Одним із покровителів таїнства навернення є Закхей. Коли ми пригадуємо цю дивну постать, на думку, як протилежність йому, приходить багатий юнак. Багатому юнакові, людині дуже «порядній», мабуть було важко досягти каяття. Адже він дотримувався всіх десяти заповідей, у чому мав би каятися? А Ісус сказав, що такій людині буде важко ввійти до Царства Небесного. Він не помітив у собі того найбільшого зла – прив’язаности до мамони, а також того, що не обрав Господа остаточно. Йому здавалося, що, дотримуючись десяти заповідей, він чистий перед Богом. Не знаємо, що сталося з ним пізніше, але виразний біль Ісуса після того, як юнак пішов, свідчить, в якому жахливому духовному стані той був.
Поряд з таким «порядним» юнаком Євангеліє показує нам протилежний варіянт, своєрідний extremum – негідника й розбійника – Закхея. Можна не боятися вжити тут таких гострих визначень, бо Закхей, начальник митарів, тобто зрадників і злодіїв, був справді людиною гідною жалю як у власній оцінці, так і в оцінці людей. Коли цей великий грішник зустрів милосердний погляд Ісуса, щось у ньому прокинулося. Звідси така незвичайна реакція: «Господи, половину маєтку свого я віддам ось убогим, а коли кого скривдив був чим, верну вчетверо» (Лк. 19:8). Хто з нас спромігся б віддати половину свого маєтку вбогим, а покривджених винагородити вчетверо? У цьому виявляється своєрідне божевілля щедрости грішника, який, відкривши, що його люблять, покаявся. Закхей справді зійшов з розуму від здивування й радости. «Порядному» юнакові Ісус радив роздати своє багатство, а Закхею Він не сказав ні слова, той сам це зробив, без поради. Отож, ми бачимо людину «порядну», яка не відповіла на «погляд любови» й відійшла засмучена, і ватажка злодіїв, що виявився таким вразливим на Божу любов.
Бічні світильники в багатьох храмах називають від імени Закхея – «закхейками». Їх символіка дуже глибока. Вони мають нагадувати нам про ту незвичайну подію, коли Ісус, замість того, щоб зайти на обід до когось порядного, як, наприклад, заможний юнак, сказав ватажкові злодіїв: «Закхею, зійди зараз додолу, бо сьогодні потрібно Мені бути в домі твоїм!» (Лк. 19:5). Тоді прийти до когось у гості означало мати з ним певний духовний зв’язок. Це не був лише звичайний прихід на вечерю чи на прийняття. Збиралися не для того, щоб щось з’їсти, а для того, щоб ввійти з кимось в особливий, інтимний контакт. Ісус вибрав Закхея, щоб ввійти в особистий контакт саме з ним. Приходячи в дім, мабуть, найбільшого злодія в Єрихоні, Він самою Своєю присутністю освятив цей дім. Житло Закхея завдяки цьому стало ніби святинею, храмом. Може, часом у нас і виникає бажання сказати Ісусові: «Господи, який у Тебе поганющий смак, що Ти вибрав на святиню будинок і серце злодія!» Але таким є Господь – одержимим у Своїй любові до людини. Ісус прийшов до Закхея, щоб принести спасіння його домові. Не лише самому Закхеєві, його родині, але й усім тим, хто приходив до нього, сідав за його стіл, тобто подібним до нього митарям і грішникам. Ісус прийшов для сопричастя з ними, для введення їх в освячену Ним святиню. Серце Закхея стало святинею Бога, бо це було серце справді скрушене. Бо тільки зі скрушеного серця Ісус може створити свій справжній храм.
Покровителем таїнства покаяння є також добрий розбійник. Його «сповідь» відбулася на хресті. Там він визнав свою провину, говорячи: «Ми справедливо засуджені, і належну заплату за вчинки свої беремо…» (Лк. 23:41). Що діялося тоді в його душі, залишиться для нас таємницею. Тільки за наслідками ми можемо здогадуватися, що сталося чудо благодати. Цей чоловік мусив дуже розкаюватися, відчувати себе найгіршим, адже, на думку оточення, він був злочинцем, якого усі зневажали. Засудження на смерть через розп’яття означало позбавлення його усіх прав. Розбійник вмирав у страшних муках, на очах у всіх, і приймав це. Своїм твердженням «ми слушно страждаємо» він ніби казав: «так, мені це належить, я це заслужив». Він тоді зійшов десь у глибини своєї гріховности й досягнув глибокого розкаяння. Безумовно, це розкаяння і глибоке смирення зробили його серце готовим до прийняття Божого дару віри. Якою великою мала бути його віра, якщо він в Ісусові, що вмирав поруч, побитому, обпльованому й осміяному розпізнав Царя – «Спогадай мене, Господи, коли прийдеш у Царство Своє!» (Лк. 23:42). Нам так важко навернутися, бо замало покаяння в нашому серці, а якщо мало в нас покаяння, то й віра наша мілка.
