Для того, щоб наш гріх міг стати щасливою провиною, маємо передовсім визнати його. Апостол Іван у своєму Євангелії передає нам Христову обітницю, що Святий Дух, наш Утішитель, коли прийде, звинуватить світ у гріхові (див. Ів. 16:8). Отже, одна з функцій Святого Духа, Який сходить у світ, – переконати нас у нашій гріховності. Це вступна благодать, на якій базується наше внутрішнє життя, що дає нам Святий Дух, щоб ми усвідомили свою грішність, усвідомили, що є грішниками.
Мало, однак, прийняти цю першу благодать Святого Духа. Коли б ми лише пізнали, що в нас є гріх, то це могло б знищити нас. Тягар власного зла прибив би нас; ми б погрузли в неспокої, стресі й тузі. Ми повинні відкритися на наступні дари Духа, відкритися через віру в Божу любов до нас.
Папа Іван Павло II у своїй проповіді на площі Перемоги у Варшаві (2 червня 1979) сказав пам’ятні слова: «Людину не можна до кінця збагнути без Христа. Правильніше: людина сама не може до кінця пізнати себе без Христа». Це означає, що, якщо ти не береш до уваги, що у твоє життя ввійшов Христос, твоє уявлення про себе самого буде неповним, а тому неправильним. Якщо Святий Дух покаже тобі, що ти грішник, а ти не відкриєш Христа, Який тебе любить, можеш легко впасти у відчай. Певні відношення є такі важливі для людини, що ніби входять в її сутність. До них належить й відношення любови. Не можемо пізнати самих себе без Христа, тому що без Христа ми не пізнаємо, що Він нас любить, що ми викуплені й вибрані. Ця вибраність, ця любов становлять важливу частку твого «я», і перед цим ти не можеш боронитися.
Згадана істина має і другу частину: не можна пізнати Христа, не пізнавши людини. Не можемо збагнути, ким є Бог, не можемо також повірити в Його велич, Його любов до нас, якщо не відкриємо спершу самих себе. Коли б Христос любив тебе тому, що ти вартий любови, то в цьому не було б нічого особливого. Адже людина, навіть невіруюча, може любити когось, хто цього вартий. Любов Христа, як Божа агапе, це любов, яка сходить з висот і любить те, що негідне, аби воно могло стати гідним. Чим виразніше побачиш свою гріховність, чим щиріше в ній признаєшся, тим краще відкриєш Христа й повніше повіриш у Нього. Такий парадокс віри – не можна пізнати Христа, не пізнавши людини. Тому можна сказати, що по-справжньому Христа пізнали лише святі, ті, що глибоко зрозуміли себе, побачили безодню власної гріховности. Це дозволило їм відкрити шаленство Бога, про що вони навіть говорили у своїх молитвах, визнаючи: «Боже, чи Ти зійшов з розуму, що любиш такого грішника, як я!» Тут видно характерний для кожного істинного переживання момент здивування. Людина, яка збагнула, що є грішником, і повірила в любов, стала помічати, що Бог насправді одержимий у Своїй любові до неї.
Як ставитися до власного зла
Боротьба за віру, тобто процес навернення, передбачає подолання поспіху, неспокою і стресу, а найбільше смутку. Смуток є особливим виявом себелюбства, що підрізає коріння віри, коріння довіри. Це стосується й смутку, що огортає нас у наших щоденних труднощах, коли ми щось втрачаємо, але ще більше – засмучення перед духовними труднощами, коли падаємо, зневірюємося. Смуток паралізує нашу віру. Після падіння не слід впадати у відчай, бо цим ми завдаємо Богові ще більше прикрощів, ніж самим гріхом. Щобільше, святі говорять, що після падіння ми маємо сподіватися більших благодатей, ніж до падіння.
Ми маємо стреміти до того, щоби приймати поразки та невдачі, і це має стосуватися навіть найдрібніших справ. Святий Максиміліян, граючи з братами в шахи, полюбляв програвати. Це було його agere contra – відмовлення від себелюбства, щоб мати змогу цілковито навернутися до Господа.
Намагайся так дивитися на власні недоліки у світлі віри, щоб не сумувати через них: Христос приймає тебе таким, яким ти є. Можеш іти до Нього з усією своєю недосконалістю і слабкістю. Він виправить те, що ти зробив погано, доповнить твої недоліки.
Тут перед нами постає надзвичайно важлива проблема. З одного боку, ми повинні ненавидіти зло, яке є в нас, а з другого – примиритися зі собою. Йдеться не про те, щоб любити власну недосконалість як таку, а про те, щоб прагнути її наслідків. Недосконалість потрібна лише для того, щоб ти міг стати ще покірнішим, довірливішим і більш віруючим. Той факт, що ти грішиш, не повинен тебе дивувати. Радше в дусі смирення ти маєш дивуватися, що не падаєш. Якщо дивуєшся своєму падінню й опускаєш руки, значить ти занадто покладався на власні сили замість того, щоб дозволити Христові нести тебе на руках. Адже «один акт любови, навіть не відчутої, – підкреслює св. Тереза від Дитятка Ісуса, – здатен усе виправити» (лист до Селіни, 20 жовтня 1888). Не треба «засмучуватися через свої помилки, – пише свята, – діти часто падають, але вони надто малі, щоб завдати собі серйозної рани» (Жовтий зошит, 6 серпня 1897). Свята Тереза з Лізьє дуже любила довіряти Господеві свої помилки й невіру. Говорила, що прагне таким чином привернути Його милосердя, адже Він прийшов до грішників, а не до праведників. Як це усе важливо для нас, коли ми засмучуємося з приводу падіння!
«Це непогано, дорогий Ісусе, що я щомиті падаю, – пише св. Тереза, – бо тоді бачу свою слабкість, а це для мене велика користь. А Ти, Ісусе, бачачи, яка я немічна і безпорадна, ще більше хочеш тоді нести мене на руках» (лист до Селіни, 26 квітня 1889).
Що ближче ми до мети, якою є Бог, то далі стає ця мета. Це нормально, так і має бути. Тереза, бачачи, що щораз більше віддаляється від Бога, зовсім цим не засмучується: «Яка я щаслива, коли бачу, наскільки я недосконала і скільки Божого милосердя потрібно мені у хвилину смерти» (Жовтий зошит, 29 липня 1897).
Якщо почуваєшся грішним і немічним, то отримуєш особливе право бути на руках Ісуса, бо Він – Добрий Пастир, шукає заблукалих, безпорадних і слабких овець, які не встигають за отарою. Дозволь Ісусові взяти тебе на руки, дозволь Йому любити тебе, повір у Його любов.
Щоб ти мав право перебувати на Його руках, маєш упокоритися, маєш визнати, повірити, що ти грішний і немічний. Водночас мусиш повірити в Його любов, у те, що Він бере тебе на руки саме тому, що ти грішний, немічний і безпорадний. Віра навчить тебе бути вдячним за те, що Він не перестає тебе любити – тебе, грішного, немічного, безпорадного – у твоєму зовнішньому та внутрішньому житті.
