Похвала – не пахлава

Я хочу звернути свою (і вашу) увагу на такий феномен як марнославство.

Марнославство – це риса людини, що виражається в жадібному пошуку світської слави, прагненні до пошани, похвал, у потребі визнання оточенням її уявних достоїнств, і схильності здійснювати добрі справи заради похвали.

У християнстві марнославство вважається гріховним, неприйнятним і спрадавна його прирівнюють до гордині. І для є цього серйозні підстави. У першу чергу – цілий ряд біблійних віршів, деякі з них наведу тут.

  • Заради Себе, заради Себе Самого роблю це, – бо яке було б нарікання на ім’я Моє! слави Моєї не дам іншому” (Іс. 48:11).
  • Як ви можете вірувати, коли приймаєте славу один від одного, а слави, яка від Єдиного Бога, не шукаєте?” (Ін. 5:44).
  • Призначеного дня Ірод, одягнувшись у царський одяг, сів на підвищенні і говорив до них; а народ вигукував: “Це голос Бога, а не людини”. Та раптом ангел Господній уразив його за те, що він не віддав слави Богові; і, з’їдений червою, помер” (Діян.12:21-23).
  • Не шукаємо слави людської ні від вас, ні від інших” (1Сол.2:6).

Це тільки чотири уривки з великої кількості, що містяться в текстах Священного Писання. З усіх видно, що Бог дуже ревниво підходить до питання, коли славу і поклоніння, яких гідний лише Він, люди віддають істуканам, ідолам, іншим людям, самим собі.

Біблія повна посилань на протилежне марнославству поняттю – упокорюванню. Саме упокорювання є істинною християнською чеснотою. І в цьому немає нічого нового. Це вам скаже будь-який учень недільної школи. Що ж особливого збираюся я сказати?

Сказати… стверджувати… навряд чи… швидше – поставлю запитання.

По-друге, практичне християнське життя змушує замислитися над питанням марнославства.

Чи являється сучасний комплімент еквівалентом слави? Якщо один християнин виразив другому своє схвалення виконаним служінням, якщо сказав: “Молодець, дякую, добре впорався!”, це – слава? Якщо молодий проповідник після сказаної проповіді підходить до свого наставника і запитує: “Як у мене вийшло? Вам сподобалося? Це було те, що треба?”, це – пошук похвали? Якщо старий служитель наприкінці свого життя запитує сам себе чи близького друга (дружину): “А те, чому я присвятив своє життя, хоч комусь було потрібним? Адже мені за моє життя ніхто навіть і дякую не сказав”, це – марнославство?

Гадаю, що більшість упевнено скаже: “Що ж у цьому поганого? Це нормальні людські хвилювання”. І я доки не сперечатимуся. Я лише хочу простежити за динамікою розвитку цього феномену в рідному мені місті Кишиневі.

У середині дев’яностих (втім, як і раніше) взагалі було не прийнято робити якісь компліменти в церквах. Існувала думка, що висловивши комусь похвалу, ти позбавив людину вінця слави, який вона повинна була б отримати від Господа у вічності. Ніхто достеменно не знав, що таке “вінець слави”, але всі знали, що він згадується в Писанні.

У молоді навіть жарт існував: “Давай у нього вінець відберемо”. Це означало, що після проповіді, сказаної початкуючим проповідником, його друзі могли жартома підійти до нього після зібрання і почати з максимальною іронією промовляти: “Слава тобі, великий проповіднику, дякуємо тобі”. Цим самим, вони збивали з його голови вінець слави. От у цю хвилину пишу це і посміхаюся, згадуючи ці ситуації.

Так усе було наївно… Але, якщо серйозно, то було не прийнято хвалити, підбадьорювати, дякувати за служіння. Пояснювалося все це дуже просто – “щоб не загордився”. У разі ж, якщо такі репліки виривалися з вуст “новоприбулих”, які не знали церковних засад, той, на чию адресу прозвучала похвала, повинен був негайно сказати: “Це – не від мене, це – від Господа, Йому – слава!”

