Віра є участю в житті Бога, припаданням до Нього як до єдиного Господа, а також, покладанням винятково на Нього. Покладаючись на Христа й цілковито доручаючи себе Йому, ми виявляємо своє цілковите довір’я до Нього. Людина потребує відчуття безпеки, потребує опори, а це означає, що вона схильна довіряти. Схильна мати якесь страхування, щоб на щось покластися, щоб чомусь чи комусь довіряти. Відчуття безпеки – це головна, найелементарніша вимога людської психіки. Брак цього почуття в загрозливій ситуації чи коли ми позбавленні певної опори, народжує в нас страх. Це він змушує нас посилено прагнути безпеки.
Можна говорити про покладання на щось, про відчуття безпеки в матеріяльному значенні – коли ми покладаємось на те, що маємо. Це можуть бути, наприклад, гроші, здібності, майстерність. Можна зміцнювати своє відчуття безпеки в персональному значенні – покладаючись на контакти і стосунки між людьми для здійснення якихось наших планів. Відчуття безпеки в матеріяльному значенні часто пов’язане з нашими планами на майбутнє. Людина з дуже вразливою психікою намагається передбачити, що буде в майбутньому, навіть пробує роздивитися його деталі, а тому намагається до усього приготуватися, щоб не бути захопленою зненацька. Хоче таким чином ніби заволодіти майбутнім, шукаючи в ньому опори та відчуття безпеки.
Ми постійно в своєму житті шукаємо відчуття безпеки. Студент, ідучи на екзамен, покладається на пам’ять, на вивчений матеріял або на власні здібності. Він може сподіватися й на так званий щасливий білет, але завжди намагатиметься на щось спертися, чи то в значенні матеріяльному, чи персональному. Однак усі людські системи безпеки недосконалі й не можуть бути досконалими, оскільки побудовані тільки на наших планах чи сподіваннях; тому, коли вони не справджуються, настає криза. Якщо ти довіряєш собі, своїм здібностям, тому, чим володієш, або людям, з якими пов’язаний, рано чи пізно зазнаєш розчарування.
Щоб у своїй вірі справді покладатися на Христа і довіряти Йому, ми повинні усвідомити, що тільки Він є нашою справжньою гарантією. Цілковите довірення себе Христові, що випливає з віри в Його слово, є єдиною належною відповіддю на Його безмежну любов до нас.
Бог – єдина опора
Вірити – це означає не спиратися ні на що, крім Бога. Ми не можемо опертися на жодний з Його дарів – тільки на Нього самого, на Його безмежну силу і безконечну любов.
Зворушлива сцена відбулася на храмовому подвір’ї, коли Господь споглядав людей, які кидали до скарбнички свої пожертви. Щохвилі було чутно дзвін монет, що падали, а Ісус сидів поблизу з апостолами і спостерігав за тими, хто кидав пожертви. Якась удова кинула дві дрібні монети – разом один гріш, а Господь сказав: «…ця вбога вдовиця поклала найбільше за всіх… все, що мала» (Мр. 12:43-44). Ми можемо захоплюватися її вчинком – віддала усе, тимчасом як заможні давали тільки з надлишку. Одначе мало побачити сам вчинок. Треба збагнути, що віддаючи все, вона «прирекла» себе на смерть, бо не мала вже грошей і не мала з чого жити. Вона власними руками знищила своє матеріяльне забезпечення. Звідси здивування самого Бога, що вживає урочисту формулу: «Поправді кажу вам… вона поклала з убозтва свого все, що мала, свій прожиток увесь» (Мр. 12:43-44). Незбагненна віра цієї жінки!
Людині, позбавленій усього, усієї системи безпеки залишаються дві речі: або відчай, або повне довірення себе Богові, яке випливає з віри. Саме таку віру мусила мати вдова з Євангелія. Бог для неї мав бути всім, єдиною опорою. Господь може позбавити нас нашої системи безпеки, але ми можемо зробити це самі. В такому разі настане активне очищення від поневолень. Так було й з євангельською вдовою: вона сама позбавила себе всього.
Можна також говорити про таку ж довіру вдови із Сарепти, яка зустрілася з Іллею (див. 1Цар. 17:8-16). Вдова мала дитину, а в країні панував голод. Увесь запас її харчів складався з пригорщі борошна й останніх крапель олії. І ось у тій ситуації Ілля говорить до неї: «Принеси мені, будь ласка… шматочок хліба». Вдова стала пояснювати, що це вже останнє борошно. Однак Ілля не звертає уваги на ці слова і далі просить хліба. Жінка відповідає: «Гаразд, зроблю те, про що мене просиш, а потім ми помремо – я та моя дитина». Вона справді була готова померти, бо ні на що вже не могла сподіватися, навіть на цю жменю борошна. Це Бог почерез Іллю забрав у жінки останні крихти, які ще давали їй певне відчуття безпеки. Тепер в неї вже нічого більше не було.
Що Господь чинить з такими людьми? У Біблії сказано, що потім у неї стало прибувати борошно, так що вона пекла з нього, і його завжди вистачало. Так само було й з олією – вдова та її дитина не померли. Бог не може залишити людини, яка цілковито довірившись Йому, сама звільняється від мамони й відпускає страхувальні ремінці, які руйнують її віру. Господь із захопленням споглядає на чудо людської віри, особливо тієї щирої, дитячої, яка виявляється у відданні всього. Людина такої віри може сказати: «Боже, якщо така Твоя воля, то я готовий навіть померти, бо вірю, що Ти мене любиш». Така глибока віра народжує святих.
