Епіграфом цьому допису найкраще послужить наступний біблійний вірш: «І якщо роздам усе добро моє і віддам тіло моє на спалення, а любови не маю, то нема мені з того ніякої користи» (1Кор. 13:3). А мова в цьому дописі піде про похвалу, точніше про те, чому ми так рідко хвалимо своїх ближніх (і близьких).
А хвалимо ми рідко ближніх через багато причин, одна з яких – наш егоїзм. Ми так зайняті собою, власною персоною та своїми проблемами, що нам просто немає часу не те, щоб поцікавитися справами ближніх, але навіть часто бракує часу на близьких. Ну, хіба що, знайти момент, щоб розкритикувати (обсудити) чиюсь поведінку, чи трошки (саму дрібничку!) позаздрити чужому успіху. А більше – ні, бо немає часу.
Крім того, багатьох з нас просто не привчили хвалити ближніх, помічати щось добре в них (а часто і в собі). Такий наслідок чи-то радянського, чи-то ще якогось виховання. Суть справи зараз не в тому, щоб з’ясовувати, звідки пішла така тенденція: помічати недоліки, критикувати, виправляти їх, проте бути вкрай скупими на похвалу, при чому не тільки ближніх, але й близьких. Звичайно, виправляти, напоумляти треба, проте не варто забувати і про похвалу, адже: «Золоті яблука у срібних прозорих посудинах – слово, сказане пристойно» (Пр. 25:11). А якраз люди більш охоче сприймають похвалу, ніж остогидлу критику – тоді чому, питається, не зробити приємне ближньому? Особливо, коли ми не балуємо його своєю увагою.
І от тут ми підійшли до ще однієї, третьої за рахунком, причини, чому ми так скупі на похвалу до ближніх: у нас часто плутають похвалу з лестощами. А відмінність між ними суттєва, щоб її не можна було помітити. Це мотивація, тобто те, що рухає нами, коли ми говоримо якісь приємності певній людині чи групі осіб. Якщо це бажання догодити – це лестощі, якщо зробити щось приємне – це похвала чи просто добре слово. Отже, виходячи з цього, можна дійти висновку, що основна причина того, чому ми так рідко хвалимо своїх ближніх – полягає в нас самих, а точніше – у браку любові.
В описі про остаточний Божий суд Спаситель каже праведникам, яких розташував праворуч від Свого престолу: «Істинно кажу вам: зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили» (Мф. 25:40). Мова в описі загалом іде про конкретні справи милосердя, але слова розради, втіхи, похвали беззаперечно можуть посісти в цьому списку заслужене місце. Отже, зважаючи на все, що заважає нам хвалити ближніх, чи принаймні казати, звичайно не постійно, але регулярно (і часто, а не раз на рік), усілякі приємності – нам не важко, а людям буде приємно.
Дехто може зауважити, що хвалити людину – це визнавати її певні заслуги, а якщо цих самих заслуг не спостерігається? Що робити тоді? – Усе дуже просто, добрих сторін ближніх ми не помічаємо знову ж таки через ті самі причини, через які ми так рідко хвалимо людей: егоїзм, звичка критикувати, і, звичайно, брак любові. Тому просіть у Господа дару любові, і за словом Його, «дасться вам» (Мф. 7:7).
Редакція сайту
Щоб завантажити цей запис у форматі doc натисніть на посилання:
Дар любові
Ваш коментар:
