Святоотцівська історія від Тараса Шевченка

Караючись на засланні в Петропавлівському форті, Тарас Шевченко знайшов на березі Каспійського моря вербову гілку. Прибувши до місця свого проживання, поет увіткнув її в землю і щодня ретельно поливав. За п’ять років до неба вип’ялось розлоге дерево, у холодку якого Шевченко міг сидіти і відпочивати. І саме в цей час він згадав святоотцівську оповідку про кровожерливого розбійника, який покаявся і вирішив кардинально змінитися. Розбишака знаходить старця-пустельника, розповідає йому про своє жалюгідне життя і… отримує страшну покуту. Подвижник наказує йому ось що: «Візьми свою довбню, брате, якою ти вбивав людей, віднеси на оту високу гору, ввіткни її в землю, а тоді щодня з глибокого яру носи у своєму роті воду і поливай. Аж тоді, коли ця деревина проросте, зацвіте та принесе соковиті плоди, знай – ти прощений!» Відтоді минуло багато років… Старець-пустельник вже встиг і забути про страшного каянника. Одного разу він вийшов на високу гору, де побачив розлогу грушу, вкриту рясними плодами, а під деревом сидів сивочолий старець із довгою бородою, який аж світився від святости. У ньому подвижник впізнав колишнього розбійника, що його назавжди простив Бог.

Підсумовуючи цю святоотцівську оповідку, Тарас Григорович Шевченко написав: «Верба моя також виросла і в спеку покриває мене своєю густою тінню, а відпущення гріхів моїх нема та й нема. Але то був розбійник, а я, на лихо, лише письменник!»

*

Часто в наші дні можна почути з уст сучасних християн щось дуже схоже на шевченкове підсумування. Однак звучить воно приблизно так: «Та то був святий чоловік, а я… лише простий бізнесмен (вчитель, лікар, музикант, слюсар, майстер…)» І, здавалося б, є в тому якась рація, якби не… Якби не те, що в той час, коли святі люди чинили подвиги, вони були часом значно більше грішними, ніж ти і я. Просто ці люди, впавши один раз із високої скелі дуже низько, згадали, що в них ще є крила. Розправити їх, набратись сил і полетіти – справа людської добровільної згоди. Чи легко це зробити? Ні. Чи треба це робити? Аякже! Іншого шляху для нас просто нема! І слава Богу! Пригадалась мені чудова пісня українського гурту «Немо», яка називається «Незнайомий мій брат». Там є такі золоті рядки:

  • «Так багато в тебе хотів запитати,
  • та, напевно, як завжди, не вистачить слів:
  • “Скільки повзати ще нам, а не літати,
  • і для чого приходиш з далеких тих днів?”»

З далекого минулого приходять до нас сини Адама і Єви – люди, в яких була та сама плоть, кістки і кров, що й у нас… Однак Божою силою їм вдалося з довбні зібрати свої плоди та відпочити на берегах благодаті. Навідуються ці гості не просто так. Вони своїм славним житієм спонукають кожного переламати перебіг своєї, наразі мерзенної (покритої виразками гріха) історії… Господи, дай нам сили піднятись і зробити те, що не МОЖЕМО, а МУСИМО вже тепер…

Як навернувся до Христа один римський легіонер

Ця історія сягає далекого IV століття. Десь на околиці Римської імперії важким кроком маршував славетний військовий легіон. Плечі втомлених солдатів обтягала запорошена амуніція. Вони заходили в села, містечка, хутори, де всюди спостерігали одну і ту ж, зовсім невеселу для них картину: мешканці поспішали наглухо зачинитися за дверима своїх домівок, швидко ховаючи також усе, що в них було їстівного. Така поведінка здавалась усім цілковито природною. Навіщо ділитися власними харчами із людьми, яких зовсім не знаєш? Та й солдати, здавалося, вже звикли до такого ставлення. Проте цього разу, увійшовши знову до якогось села, вони вкрай здивувалися: люди (чоловіки, жінки, молодь та діти) спішили до них із кошиками, які були переповнені фруктами, хлібом та іншою їжею. Дехто, доброзичливо усміхаючись, тримав глечики з джерельною водою. Побачивши таке, якийсь молодий солдат сказав: «Мабуть, у цьому селі живуть родичі наших легіонерів!» – «Зовсім ні! – відповів сивовусий центуріон, – це просто християни! Їхній воскреслий Бог навчає любити всіх людей і служити їм безвідмовно…» Воїн, почувши таку відповідь, подумав у серці своєму: «Який чудовий Бог! Наш Юпітер такого не велить. Добра їхня віра! Повернувшись із походу, обов’язково дізнаюсь про неї більше…» Саме таким був початок навернення до Христа преподобного Пімена Великого, якого в майбутньому монахи справедливо називатимуть «християнським сонцем пустелі»…

*

Проповідь життям… Що ми знаємо сьогодні про неї? Першим таким проповідником точно був Господь Ісус, Який на хресті жертовним ділом глибини милосердя довершив справу нашого спасення, воскреснувши на третій день із мертвих. А потім Його справу підхопили апостоли, святителі та преподобні. Їхня чеснота своєю пасхальною білизною часто так вражала зовнішніх спостерігачів, що вчорашні погани могли миттєво повертатись із темного маргінесу до кошари єдиного Пастиря. Натомість вороги Світла відразу спішили покласти на них якусь гріховну відмітину, то так, то сяк пропонуючи світові принади. Однак якщо ворогам це не вдавалось, вони відразу ставали щедрими на погрози, а тоді і побої-тортури. Так християнським світом почали розповзатися криваві плями – перші мученики. Але опісля світло Христа Воскреслого забило із порожнього гробу ще яскравіше, і де падав один мученик, там враз народжувалась велика спільнота «білих ворон».

Проповідь словом… О-о, сьогодні вона стала такою популярною між нами. Майстри ораторського мистецтва, неначе в часи давніх Атен, мають шалений попит у сучасного соціуму. Такі типажі легко входять у довіру, здаються безмежними добряками, їх з легкістю обирають депутатами, а може, і самим… президентом. А потім – холодний душ розчарування. Проповідь словом різко розбігається з реальністю численних злодіянь. О, як би хотілося, щоб із цьогорічним святом Воскресення серед нас світили лише ті, котрі як словом, так і ділом були посвячені єдиній меті – наближенню Царства Христового.

Попередній запис

Як митрополит Андрей молодь повчав

Одного разу митрополит Андрей Шептицький запитав у молоді: «Як гадаєте, чому квітка завжди така прекрасна?» І одразу відповів: «А тому, ... Читати далі