Основним і незмінним виміром віри є навернення. Завдяки йому наша віра не застигає нерухомо, а може підлягати процесові постійного поглиблення. Як вимір віри, навернення є не так одноразовим актом, як процесом. Воно означає зміну нашого способу мислення, а також нашої життєвої позиції в зовнішніх її виявах. У процесі навернення ми відвертаємося від зла і звертаємося до Бога. Відвертаючись від зла, ми не лише відвертаємося від самих гріхів, але також і від їх джерела, яким є наше непогамовне самолюбство.
Найчастіше Ісус докоряв апостолам за те, що мали брак віри. Він говорив їм, що вони або не вірять, або мало вірять. Тут можна помітити своєрідний євангельський парадокс: Ісус найбільше докоряє за відсутність віри саме тим, хто пішов за Ним, хто повірив у Нього. Господь піддає сумніву віру апостолів для того, щоб вони навернулися. Ти також маєш засумніватися у своїй вірі, маєш зрозуміти, що вона має постійно зростати, що теперішня твоя віра небавом виявиться вже недостатньою, бо досягнутого сьогодні вже не досить завтра.
Felix culpa (щаслива провина)
Наша віра повинна розвиватися в безперервному процесі навернення. Христос воскрес, а це означає, що не може бути в нашому житті остаточної поразки, що немає життя, яке було б зовсім змарноване, немає зла, яке було б злом цілковитим. Про це говориться в тексті offertorium (молитва предложення) старого чину літургії: «Боже, Ти, що предивним чином створив гідність людської природи, а ще більш предивно виправив її». Бог не дозволяв би зла, якби не міг витягнути з нього добра. Наш гріх може стати «щасливою провиною», такою, про яку говорить літургія Страсної суботи. Бог може з кожної нашої провини учинити felix culpa – щасливу провину, провину, яка нагадуватиме нам і показуватиме у світлі віри, як сильно любить нас Той, хто за нас помер і воскрес. Не кожна провина стає щасливою. Иноді після падіння ти не можеш одразу підвестися. Буває стаєш черствим, непроникним. І тоді настає справжня трагедія, бо Бог не може в такій ситуації простити.
Усі твої гріхи мають стати «щасливою провиною», але вони стануть такими за умови, що ти сокрушишся серцем і сильно прагнутимеш прощення. Саме тому Бог, що бажає допомогти тобі, хоче подолати твою затятість, завжди наближається перший, щоб викликати в людини сильне прагнення прощення.
Бог не пам’ятає ран, яких Йому завдали, й увесь час по-різному відкриває людині Своє серце. Часто показує нам Себе і говорить до нас через святих, яких сповнює Своєю Божою любов’ю, через служителів слова і таїнств, особливо таїнства примирення – сповіді.
Отець Ювелін, сповідник Шарля де Фуко, признався якось, що Бог подарував йому благодать пристрасного прагнення відпущення гріхів. У цьому прагненні, яким Бог наділив отця Ювеліна, виявилося власне те ж постійне і ненаситне прагнення Бога пробачати нас. Тому треба боротися зі своїми похмурими думками. Незалежно від того, як далеко ти відійшов від Бога, ти завжди можеш повернутися. Після кожного падіння пам’ятай, що Він чекає, що коли ти повертаєшся і просиш у Нього прощення, то приносиш Йому радість, бо дозволяєш Йому, прощаючи, любити тебе.
Усі твої гріхи стануть щасливою провиною, якщо допоможуть тобі глибше пізнати Боже милосердя. Якщо зроблять тебе покірнішим і довірливішим, але чимраз менше собі, а більше Господеві. Тоді – після прощення твоїх гріхів – ти будеш зростати духовно.
Твої вчинки ставатимуть щасливою провиною, якщо свідомість завданого Христові болю відживлятиме твою любов. Якщо вона поглиблюватиме твоє прагнення віддати себе Йому – аби твоє серце билося лишень для Нього, так, як Його зранене серце б’ється лишень для тебе.
