Віра як визнання власної безпорадности й сподівання усього від Бога означає духовний стан дитини. Дитина цілковито визнає, що нічого не має та нічого не вміє. Вона сповнена сподівань і віри, що отримає все потрібне. «Коли не навернетесь, і не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне!», – говорить Господь (Мт. 18:3). Навернутися і стати дитиною є обов’язковою умовою, щоб увійти до Царства Божого. Колись ти таки мусиш стати дитиною: довірливою, смиренною, що сподівається усього від Господа. Духовний стан дитини, безумовно, необхідний не тільки для зростання у святості, але й для спасіння.
Євангельська дитина, чекає, що Бог дасть їй усе, дослівно усе. Вимір дитячости нашої віри передбачає, що ми не покладатимемося на звичайні людські плани, а чекатимемо чогось, що дитина назве несподіванкою, чеканням чуда. Наскільки в тобі живе дитина, настільки ти молодий духом. Людина може стати старою уже в двадцять років, а може мати вісімдесят і завдяки духові дитячости залишатися молодою. Бог завжди молодий і створена Христом Церква завжди молода, тому потребує молодих духом, потребує тієї дитини в тобі, що здатна повірити в усе. «Стара» людина, обачна та практична, що зважує «за і проти», обмежує діяльність Бога, визначає межі Його любови та милосердя. Ощадливість і постійне зважування: вийде – не вийде, є шанси – немає шансів, є прикметою старости. Дитина хоче місяця й вірить, що може його отримати – але Бог хоче дати тобі щось більше, ніж місяця. Він хоче подарувати тобі своє Царство, а якщо ти не будеш дитиною, то зв’яжеш Йому руки.
Водночас діти – це і типові євангельські насильники, Ісус Христос каже про них, що вони силою здобувають Царство Небесне (див. Мт. 11:12). Коли дитина хоче потрапити додому, то таки потрапить: вона так довго битиме кулачками чи ніжками, аж поки їй не відчинять. Ісус сказав: «…стукайте і відчинять вам!» (Лк. 11:9). Якби ми вміли так стукати в замкнені двері – які для того й замкнені, щоб ми пробували в них увійти, – як діти, то вони обов’язково відчинилися б. Бог потребує твоєї дитячої віри, щоб бути в тобі і через тебе творити чуда, бо для Бога немає нічого неможливого. «…Тому, хто вірує, все можливе!» (Мр. 9:23). Усе можливе для того, хто є євангельською дитиною.
Євангеліє розповідає нам про два благовіщення: благовіщення Захарії і благовіщення Марії. Захарія виявився чоловіком не тільки старим роками, але й душею, людиною, яка зв’язує Богові руки, бо не може повірити в чудо. Його мало вразити інше, болісне для нього чудо – відібрання мови. Для того, щоб повірив. Така духовна старість людини, яка не може повірити в чудо, є для Бога чимось страшним. Людина, якій бракує дитячости, ніби заздалегідь перекреслює результативність своїх молитов, оскільки в ній є щось від Захарії. Цей «праведний перед Богом» і безгрішний старець не мав нащадків і просив у Бога дитини. Він молився й водночас не вірив у те, що Бог його вислухає. Коли ангел сказав йому: «Почута молитва твоя, і дружина твоя Єлисавета сина породить тобі» (Лк. 1:13), він ніби не захотів того сина прийняти, не повірив у чудо. Увесь час молився про сина, а коли Бог його почув, не повірив. Він став висувати аргументи, що заперечували його молитву: «Я ж старий, та й дружина моя вже похилого віку…» (Лк. 1:18). Людина та «стара», яка уже не вірить Богові.
Ми теж часто подібні до Захарії. «Один священик, – розповідає А. Пронцато, – зібравши парохіян на богослуження, щоб попросити в Бога дощу, звернувся до них зі слушним докором: «Ви прийшли молитися, щоб випав дощ, а де ж ваші парасолі?».
Друге благовіщення – це благовіщення Марії, яка була настільки дитиною, що могла прийняти все. Марія була настільки відкритою, що Господь міг «начарувати» для неї найнесподіваніші речі. Вона все прийняла б, в усе повірила б, бо її ставлення до Бога було пройняте духом дитячости – а це є сила. Чи думав ти колись про те, що світом правлять діти, а не старі? Так, світом правлять діти, бо людина, яка має дух дитячости, має й «владу над Богом» – Бог не може їй відмовити, не може відмовити очам дитини, яка насправді вірує.
