Завжди, коли ти з щирим каяттям підходиш до таїнства покаяння, яке можна назвати таїнством навернення, перед тобою відкриваються великі можливості для зростання у вірі. Таїнство покаяння часто не виконує належної йому ролі в нашому житті з причин рутинности, щоденности, в якій ми погрузли, а також браку підготування та налаштованости. Надто рідко згадуємо про те, що особливим каналом благодати для нас й особливим часом нашої зустрічі з Христом є не тільки Причастя, а й таїнство покаяння. Може, надто рідко ми згадуємо й про молитву за свого сповідника чи духівника, щоб і він ставав для нас щоразу досконалішим Божим знаряддям і помічником у процесі нашого навернення.
Іспит совісти має бути заглибленням у себе й усвідомленням, на що спрямоване твоє життя, яке є для тебе найвищою цінністю, і ким є для тебе Ісус Христос. У цьому треба насамперед сповідатися. Ким є для тебе Ісус Христос? Яким є твій головний вибір? Чи справді ти вибрав Його остаточно? З цього треба б розпочати визнання гріхів, бо це найголовніше. Якщо ти не вибрав Христа, то інші гріхи є наслідком і результатом твоєї головної провини.
Гріхи можуть бути різними. Можна грішити ділом, а можна й упускаючи головне. І саме ці останні зазвичай найгірші. Це з них виростає той гріх, коли ти залишаєш Христа, виділяєш Йому лише малий куточок у своєму серці. І це найбільше твоє зло, саме цей компроміс і відсутність радикалізму, бо Христос ніколи не був для тебе найвищою цінністю, не був усім, бо твоя віра постійно літепла.
Серед п’яти умов доброї сповіді найважливішим є акт розкаяння. Що ти робиш перед сповіддю? Твоїм безпосереднім приготуванням до зустрічі з Христом має бути саме розкаяння, жаль, бо це найкраще відкриє тебе на той канал благодати, яким є таїнство навернення. Може, ти недостатньо цінуєш час перед таїнством покаяння – а це безцінний час. Його необхідно використати передовсім для пробудження в собі каяття. Жаль – це твоє стояння під хрестом, це відчуття, що гріхом ти зранив Христа, це також бажання просити прощення в Бога й виправити зло. Твій жаль має ставати щораз глибшим, бо від нього залежить дієвість таїнства покаяння. Ти не зможеш навернутися, поки по-справжньому й остаточно не покаєшся.
Існують якби два типи релігійности: один з них можна б назвати «егоцентричним», а другий – «теоцентричним». У першому випадку людина зосереджує увагу на собі. Не бере до уваги Бога, а тільки власну ситуацію. До сповіді така людина йде з думкою, що треба очиститися, бо їй важко зі своїм гріхом, і для того, щоб порядно виглядати в Божих очах. Для такої людини сповідь може стати своєрідним «аспірином» від болю совісти, пігулкою, яка заспокоює і повертає добре самопочуття. Отже, йдеться про постійне зосередження на собі. Така людина, діставши розрішення, відходить від сповідальні, може, не вельми й сумною, але й не радісною, бо усе ще зосереджена на злі, яке щойно скинула.
Роздумуючи про Юду, можемо побачити в його поведінці після зради Христа багато елементів сповіді. Є тут іспит совісти, бо Юда розмірковує над тим, що зробив й усвідомлює зло, яке вчинив. Виявляє також жаль – Юда справді жалкує. Хоче навіть змінитися, отже, є рішення виправитися. Є й визнання свого гріха, коли Юда йде до священиків і каже: «Я згрішив, невинну кров видавши» (Мт. 27:4). Є навіть винагородження за гріх, бо він кидає священикам ті 30 срібняків, які від них отримав. Не хоче плати за кров. У поведінці й позиції Юди можна побачити фактично усі елементи сповіді, немає тільки однієї найважливішої речі – віри в милосердя Ісуса. Тому «сповідь» Юди така гірка та закінчується відчаєм і самогубством.
Наша сповідь має бути подібна до сповіді Петра, який повірив у милосердя Христа й зосередився не так на своєму гріхові, як на прощенні. Людина з «теоцентричною» релігійністю не так копирсається у власних гріхах, як радше приймає їх за вихідний пункт, щоб через віру відкрити милосердя Бога. Йдучи на сповідь, така людина думає передовсім про те, що зранила Ісуса, і хоче відновити дружбу, яку відкинула. Хоче через каяття і жаль дозволити Ісусові простити й цим принести Йому радість. «Ви розп’яли Христа, – скаже святий настоятель з Арсу (св. Жан Марі Віяне), – але коли приходите на сповідь, приходите зняти Господа нашого з хреста».
Якщо ти зранив Христа, то рани Його кривавлять. Тому маєш приходити до сповіді, аби ці рани могли загоїтися. Ти маєш приходити заради Нього; не для того, щоб заспокоїтися, але щоб Він міг радіти з того, що в тобі через благодать таїнства формується нова, відроджена людина.
Дехто докоряє собі, що після сповіді він не змінюється на краще. Може, й ти вважаєш, що сповідь є для того, аби ти став ліпшим, а якщо ти не стаєш ліпшим, то вважаєш, що твої сповіді не мають сенсу? Може, вважаєш, що, якщо маєш стати ліпшим, а не стаєш таким, то ліпше взагалі не сповідатися, бо ж однаково немає поступу. Тим часом, якщо ти так хочеш стати кращим, якщо для тебе таким важливим є власний прогрес, то це означає, що ти прагнеш не так Бога, не так Його милосердя, як радше власної досконалости, і це недоліки твоєї віри. Йдеш до сповіді для того, щоб стати таким хорошим, щоб не потребувати Бога, Який є милосердям. Йдеш до Бога за прощенням, щоб потім уже ніколи не потребувати Його прощення, щоб обходитися без Бога, хоча Він постійно хоче тобі прощати, прощати з радістю.
Як мало ми віримо в це Боже прагнення постійного прощення! Серед тих, хто відходить від сповідальниці, все ще мало радісних облич. Але ж після сповіді світ має стати для тебе іншим, яскравішим, осяяним вірою в Боже милосердя.
У Євангелії всі «сповіді» закінчуються бенкетом: Господь приходить у гості до Закхея, і митник Матвій, майбутній євангелист, запрошує Христа до столу, просить також й інших митників та грішників, аби всі раділи, що він дістав прощення. Бенкет приготував також і батько блудного сина. Євангеліє постійно єднає прощення з елементом радости.
Навернення залежить від покаяння. У таїнстві покаяння ми зустрічаємося з Христом, Який хоче простити нам і зцілити рани, спричинені гріхом, але, якщо ти не показуєш Ісусові своїх ран, то Він не може їх зцілити.
Якщо твоє каяття не матиме меж, то безмежним буде і Боже милосердя. Подумай, якими є твої сповіді. Покаяння – це акт покори. У покорі ти маєш постійно зростати, тому й покаяння має постійно в тобі рости. Ніколи не буває достатньо каяття, і ніколи не буває достатньо жалю. Чим більше почуваєшся грішним і гіршим від інших, тим більше звільняєш місця для благодати і віри.
Таїнство покаяння має бути очікуваним. Адже це особливий час нашої зустрічі з Христом. Любов хоче бути очікуваною, а коли вона не очікувана, то це ранить її.