Коли Мати Тереза з Калькути вирішила заопікуватися смертельно хворими, що помирали біля храму богині Калі в Калькуті, і задля цього залишила монастир індійських сестер лоретанок, вона мала якусь дещицю грошей і трохи речей. Але все це досить швидко віддала хворим. А що далі? Коли настав вечір – залишалося лише одне: «Господи Боже, якщо Ти хочеш, я помру». В Індії, у Калькуті, їй би ніхто не допоміг, оскільки там байдуже ставляться до тих, що вмирають. У світлі індуїстської релігії і законів карми такий стан речей вважається майже нормальним. Прихильник індуїзму скаже, що якщо ти помираєш із голоду, то, очевидно, заслужив на таку смерть. Якщо ти помреш із голоду, то відродишся пізніше, після смерти, у ліпшій життєвій ситуації. Мати Тереза усвідомлювала, що не знайде тут нікого, хто захотів би їй допомогти. Водночас вона вірила, що Господь є разом з нею, і тільки на Нього й покладалася. Справжньою школою віри і святости стали для Терези з Калькути ті дні й вечори, коли, віддавши все, вона засинала зі страшною, смертельною втомою і з усвідомленням, що на завтра вже не має нічого ні для себе, ні для кількох кандидаток у сестри, ні для маси конаючих, яким треба допомогти. Нічого немає. Саме в такій ситуації – за повного браку якогось забезпечення в людському розумінні цього слова, – народжується Мати Тереза з Калькути, на котру світ сьогодні дивиться з пошаною і визнанням. Це людина, яка вірила, вірила аж до божевілля, яка пройшла важку школу віри в ситуаціях, коли, з людського погляду, не було на що опертися. Коли зазнає краху вся наша система безпеки, залишається або відчай, або віра – або страшний відчай, або героїчна віра.
Якщо в тобі не буде шаленства віри і якщо ти не віритимеш до кінця шаленій любові Бога до тебе, то завжди йтимеш дорогою віри черепашачим кроком або задкуватимеш. Збудувавши систему людських забезпечень, ти не дозволяєш своїй вірі зростати. Твоя віра поглибиться тільки тоді, коли ти погодишся, аби Господь був для тебе єдиною опорою і єдиним забезпеченням. Адже Він має право домагатися, щоб ти віддав Йому все, тобто цілком довірив себе Йому.
З погляду віри, дуже добре, якщо опора іноді тікає з-під твоїх ніг, оскільки це пов’язане з благодаттю. Бо не можна спиратися ні на що, окрім Господа, на жодний з Його дарів, на жодний із знаків Його присутности.
Старий Заповіт розповідає нам про війну філістимлян з ізраїльтянами, яка закінчилася нищівною поразкою, внаслідок якої Ковчег заповіту потрапив до ворожих рук. У Першій книзі Самуїла читаємо: «І вишикувались филистимляни навпроти Ізраїля, а коли бій став тяжкий, то Ізраїль був побитий перед филистимлянами. І вони побили в боєвому шикові на полі близько чотирьох тисяч чоловіка. І прийшов народ до табору, а Ізраїлеві старші сказали: Чому вдарив нас Господь сьогодні перед филистимлянами? Візьмімо собі з Шіло ковчега Господнього заповіту, і нехай ввійде поміж нас, і нехай спасе нас із рук наших ворогів. І послав народ до Шіло, і понесли звідти ковчега заповіту Господа Саваота, що сидить на херувимах. А там були двоє Ілієвих синів, Хофні та Пінхас, із ковчегом Божого заповіту. І сталося, як ковчег заповіту Господнього прибув до табору, то ввесь Ізраїль скрикнув великим окриком, аж застогнала земля! А филистимляни почули голос окрику, та й сказали… “Біда нам!”» (1Сам. 4:2-8). А ось епілог цієї події. «І воювали филистимляни. І був побитий Ізраїль, і кожен утікав до свого намету. І та поразка була дуже велика. І впало з Ізраїля тридцять тисяч піхоти. А Божий ковчег був узятий, і два Ілієві сини, Хофні та Пінхас, полягли» (1Сам. 4:10-11).
Можна б запитати, чому ізраїльтяни зазнали такої нищівної поразки? Адже, просячи про принесення Ковчега заповіту, який був знаком присутности Бога серед них, пов’язуючи з ним надії на перемогу, вони хотіли спертися на Нього. Як зрозуміти те, що ізраїльтяни, хоча й намагалися спиратися на Бога, зазнали поразки, і що саме тоді вони втратили Ковчег – знак особливої присутности Бога?
Цей текст украй важливий, бо дозволяє нам глибше зрозуміти, що значить спиратися винятково на Бога. Ковчег заповіту – це не Бог, це тільки знак Його присутности. Ізраїльтяни дозволили собі своєрідне маніпулювання цим особливим Божим знаком. Епоха суддів – це радше похмурий період в історії вибраного народу. Знаємо, що в житті ізраїльтян діялося тоді багато поганого, так само й у житті двох синів первосвященика Ілія, які «не знали Господа» (1Сам. 2:12). У цьому контексті біблійний текст показує нам, як ізраїльтяни, не зважаючи на Господа, маніпулювали знаком Його присутности. Вони думали, що після принесення Ковчега заповіту, перемога прийде сама собою. Одначе віра не повинна спиратися на якийсь із Божих дарів, на якийсь із знаків Його присутности, а тільки на Нього самого, на Його силу й любов. Цією силою і любов’ю маніпулювати вже не можна.
Так сталося і з Храмом, що теж був для вибраного народу особливим знаком присутности Бога і який зруйнували, бо не він мав бути непорушною опорою для вибраного народу. Бог закликав цей народ шукати опори у вірі тільки в Ньому самому.
