Зерно недовіри

Аналізуючи механізм виникнення зла в людині, помічаємо, що його причиною є брак простоти і дитячої довіри до Бога. Так було від самого початку історії людства, з того моменту, коли віра прабатьків була піддана випробуванню. На початку людської історії відбулося випробування на довір’я. Бог ніби запитав у людини: «Чи довіряєш Мені? Чи маєш стосовно до Мене простоту і довір’я дитини?» Біблійний текст виразно показує, що сатана приступив до людини саме в цій царині. Він не намовляв прабатьків до зла як такого, не спокушав безпосередньо до гріха. Він посіяв зерно недовіри. І зробив це психологічно бездоганно, так, як може тільки він. Змій не говорив: «Будьте невірні, неслухняні» – ні, він намагався довести прабатькам, що в Богові немає любови, немає щирости та правди. В основі механізму зла першого гріха лежить зерно недовіри, що викликає велике психологічне відлуння. Людина, яка не довіряє, постійно відчуває себе в небезпеці. Людина, якій я не довіряю, стає для мене небезпечною, викликає в мене страх. Гріх недовіри породжує відчуття небезпеки і страху, того страху, про який стільки говориться в психології і психіятрії, який так часто стає причиною людського страждання.

Якщо ми не вільні від гріха, то не можемо бути вільними від того, що він породжує – неспокою, страху, відчуття небезпеки. Ми теж спокушаємося цим зерном недовіри. А якщо це недовіра щодо Бога, то людина відчуває себе, як у замкненій клітці, і життя в такій «клітці небезпеки» стає чимось страшним. Гріх руйнує людину ще й тому, що руйнівним є сам страх, пов’язаний з гріхом. Загроза, врешті-решт, обертається супроти нас, оскільки однією з головних психічних потреб людини є потреба безпеки. Звідси дуже близько до твердження, що страх, із яким ми не боремося, є нашою виною.

Христове діло відкуплення триває. Завдяки вірі ми можемо брати в ньому участь, а воно охоплює не тільки наш гріх, а й увесь його контекст. Отже, страх і відчуття небезпеки стають предметом відкуплення. Ісус, вмираючи на хресті, врятував нас від страху і небезпеки, коли викупив нас із гріха. Усе твоє життя має бути спрямоване на щораз повніше відкриття себе для Христового діла відкуплення. Адже з Хреста невпинно йде благодать, щоб визволити тебе не тільки від гріха, а й від страху.

Як боротися зі страхом, що охоплює нас? Якщо боротимешся з ним безпосередньо, то усе закінчиться поразкою. Є тільки один надійний шлях: відкритися на викупну дію Христа через таку віру, яку має євангельська дитина. Мусиш повірити, що Ісус викупив тебе з усього, що тобі загрожує, що ти вільний. Ти повинен сказати собі: «Мені нічого боятися, бо Він викупив мене й визволив від усього, мені тільки треба прийняти це». Віра – це процес приймання викупної дії Христа.

Проходячи однією з брам Єрусалимського храму, апостол Петро зустрів паралізованого, який жебракував біля воріт. Він звернувся до нього: «Срібла й золота в мене нема, але що я маю, даю тобі: У Ім’я Ісуса Христа Назарянина устань та й ходи!» (Дії 3:6). І паралітик устав.

Цьому паралізованому жебракові, що був безпорадним, залишалося лише сподіватися. Мабуть, він мав багато дитячої віри, бо отримав більше, ніж сподівався. Ти паралізований страхом і відчуттям небезпеки, і зцілення необов’язково станеться одразу ж, як у цього кривого. Усе залежатиме від ступеня твоєї віри, від того, чи справді ти маєш віру дитини. Можеш бути зцілений в одну мить, а можеш поступово. Рука Христа буде тоді щоразу вище підіймати того паралітика, що символізує твій внутрішній стан, аж поки він поволі зовсім не встане. Таке поступове піднімання тебе теж є викупною дією Христа.

