Історія інтерпретації (продовження)

В. Сучасний період

Новий напрям сучасних досліджень П’ятикнижжя став результатом зростаючого інтересу до історії – йдеться про ідею еволюції, а також розшифрування пам’яток, що походять зі стародавнього близького Сходу (Єгипет, Месопотамія та Сирія).

Документальна гіпотеза

Початки нового методу беруть початок від Х.В. Віттера (1683-1715) у Німеччині та Жана Астрюка (1684-1766) у Франції, які незалежно один від одного зробили те саме відкриття: порівнюючи між собою дві перші глави Книги Буття вони зауважили, що в давньоєврейському тексті використовуються два різних слова для окреслення Бога: ’ĕlōhîm («Бог») у першому випадку (Бут. 1:1-2:4а) та YHWH ’ĕlōhîm («YHWH Бог») – у другому (Бут. 2:4б – 3:24). До того ж, Астрюк звернув увагу на численні дублети в Книзі Буття та на початку Книги Виходу і на те, що в цих дублетах на позначення Бога вживаються різні слова. Ідеї Астрюка в Німеччині перейняв Йоганн Айкхорн (1752-1827). Відтоді серед учених заговорили про «документи» [або «джерела»]: один – Ягвіста, що використовує Боже ім’я YHWH, інший – Елогіст, бо послуговується Божим ім’ям ’ĕlōhîm. Ці джерела позначають літерами – J (від німецького YHWH) та Е. Очевидно, Мойсеєве авторство П’ятикнижжя ставало щораз примарнішим. Натомість було запропоновано три гіпотези, згідно з якими П’ятикнижжя могло бути кінцевим результатом: компіляції кількох «документів», зібрання «фрагментів» або тривалого процесу, під час якого до оригінального документу було внесено численні додатки та доповнення. «Документальна» теорія, заснована на працях Едуарда Реусса (1804-1891), Карла Г. Графа (1815-1869), Авраама Кюнена (1828-1891) та Юліуса Велльгаузена (1844-1891), здобула визнання майже на ціле століття.

Вирішальним для документальної теорії стало одне важливе відкриття. У 1805 році Вільгельм де Ветте опублікував свою Dissertatio critico-exegetica, в якій він провів паралель між правом Второзаконня та реформою царя Йосії (2 Цар. 22-23). Цього разу дослідження базувалося не на оповідях, а на законах, це дало можливість датувати документ. Централізація культу, проведена Йосією (622 р. до Р. Хр.), з юридичного огляду належить до Втор. 12. Отож, закони та розповіді, що не передбачають цієї централізації, є давнішими за Второзаконня, а ті, що передбачають її, – більш нові. Ця «Архімедова точка опори» дозволила чіткіше виокремити різноманітні частини П’ятикнижжя.

Поступово екзегети стали виділяти три групи текстів: (1) давні джерела J та Е, (2) Второзаконня, що складає окремий корпус, та (3) священичі тексти П’ятикнижжя (скорочення Р). Ці останні тексти передбачають централізацію культу ще за часів перебування в пустелі через певного роду ретропроєкцію установ Другого Храму аж до початків Ізраїлю. Отож, за документальною теорією, є кілька незалежних завершених документів, що утворюють П’ятикнижжя.

Передумови цього методу – у тогочасній історіографії. Ідея еволюції в застосуванні як до природи, так і до людини, зацікавленість походженням [усього], надавання переваги усьому «природному» та негативне ставлення до усього вторинного, абстрактного та легалістичного – ось головні аспекти цього способу мислення. У цей спосіб Велльгаузен та його учні легко змішали суб’єктивні оцінки з висновками своїх критичних робіт.

