Історія інтерпретації

Перш ніж подавати перелік різноманітних думок, що змінювали одна одну протягом століть, ми вирішили за ліпше визначити принципи, за якими читалися ці п’ять книг, та зрозуміти, коли та з яких причин ці принципи змінювалися.

А. Перші століття та патристичний період.

Ані юдаїзм цієї доби, ані ранні християни ніколи не мали ані найменшого сумніву, що автором П’ятикнижжя був Мойсей. У НЗ можна вирізнити принаймні три позиції щодо Мойсея та Закону. З одного боку, певні писання вважають Ісуса «новим Мойсеєм» не тому, що Він замінює старий Закон новим, а тому, що Він дає нове тлумачення Закону. З огляду на це Ісус належить до руху за послідовне перетлумачення вже помітне в різних зводах законів П’ятикнижжя, тим самим виказуючи більшу владу, ніж книжники Його часу. Він – більше ніж інтерпретатор Мойсея. Євангеліє від Матвія з-поміж інших Писань представляє цю першу позицію в Нагірній Проповіді та в темі доповнення Писань (Мт. 5-7, особливо 5:17). З іншого боку, НЗ у деяких місцях наголошує на недосконалості старого Закону в порівнянні з Євангелієм Ісуса Христа. Найкраще це ілюструє текст 2Кор. 3. В іншому місці Павло суворо наголошує на тому факті, що він не має на меті якимось чином скасувати Закон Мойсея (Рим. 3:31). Послання до євреїв у цьому йде ще далі, коли протиставляє священство та релігійні установи: віднині священство та жертва Христа замінили старозавітні пожертви за гріхи. Третя ж позиція стверджує: Закон сам передбачає, що одного дня його буде продовжено та доповнено. У переході від старого до нового порядку є тяглість. Ця точка зору переважає в Луки, який показує, що в Ісусі сповнюються давні обітниці. Вона також лежить в основі деяких місць у Матвія та Івана, які неодноразово показують Ісуса як передбаченого та очікуваного в СЗ (див. особливо Мт. 1-2; Ів. 5:45-47; 8:56; 12:41).

Це питання зв’язку між Старим та Новим Заповітами, а особливо, між старим та новим союзами складало основну проблему впродовж усієї патристичної епохи та аж до кінця Середньовіччя. Християнське прочитання П’ятикнижжя багато в чому завдячує юдаїстичній екзегетиці та еліністичній традиції, які поєдналися в працях Філона Александрійського, чий вплив на християнський світ був визначальним. Юдаїзм прагнув відродити свою традицію, не змінюючи її; грецькі ж мислителі розробили, особливо Платон у своїх творах, більш філософський спосіб прочитання, який, у застосуванні до текстів світської літератури, прагнув відокремити ідеї від чуттєвого сприйняття, тобто від мови поезії та епосу.

Принципи християнського прочитання систематизував Августин (354-430) та виклав у своєму творі De doctrina сhristiana (Про християнську доктрину). Корисні доповнення містить його ж De catechizandis rudibus (Про навчання оглашенних). Августинове прочитання базувалося на деяких постулатах грецької філософії, зокрема Платона. Основне розмежування, що проходить через усю систему Августина – це поділ на signum («знак») та res («реальність»), який він порівнює з Павловим розмежуванням «букви» і «духу» (2Кор. 3:6). Знак не має ніякої реальности сам у собі; його призначення – відображати реальність. Це розмежування приводить до потрійного поділу: світ матеріяльний та чуттєвий – знаки – реальний або надприродний світ. Бог – це реальність par excellence, Він звертається до чуттєвого світу через знаки. В іншому напрямку рухається людський розум, коли через знаки піднімається від чуттєвого світу до Бога.

Коли Августин застосовує цю теорію до Біблії, він визначає справжність Писання за допомогою кількох взаємодоповнюючих способів. Єдина справжня реальність відображена в знаках – це Тройця. Водночас ця реальність є динамічною; вона виявляє себе в таїнстві Ісуса Христа, Який нині перебуває в Церкві. Ось чому Августин може визначати цю реальність Писання більш антропологічно та морально, а саме – через подвійну заповідь любови до Бога та до ближнього. У своєму De catechizandis rudibus Августин іде ще далі: суть Писання полягає передусім у тому, що Бог виявляє Свою любов до нас; наша любов – тільки відповідь на Його божественну любов. Його любов виявлялася в кілька етапів, серед яких головні – СЗ та НЗ, продовженням яких є історія Церкви (4.7). Маємо також відзначити, що тут Августин вводить у свою презентацію «реальности» Писання історичний та феноменологічний вимір. Стосовно П’ятикнижжя це виявляється у звертанні уваги передусім на оповіді, а не на закони, на відміну від юдаїстичної традиції.

Сам Августин часто звертається до «алегорій» та «фігур» для того, щоб показати, як можна перейти від чуттєвих знаків до реальности Писання. Наприклад, він вважає, що в СЗ містяться «фігури» реальностей, об’явлених у НЗ.

Б. Епоха модернізму та народження критицизму.

Кілька чинників призвели до перегляду такого прочитання Писань. Зростаючий вплив Аристотеля, переважно через праці Аверроеса, спричинив ослаблення алегоризму, натхненного платоніками. Монаші течії виховали індивідуальне благочестя, зосереджене на людськості Ісуса Христа. Основні єврейські коментатори Біблії щораз більшу перевагу віддають «буквальному» значенню. Вчені епохи Відродження зазвичай читають тексти мовою оригіналу та в його контексті. Гуманізм вже за означенням більш антропоцентричний, ніж теоцентричний. Дослідження Нового часу та початок розвитку технологій змінили межі людської свідомости. Це пояснює, як могли з’явитися двоє людей, які сильно вплинули на інтерпретацію П’ятикнижжя попри неминучу обмеженість своїх робіт: Річард Саймон (1638-1712) та Барух Спіноза (1632-1677). Не вдаючись у деталі, можемо сказати, що вони виступили на захист «раціонального» прочитання Писання та висловили сумніви щодо Мойсеєвого авторства П’ятикнижжя. Це була вихідна точка для усієї сучасної критики та пошуку того людського середовища, в якому могло з’явитися П’ятикнижжя.

З Річардом Саймоном, який був юристом, відродилась цікавість до законів П’ятикнижжя як інтерес до «юридичних» аспектів багатьох питань, що засвідчує, наприклад, його теорія «народних писців» як авторів певних частин П’ятикнижжя. Що ж до Спінози, то він показав розвиток законів та традицій у Писанні, демонструючи в такий спосіб, попри свій сталий метафізичний раціоналізм, добре розвинене історичне чуття. І наостанок мусимо зазначити, що і Саймон, і Спіноза вважали автором П’ятикнижжя Ездру, не заперечуючи, однак, що деякі його частини можуть походити від самого Мойсея.

Попередній запис

Вступ

П’ятикнижжя – це складений документ, результат компіляції кількох незалежних текстів, написаних у різний час, що містить також ознаки кількох редакцій. ... Читати далі

Наступний запис

Історія інтерпретації (продовження)

В. Сучасний період Новий напрям сучасних досліджень П’ятикнижжя став результатом зростаючого інтересу до історії – йдеться про ідею еволюції, а ... Читати далі