Вірити важко, але не вірити ще важче. Намагайся якомога частіше усвідомлювати, що ти не сам. Адже з тобою Христос, Який тебе відкупив. Намагайся протиставити страхам, що пригнічують тебе, дитяче почуття власної безпорадности. Скажи Ісусові: «Знаю, що Ти хочеш очистити мене від цієї прокази, знаю, що Ти мене відкупив від неї». Та чи знаєш ти, що можеш стати свідком чуда? Адже Христос сказав: «Коли б мали ви віру, хоч як зерно гірчичне, і сказали шовковиці цій: Вирвися з коренем і посадися до моря, то й послухала б вас!» (Лк. 17:6). Тоді ти побачив би, що віра, яка в очах світу є таким малим «ніщо», як гірчичне зернятко, як найдрібніше зернятко, – має безмежну силу Бога. Побачив би, що вона відкриває тебе для викупної дії Христа й чудесним способом усуває страх. Тоді ти враз відчув би себе вільним.

Ти покликаний до свободи і миру через віру, що відкриває тебе для Христового відкуплення, тому мусиш постійно навертатися до цієї віри, бо віра – це безперервний процес. Він поглиблюється через акти віри, які найчастіше виникають, коли з’являється небезпека. Пробуджуючи тоді в собі акти віри, ти будеш у кожній ситуації падати, як дитя в обійми свого люблячого Отця.

Суть «малого шляху» св. Терези від Дитятка Ісуса – це стан дитини, вільної від усякого страху завдяки своїй дитячій довірі. Якщо на початку історії людства із зерна недовіри виріс гріх, то «малий шлях», що підкреслює значення довіри і дитячої віри Богові, є антидотом і ніби цілковитою антитезою тієї події. Програма «малого шляху» поцілює в сам корінь зла, оскільки брак довіри до Бога значною мірою лежить в основі усіх твоїх гріхів й усіх твоїх життєвих, психічних, а посередньо також і фізичних страждань. Довіряючись Богові, ти підрізаєш коріння всього, що тебе руйнує. Повір, що Він любить тебе. Випробування віри прабатьків не було важким, але Біблія говорить і про те страшне випробування, якому Бог піддав Авраама. Він велів йому вчинити страшну річ – вбити власного сина. Як легко тоді було прорости зерну недовіри: не повірити, повстати. Однак Авраам повірив, незважаючи на темінь, що його оточувала. Наскільки ж важливе таке безумовне довір’я Богові, таке дитяче довірення себе Тому, кого найсильніше ранимо гріхом недовіри.

Якщо коли-небудь той, кого ти дуже любив, втрачав довіру до тебе, то ти знаєш, як це боляче. А якщо йдеться не про звичайну людську дружбу, а про безмежну Божу любов, то який невимовний біль має відчувати ця любов через твою недовіру. Коли ти говориш: «Боюся віддати Богові все», то ці слова печуть Його, як ляпас. Це так, ніби ти говорив Богові: «Я Тобі не вірю, я не знаю, що Ти можеш зі мною зробити». Якби дитинча сказало так своїй матері, то завдало б їй великого болю. Якого ж тоді болю зазнає Бог, котрого ми б’ємо по обличчі такою недовірою! Недовір’я в певному сенсі гірше гріха, бо є коренем і джерелом гріха. Якщо не хочеш довіритися, якщо твоєму супротивнику вдалося посіяти у твоєму серці недовіру, то неминуче зродяться й наслідки – страх, відчуття небезпеки й пов’язані з ними страждання. І тільки за наслідками такого зла побачиш, як далеко ти зайшов. Страждання, страх і небезпека будуть для тебе постійним закликом навернутися. Ти доти страждатимеш від тягару страху, доки не навернешся, доки не станеш, як дитя, яке просто віддає себе в руки люблячого Бога. «Пацієнта треба лікувати так довго, – писав Л. Шонді, – аж поки він не навчиться молитися». І це не просто собі молитва. Йдеться про дуже глибоку молитву, про довірливу молитву дитини, яка цілковито віддає себе в обійми Отця.

Попередній запис

Визнати, що все є дарунком

Багатий юнак (фрагмент), Гарольд Коппін Віра – це визнання власної безпорадности, це переконаність у тому, що ... Читати далі

Наступний запис

Бути вбогим духом – це бути дитиною

Картина Грега Олсена Віра як визнання власної безпорадности й сподівання усього від Бога означає духовний стан ... Читати далі