Віра – це визнання власної безпорадности, це переконаність у тому, що ти нічого не маєш, що все тобі подароване. Це сподівання усього, всіх дарів, від Бога. Протилежністю до такої віри є пиха. Горда людина всі ці дари вважає своєю власністю, приписує їх собі. Думає, що усе залежить від неї, так, ніби в житті не було безперервного Божого дару. Звісно, віра є чимось важким. Жити вірою – означає народитися знову, народитися для духовного убозтва, народитися, щоб бути дитиною.
Дар треба приймати так, щоб будь-якої миті ми були готові його віддати. Це дивний парадокс! Нас обдаровують для того, щоб, приймаючи Божі дари, ми були готовими їх повернути назад. Така наша готовність повернути Господеві отриманий дар свідчить про те, що ми не присвоїли його собі, і є визнанням, що нам нічого не належить. Дар, який ми повернули Богові, повертається до нас, і в стократ помноженим. Даром є усе: твоя душа і тіло, дружина, чоловік, діти, те, що маєш і робиш, – усе є власністю Бога. Чи ти готовий будь-якої миті віддати кожний із цих дарів?
Євангельська оповідь про юнака, який, коли Господь запропонував йому відмовитися від матеріяльних благ, відійшов засмучений, має свій епілог. Коли він відійшов, Ісус сказав: «Мої діти, як тяжко отим, хто надію кладе на багатство, увійти в Царство Боже!» (Мр. 10:24). Звернімо увагу, що цей молодий чоловік виконував усі заповіді. Звідси випливає, що замало виконувати всі заповіді. Про них і таких, як він, Ісус говорить: «Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Божеє Царство ввійти!». Ці слова настільки категоричні, що налякані апостоли запитують: «Хто ж тоді може спастися?» (Мр. 10:25-26).
Цей, нібито відкритий до Бога молодик був невільником цього світу, невільником свого маєтку, свого суспільного становища. Євангелист Лука говорить про нього, що він був із знаті, напевно, займав якусь високу посаду (див. Лк. 18:18). Усе це може стати між людиною і Богом, може стати такою великою перепоною, що такій людині буде дуже важко спастися. Прив’язаність до земного, до того, що створив Господь, що є тільки Його даром, а не Ним самим, поневолюючи нас, може не тільки перешкоджати нашому спасінню, а й взагалі зробити його неможливим.
Подорожуючи до Сан Джованні Ротондо, я зустрів одного вченого, який їхав до отця Піо, щоб просити в нього благословення на свою працю. Він приїхав із двома томами виданого твору, який він назвав своїм opus vitae – справою життя. На сповіді він показав книжку отцеві Піо й попросив у нього благословення. Реакція отця Піо була приголомшливою: насамперед – він здивувався: «Оце твоє opus vitae, це твоя справа життя?» Він узяв до рук обидва томи й знову повторив: «Оце твоє opus vitae, це значить, що ти жив шістдесят років, щоб написати ці дві книжки, оце була мета твого життя, – він майже кричав, – оце твоє opus vitae, для цього ти жив? А де ж твоя віра?» Потім він злагіднішав, ніби побачив, що чоловік несвідомий того, що зробив, і з лагідністю батька запитав: «Ти, мабуть, доклав до цього багато праці, чи не так? Мабуть, багато ночей недоспав, а як зі здоров’ям? Ах так, інфаркт. І власне все це задля амбіцій, щоб написати це opus vitae». «Дивись, – говорив він далі, – що роблять божки, прив’язаності. Коли б ти усе це робив для Бога, то було б інакше. Адже ти все привласнив собі, це було твоє opus vitae, твій власний твір». Сповідь закінчилася теж у стилі отця Піо. Він знову підвищив голос: «Якщо ти прийшов тільки за цим, то va via – до побачення». Отець Піо був brusko, як говорять італійці, тобто жорстким, але за цією жорсткістю стояла велика любов до кожної людини, до кожного каяника. Це була людина, яка любила, а любов володіє силою. Це завдяки любові отця Піо ця приголомшлива розмова-сповідь стала переломним моментом у житті вченого. Він став по-іншому дивитися на світ, по-іншому мислити.
Праотець нашої віри Авраам отримав чудесний дарунок – у глибокій старості в нього народився син. Це було для Авраама найбільшим щастям, він дістав найбільший людський скарб – сина, спадкоємця. Батьки звичайно привласнюють собі дітей, можливо, й Авраам не встояв проти такої спокуси. Але, коли Бог сказав йому, що хоче, аби він віддав Йому сина, той погодився. Погодився повернути отриманий дар, і в найважчий для себе спосіб. А що сталося б, якби Авраам не захотів віддати сина, якби збунтувався, вважаючи, що веління Бога є надто жорстоким? Що тоді сталося б? Ісаак загинув би. Не має значення, якою була б його смерть: чи помер би від хвороби, чи загинув би в бою або в поході, чи розірвали б його хижаки. Одначе Авраам обов’язково втратив би його, бо син би став поміж ним та Богом. Ісаак став би тоді перешкодою для Авраама в повному відданні себе Богові в акті віри. Не віддавши сина, Авраам привласнив би його собі. Привласнення дару завжди тягне за собою його втрату. Це наче удар, скерований проти себе самого і супроти дару. Віддаючи сина, Авраам не тільки повернув його, але й отримав у стократ більший дар – благодать святости, в якій мав участь і його син. Авраам й Ісак – перші святі патріярхи Старого Заповіту.