Коли Петро йшов до Христа по воді, він на якусь мить перестав бути дитиною. Почалося банальне розмірковування: досі я йшов, бо поверхня води була спокійна, але ось насуваються хвилі – чи зможу йти далі? Прийшла людська обачність, людське міркування – і віра зникла. У цю мить Петро перестав бути дитиною і став потопати. Він виявився людиною старою, і потім ще довго був старим, тому й зрадив Ісуса. Можна сказати, що ти грішиш, бо є «старим», бо духовна старість закриває тебе від дії благодати, зв’язує Богові руки. Бог молодий і хоче начарувати тобі місяця. Якщо святій Терезі з Лізьє Він подарував у день її постригу сніг, хіба ж не було це для неї місяцем з неба? Господь хоче, щоб ти не знав меж – перебував у стані дитини. Вона не знає меж можливого, вона терпляча аж до шаленства, відкрита до всього нового – дитина вміє вірити.
Бог завжди молодий і завжди дивує людину. Пізнання Бога – це пізнання неймовірної реальности, а людина, яка є в душі дитиною, вміє дивуватися всьому, що її оточує. У той момент, коли ти перестанеш бути перед Богом дитиною, настане криза у твоєму внутрішньому житті, станеш відступати назад, перестанеш вірити й любити.
У чудо вірить лише дві категорії людей – святі і діти. Власне, це одна категорія, бо святі є за духом дітьми. Сам Бог в Ісусі Христі став дитиною. Став нею не тільки у Віфлеємі, але й на хресті, де Він був зовсім беззахисним і в усьому залежним від людей. Цей Бог, Який став дитиною, хоче, аби наша слабкість і безпорадність спонукала нас покластися в усьому на Нього, спонукала б нас до безмежної віри в Його милосердя.
Притчу про блудного сина треба було б радше назвати притчею про милосердного батька. Старший син, один з трьох персонажів драми, не викликає в нас симпатії – він заздрісний і зухвалий у ставленні до батька. Ми радше співчуваємо тому блудному синові, який повернувся, тим більше, що ми подібні на нього. В образі блудного сина ми майже підсвідомо впізнаємо самих себе. Але чи справді це євангельський тип людини? У Євангелії сказано, що він повернувся до батька з практичних міркувань. Повернувся, сподіваючись, що в батька йому буде ліпше, бо знав, що батько платив своїм наймитам більше, ніж той господар, в якого він служив. «Устану, і піду я до батька свого, та й скажу йому: …Недостойний я вже зватись сином твоїм; прийми ж мене, як одного з своїх наймитів…» (Лк. 15:18-19).
Притча про блудного сина здається незакінченою. У ній є продовження драми блудного сина – драми, яка виникає з того, що позиція наймита переважає в ньому над позицією дитини. Він хоче бути стосовно до батька тим, з ким можна домовитися, як домовляються з господарем робітники, найняті за динарій (див. Мт. 20:1-6). Якщо ж блудний син повертається не як дитина, а як наймит, то йому доведеться знову піти – вдруге, втретє і невідомо скільки ще разів.
Син з душею наймита нездатний дивуватися любові. Блудний син не зауважив батькової рани, не побачив його болю, він бачив тільки власне нещастя й шукав шляху, як з нього вийти. У притчі про робітників, найнятих на виноградник, доброта господаря здивувала тих, що прийшли останньої години, а не тих, що найнялися за домовлену суму. Дивуватися може тільки євангельська дитина, тому що здивування передбачає контраст. Дитина знає, що є лише малим «ніщо», яке постійно обдаровується чимось великим. Цей величезний контраст між розмірами власного «я» і дарів викликає в неї здивування.
Людина стає християнином, коли стає дитиною, коли її дивує шаленство любови Бога Отця. Ми бачимо тут ще один аспект євангельської дитячости – певну тотожність між дитиною і розкаяним грішником. У чому полягає каяття? Каяття – це жаль, сокрушення, але сокрушення перед хрестом, коли ти дивишся на хрест і рани Хрестові, усвідомлюючи власну нікчемність і гріховність, коли намагаєшся в душі цілувати ці рани, яких сам і завдав, – це є каяття. У блудного сина такого каяття не було. Лише тоді, коли ти, розкаяний, цілуєш рани Ісуса й віриш у Його любов – повертаєшся до Бога як дитина, і тільки тоді таке повернення має сенс. Ніколи не повертайся до Нього як наймит, бо знову зрадиш Господа.
Справжнє каяття бачимо в грішниці під час її зустрічі з Ісусом у домі фарисея Симона. Її простота, невимушеність і справжнє каяття свідчать про те, що вона була євангельською дитиною. Щоб висловити Ісусові своє каяття, грішниця підійшла до Нього, не зважаючи на те, що скажуть люди, вилила миро, сльозами зросила Його ноги і волоссям своїм витерла їх (Лк. 7:38). А ось простота і каяття грішника; що є євангельським дитям. По-справжньому люблять Бога лише розкаяні грішники, яким багато прощається, і святі, бо ті й ті мають вдачу дитини – можуть дивуватися любові Бога, одержимости Його любови до них. Не наймити, а діти, не ті, що збирають заслуги й прагнуть укласти з Богом контракт, а ті, що вірять у Його милосердя. Бо насправді вірить тільки дитина.