Школа аналізу форм (Formgeschichte)

Ця школа не зреклася, а скоріше продовжила напрям Велльгаузена. Рух неоромантизму з його ностальгією за простим життям на селі та відразою до індустріяльного суспільства спричинив зміщення цікавости від самого Писання до того, що існувало раніше – усна традиція. Свою роль у цьому відіграв також смак до психології та історії релігій, що тоді зароджувався. Щобільше, дослідники додали до аналітичного чуття ще й художню чутливість. Віднині їх інтерес – у «літературних жанрах». Дуже багато біблійних текстів не є оригінальними композиціями, вони використовують форми чи шаблони, якими зазвичай послуговувалися в тих чи тих обставинах, наприклад, літургійні речитативи про минуле. І нарешті, ці автори могли зрозуміти форми або «літературні жанри» усної традиції, лишень якщо знали, в якому конкретно соціяльному та інституціональному контексті вони виникли та передавалися (Sitz im Leben). Вираз «Sitz im Leben» (або Volksleben) (життєвий контекст) впровадив у вжиток один із лідерів цього нового напрямку Герман Ганкель (1862-1932). Хоча дослідження цієї школи фокусуються більше на оповідях, ніж на законах, вони не нехтують і останніми. Невдовзі почали з’являтися численні дослідження Sitz im Leben сінайської перикопи, Десяти заповідей та союзу.

Серед репрезентативних праць цього періоду маємо назвати праці Герхарда фон Рада (1901-1971) та Мартіна Нота (1902-1968). Фон Рад, досліджуючи деякі тексти, що їх він вважав давніми (такі як Втор. 26:5б-9; 6:21-23; І. Н. 24:2-13), зауважив, що тут маємо «маленькі кредо», які мають історичну структуру. У цих текстах він виявляє нариси історії Ізраїля, як вона викладена в Шестикнижжі (тобто П’ятикнижжі та книзі Ісуса Навина): історії патріярхів, перебування в пустелі та завоювання Обіцяної Землі. Г. фон Рад звертає увагу на те, що жодне з цих «кредо» не стосується сінайського законодавства. З цього він робить висновок, що ці дві традиції від початку були розділені та мали два різних Sitze im Leben. Для «історії Ізраїля» він приймає, що культове служіння в Гілгалі відбувалося під час збору врожаю. Що ж до сінайської перикопи, то вона походить від святкування відновлення союзу, яке відбувалося восени в Сихемі (І. Н. 24) під час свята Кучок (Втор. 31:10-11). Цю теорію було піддано інтенсивній критиці, і нині мало хто обстоює її, а ці «маленькі кредо» вважають пізніми (девтерономістичними) текстами.

Дослідження Г. фон Рада підготували ґрунт для досліджень Нота, за яким, першою інституцією Ізраїля була «амфіктіонія» або конфедерація дванадцяти поколінь, що регулярно збиралися в центральному святилищі. Під час таких зібрань племена проводили служіння, на яких вони рецитували традиції, що їх спільно дотримувалися. Нот розрізняє п’ять головних усних традицій, спільних для усіх поколінь та давніших від монархічної епохи: історії патріярхів, Вихід, сінайська перикопа, перебування в пустелі та завоювання. Дві найдавніші з них – це Вихід та завоювання. Цю теорію критикували, як і теорію Г. фон Рада; втім, запитання, поставлені цими двома авторами, лишаються актуальними.

І наостанок мусимо згадати, з-поміж інших подібних праць, дослідження щодо союзу, спричинене публікацією праць Джорджа Менденхолла. Вивчення хеттитських, а пізніше асирійських договорів завіту навело екзегетів на думку про пошук, особливо в перикопі про Сінай та у Второзаконні, якоїсь схеми, вже відомої на стародавньому Близькому Сході. Ця схема мала б бути використана в П’ятикнижжі для опису відносин між Богом та Його народом. Цей пакт передбачав умови: сюзерен, YHWH, обіцяє Своєму васалові захист, якщо останній дотримуватиметься вимог союзу, себто закону, проголошеного Богом на Сінаї. Це богослов’я обґрунтоване в праці Девтероно-міста (Ісуса Навина – 2 Царів) і пояснює зруйнування Самарії та Єрусалиму як наслідок людської невірности союзу. Ця теорія спричинила жваву дискусію з двох питань: в яких текстах ми чітко знаходимо цей зразок та коли було розроблено це богослов’я.

Попередній запис

Історія інтерпретації

Перш ніж подавати перелік різноманітних думок, що змінювали одна одну протягом століть, ми вирішили за ліпше визначити принципи, за якими ... Читати далі

Наступний запис

Історія інтерпретації (закінчення)

Тенденції останнього часу У нинішній час ситуація особливо заплутана. Перш за все, документальну та похідні від неї теорії було піддано ... Читати далі