Одного разу митрополит Андрей Шептицький запитав у молоді: «Як гадаєте, чому квітка завжди така прекрасна?» І одразу відповів: «А тому, що протягом дня вона постійно свою голівку повертає до сонця!» Кажучи так, Митрополит натякав, що і людина, якщо хоче бути прекрасною, має постійно шукати Бога і прагнути споглядати Його красу.
У своєму чудовому посланні «Про виховання молоді», написаному в 1942 році, Митрополит Андрей каже так: «Можна і треба плекати різні великі ідеали: ідеал наукової праці, ідеал витривалої консеквентної та ідейної праці для родини і для народу, як хто хоче стати учителем молоді, виховником, провідником громади тощо. Але кожному з молодих безумовно треба ідеалу бути добрим, а то й великим християнином. До певної міри молодь мусить зрозуміти, що від того залежить успіх у досягненні інших ідеалів… На мою думку, треба дитині від перших літ, як тільки приходить до розуму, говорити про святість душі і про молитву до Всевишнього. Думаю, що і ми маємо ум Христовий, – у всіх виховних інституціях треба вчити молодь, щоб до щоденних молитов додавала благання: Зроби нас святими!»
*
Митрополит Андрей Шептицький мав до молоді дуже особливий підхід. Він добре розумів, що юнацький вік є сповнений блискучим ентузіазмом, інколи надміром енергії, а часом і бунту проти старших та тих, котрі диктують свої правила життя. Підлітки з легкістю впевнено повторюють за Архімедом легендарну фразу: «Дайте мені точку опори – і я переверну весь світ!» Змінювати (реформувати) все навколо – справа слушна, однак, якщо не перевернути в покаянні спершу свій внутрішній світ, все інше далі крокуватиме до провалля. І точку опори не треба шукати хтозна-де… Вона зовсім поряд. Цей той Камінь у сні жорстокого царя Навуходоносора, який відколовся від скали і потрощив поганського боввана, а потім «зробився великою горою і наповнив усю землю» (Дан. 2:35). Це сам Господь, який, за правдивими словами святителя Атанасія Великого, зволив стати цілковито Людиною, щоб людина могла зробитись богом по благодаті. Лише на цьому міцному фундаменті ми можемо збудувати свій український дім – твердиню-державу. І не варто кричати на весь світ, що з нами Бог, тому за нами перемога, якщо ми у своїй гордині й далі будемо покладатися лише на себе або ж на сильних світу цього.
Як невідомий авва просив у диявола вогню
Імені старця, про якого ця історія, не дізнається ніхто… Може, тому що він сам так запрагнув, а може, й тому що Бог зволив огорнути його пеленою смирення і після блаженної кончини. Втім, відомо, що цей подвижник багато постив та молився, а тому світ духовний став для нього видимим, як реальний…
Одного разу в нашого отця сталася біда: згас вогонь. Не впадаючи у відчай, він подався до лісу з надією віднайти залишене кимось багаття або ж сліди недавньої блискавиці. Ішов-ішов, уже навіть стомився, аж раптом йому назустріч суне біс. Потворний, лютий, неначе хижий звір. Побачивши старця, який аж світився від святости, нечистий притих… Очевидно, злякався благодаті, яка заповнювала і час, і простір навколо подвижника. Отець не розгубився і голосно сказав:
– Душе злоби, послухай мене, хоч раз! Дай мені трохи вогню, бо в мене згас!
Біс зніяковів, почувши сміливі слова святого, однак прошипів у відповідь:
– Я б з радістю, але в мене немає вогню!
Старець не вгавав:
– Як нема?! Цього не може бути! Ти ж з пекла! Як відомо, там завжди горить незгасний вогонь!
Біс зморщився, неначе старий гриб, і відказав:
– Вогонь то є, але він не належить нам. Кожен, хто потрапляє в наші лабети після мерзенного життя і смерти, приходить до пекла зі своїм вогнем, в якому мучиться і проводить вічність…
Сказавши це, нечистий зі страху провалився під землю, а старець пішов своїм шляхом, отримавши ще один урок духовности…
*
Дзвінок серед ночі в пожежну частину:
– Алло, це служба порятунку? Приїжджайте хутчіш, пожежа!» – «Гаразд, але уточніть, що горить і де, які масштаби стихії?» – «Масштаби величезні! Горить моє єство зсередини!» – «Зверніться до психіятра!» (короткі гудки).
Хто ж з нас не знає про такі багаття!
Ніби ще в дитинстві нам казали добрі мама й тато, що зі сірниками не бавляться, а з вогнем не жартують, адже достатньо часом однієї іскринки, щоб почалась нищівна пожежа.
У духовному світі все дуже подібно. Одна малесенька невидима жаринка ГОРДИНІ досадливо прилітає із піднебесної, де юрмляться хижі духи злоби, і крутиться-крутиться в повітрі, мандрує собі у світі людей. Хтось догідливо кивне головою, дозволить опуститись їй на саме дно серця. А тоді й олива не забариться, раптово бризне на жарину, щоб вибухнула пожежа, ім’я якої ГНІВ. Враз жалі, неспокій, образи, ненависть, війна… Зрештою на місці, де був внутрішній сад та квітник, залишається тільки згарище і попелище. Пустеля… І ніби основне полум’я загасло із часом, із забуттям, але не до кінця. Іскрин вже ой як багато! Вони перетворилися в жар, чекаючи нової порції оливи. Святитель Іоанн Золотоустий каже, що пожежа гніву може загаснути лише від води молитви – молитви ж безнастанної. Та й інші пристрасті слід гасити тим же методом.