Поступово звичайна людська вдячність увійшла до норми. Стало допустимим виражати свої позитивні емоції. Люди все частіше і частіше підходили один до одного і казали: “Нормально, молодець, дякую за служіння, вдячний Богові за вас, щоб я без вас робив”. Більшість поступово стали чітко розмежовувати славу, яка належить тільки Богові від схвалення і дружньої похвали. І навіть біблійне обґрунтування знайшлося – Рим.2:6-8: “Який воздасть кожному за вчинками його: тим, які терпінням у доброму ділі шукають слави, чести й нетління, – життя вічне; а тим, що впираються і не підкоряються істині, але віддаються неправді‚ – лютість і гнів“. Тобто, є дві категорії людей: 1 – постійні в добрих справах, шукаючі в цьому славу, честь і безсмертя, і для них призначене життя вічне; 2 – вперті, які не підкоряються істині, і їх доля – лють і гнів Божий. Значить, шукати слави в добрих справах не є порушенням Божих постанов.

Минав час. І в багатьох місцях стало вже непристойним не дякувати точно так, як і раніше було непристойним висловлювати свою вдячність. Це стало цілком нормальним явищем. На цьому фоні з’являється цілий пласт нових людей, вихованих у дусі загального визнання заслуг один одного. Варто додати, що як гриби сталі рости “великі апостоли”, які приймали не лише вдячності, але і фактичну славу. При їх появі трибуни тріумфують, перебуваючи в “духовному екстазі” і обдаровуючи їх оплесками. З’являючись у променях прожекторів, коли маси сидять у напівтемних залах, вони насолоджуються моментом. І, природно, на їх фоні звичайна вдячність здається такою же безневинною як поцілуй немовляти.

Так у чому ж каверза? – спитаєте ви. Повернуся до визначення: схильність здійснювати добрі справи заради похвали – от вона, та хвороба, яка заражає сьогодні багатьох. “Якщо я активно брав участь в якомусь проекті, а мене не відмітили, мене публічно не похвалили, то я, звичайно, можу ще раз допомогти, але нехай вони не чекають, що я це зроблю з великою радістю” – так не думає, але саме так поводиться пихата людина. Найстрашніше покарання для неї – залишитися непоміченою. Її вигляд, очі, тіло кричать за неї: “ЗВЕРНІТЬ НА МЕНЕ УВАГУ!” Не потрібно застосовувати безліч зусиль, щоб ідентифікувати таких людей.

Вони говорять про себе голосніше, навіть зберігаючи зовнішнє мовчання. Найкращий тест для них – попросити зробити якусь важливу і серйозну справу і залишити їх у тіні. Варто заради справедливості відмітити, що декому з них треба обов’язково почути публічну похвалу, декому ж достатньо приватного визнання. Гарантую, якщо вони цього не отримають, то наступного разу вам доведеться застосувати набагато більше зусиль, щоб умовити їх вам допомогти. І, врешті-решт, може статися так, що вони залишать служіння, яке ми повинні здійснювати без всякої думки почути похвалу на свою адресу, без надії, що люди нас відмітять. Насправді, як би пафосно це не звучало, служіння ми здійснюємо заради Бога, заради Нього, заради Його слави. Чи виходить, що хвалити – це протиприродно для християнської природи? Абсолютно ні. Зверніть увагу, як часто апостол Павло хвалить тих, хто на це заслужив: Кол.1:4-6 – похвала колосянам, Кол.1:7 – похвала Епафрасу, 1Сол. 1:3,7,8 – солунянам, 2Тим. 1:5 – Тимофію, його матері і бабусі, 2Тим. 1:16 – дому Онисифора… і це – не повний список.

Похвала, якоюсь мірою – така ж спокуса, як і її відсутність. Проте, кожен з нас є стороною, яка одночасно одержує і роздає. Чим більше людина шукає похвали, тим менше варто її хвалити. І, навпаки, чим більш самовіддано людина працює, тим більше щедрими на підбадьорення ми повинні бути.

Знаходячись же в позиції приймаючої сторони, не варто соромитися доброго слова, сказаного на нашу адресу, але, бережи нас Боже перебувати в пошуку цього самого слова. Бо з доброго воно дуже швидко може стати злим, може ужалити, влити порцію отрути і навіть – зруйнувати.

Автор: Володимир Убийвовк

Попередній запис

Лестощі і похвала: у чому відмінність?

У кожне висловлювання людина вкладає не лише певний зміст, але і певний намір. Як всяка діяльність, мовна діяльність починається з ... Читати далі

Наступний запис

Плавильня для срібла

"Що плавильня – для срібла, горно – для золота, те для людини вуста, які хвалять її" (Пр. 27:21) Ні, не ... Читати далі