляється вкрай потрібною для укріплення нашої віри, тобто для бачення світу в справжньому світлі й справжніх співвідношеннях. Гумор – це бачення світу через призму абсурду й недоречности. Покровителем гумору вважають св. Томаса Мора. На цю тему існує також чимало літератури таких авторів, як Г. К. Честертон, К. С. Люїс, Б. Маршал, Ф. Шид та інші, які пишуть про релігійну цінність комізму, про гумор як релігійний засіб на службі віри, про «богослов’я» гумору.
Янсенізм як загроза вірі
Великою загрозою для віри стала в XVII столітті єресь янсенізму. За вченням голландського богослова Корнелія Янсена, через первородний гріх людська природа цілковито зіпсувалася і була віддана у владу похітливости. Бог дає благодать тільки вибраним, а решту прирікає на вічне осудження. Цей песимістичний погляд на людську природу людини був пов’язаний із твердженням, що Христос вмер не за всіх без винятку людей, а лише за вибраних.
Янсенізм ставив вимоги, зокрема й стосовно таїнства Євхаристії, які фактично неможливо виконати. Для того, щоб приступити до причастя потрібно було відповідати таким стандартам, до яких звичайний християнин не може дотягнути. Від нього вимагали повного визволення навіть від малих гріхів й абсолютно чистої любови до Господа. Причастя ставало винагородою за чесноту, а не духовною поживою для укріплення віри й любови. В янсеністських храмах віяло сумом, жахом і страхом. Людина стала боятися Бога. І лише іноді наважувалася приступити до причастя.
Осередком янсенізму стало цистерціянське абатство в Порт-Роялі. Про дух, що там панував, може свідчити «Розарій до Святих Дарів», що його написала одна з тамтешніх сестер. У ньому підкреслювалося все, що відділяє Бога від людини. Бог поставав у цій молитві не як милосердний і люблячий Отець, а як абсолютний, неприступний, жорстокий і суворий Владика. За янсеністським вченням, християнин мав постійно каятися у своїх гріхах, тож не міг дозволити собі радість. Його життя мало бути позначене печаллю від усвідомлення власної гріховности. Настоятельна пансіонату для дівчат у Порт-Роялі, рідна сестра Блеза Паскаля, у правилах поведінки для своїх вихованок заборонила сміх, навіть усмішка була не бажана.
Церква кілька разів засуджувала янсенізм, але його наслідки відчувала ще св. Тереза з Лізьє, яка мусила просити в настоятельки спеціяльного дозволу, щоб частіше причащатися. Наслідком янсенізму є також страх перед Богом, бачення в Ньому лише справедливого Судді, що часто трапляється в сучасних християн. Але ж найвищий вияв християнської віри – це радість, що є наслідком відкриття Божої любови, на яку можна спертися і якій можна довіритися. Таке переживання віри усуває драматичний фаталізм і щодо власного зла, яке наше розкаяння може перетворити на «щасливу провину». Християнська радість, що випливає з віри, є ніби випроміненням Божої любови. Це віра говорить нам усміхатися до Бога, радіти Його любові, а на себе, такого поважного, дивитися з певної відстані, з перспективи гумору. «Чеснота» гумору дозволить тобі перемогти отруту суму, якою сатана намагається пройняти твою душу. Визволяючи тебе від вічної зайнятости самим собою, вона дасть тобі можливість жити в радості, що плине з віри.
Гумор як «екзорцизм»
«Чеснота» гумору, сприйняття світу в категоріях абсурду – це релігійний засіб, який діє як екзорцизм. Борячись із навалою спокус, нав’язливими думками, які можуть тебе вимучити, не виходь на двобій із дияволом, бо він сильніший за тебе, але спробуй посміятися над ним, не приймати його поважно. Проведи над ним «екзорцизм» – посмійся з нього. Насміхаючись із сатани, ти найефективнішим способом відбиваєш його напад. Найсильніше ти вразиш сатану, висміявши його, бо він, смертельно серйозний, дуже боїться посміху, а тому залишить тебе.
Християнське почуття гумору допоможе тобі в боротьбі й з іншим супротивником, яким є твоє власне «я». Це теж смертельно серйозний, абсолютний і недоторканий ідол. Боже борони його зачепити чи посміятися з нього, образити чи покритикувати. Гумор у боротьбі з ним стає релігійним засобом й актом віри. Це стається тоді, коли ти, дивлячись на себе, намагаєшся побачити своє власне «я» в істинному світлі: адже по-справжньому я є таким маленьким «ніщо». Чому ж я роблю зі себе центр всесвіту, чому свої справи вважаю найважливішими, чому аж так сильно переживаю через свої поразки й труднощі – і чому я такий смертельно серйозний. Адже достатньо поглянути на це все з дрібкою поблажливости, щоб побачити, що всі твої турботи, страхи й клопоти просто смішні перед тією єдиною дійсністю, якою є Бог.
Християнський гумор – це позбавлення власного «я» свого трону. Коли усвідомиш комічність ситуації свого «я», яке засіло на троні, то принаймні на певний час ця ситуація стане для тебе смішною і безпечною. Тоді буде викрита твоя пиха й марнославство, висміяне та викрите все те, що претендувало в тобі на велич чи народжувало страх. Тому християнський гумор відіграє важливу роль й у збереженні психічної рівноваги людини.
