Одного разу старець Паїсій Святогорець, потіючи чолом, порався з мотикою в руках поблизу келії на своїх помідорових «плантаціях». Сонце вже було в зеніті та нещадно палило всіх і все, що існувало під ним, як до отця навідався хтось із ченців.
Побачивши подвижника за роботою, гість запитав:
– Чим займаєшся, старче?
– Та ось, брате, – відповів Паїсій, – сповідаю свій город!
Очі відвідувача стали круглими від здивування:
– Невже і оці грядки потребують твоєї сповіді? – знову запитав він.
– Аякже ж! – повів спокійним голосом бесіду старець. – Я вже давно спостеріг, що після моєї сповіді, коли вичищу землю від каменів, шкідливих бур’янів та будяків, плоди виростають гарними, великими і смачними, немов у Раю. А якщо полінуюсь посповідати землю і залишу свої помідори дозрівати між цими дикими заростями, вони виростуть недорозвиненими, поморщеними і жовтуватими…
*
Коли читаєш цю історію, перед очима виринає герой книги Антуана де Сент-Екзюпері «Маленький принц». Він прибув на нашу Землю зі своєї манюсінької планети, де безкінечно можна було насолоджуватися заходом сонця: для цього достатньо лиш підсунути трохи вперед табурет. Щодня хлопчик займався виполюванням баобабів, насіння яких вітром заносило сюди… Якби він перестав пильнувати свою роботу, то маленькі паростки цих рослин згодом перетворились би у величезні дерева, які б своїми коренями розірвали планету на шматки зсередини… Ось так буває і з гріхами. Ніби маленькі-незначні-повсякденні… Але залишати їх всередині єства не можна. Треба боротись кожної миті з вітровими занесеннями – помислами; робити щоденний іспит сумління; не десь-колись, а часто і регулярно приступати до тайни покаяння! Однак поки що, на жаль, моїм братам і сестричкам більше кортить зазирати на город (чи планету) сусідів… Ох і приємно ж аналізувати, обговорювати-дискутувати на тему скалки в чужому оці, а до колоди у своєму оці ніхто й не приглядається, щоб хоч трішки дозволити Світлу-Христові прошити темряву. Та що ми тут вдаємось у сентименти! Краще просто зробити смиренно висновок і почати діяти…
Як старець «Х» врятував монастир «Y»
До колись славної лаври «Y» завітала криза. Старенькі ченці обителі давно повмирали, нові так і не з’явились, тож останні п’ять насельників змирилися з думкою, що от-от доведеться визнати свій цілковитий занепад і оголосити монастир недіючим. Та хтось запропонував податися до відомого пустельника «X» і спитати його поради, як далі бути.
Коли вони прийшли до подвижника і поставили своє нелегке запитання, той промовив: «Ох-ох… Я й не знаю, що вам відповісти. Можете бути певні тільки ось у чому: один із вас стане тим, хто поверне попередню славу та розквіт монастиря!» Промовивши таке, старець «X» обернувся спиною до братії і пішов до своєї печерки. Монахи ж повернулися в якомусь бентежному стані. Кожен роздумував у своєму серці: «Цікаво, хто ж то може бути тим реформатором, світочем… Я – точно ні; може, Порфирій – він гарний проповідник, але часом лінивий; може, Амфілохій – він красивий, але ще зовсім недосвідчений; а що коли це Нектарій – він завзятий до роботи, але такий емоційний, крикливий; напевно, це Йоанікій – він найстарший, найповажніший, однак хворобливий, немічний…» З такими думками вони повернулися до своєї обителі й продовжили працювати, молитись, подвизатись.
Однак відтоді щось змінилося в їхніх взаєминах. Якщо хтось із них мав стати таким велетнем, то треба до всіх ставитися з особливою повагою, уважністю, любов’ю…
Дні минали. Люди, котрі навідувались до монастиря, бачили цю єдність між братами, відчували незвичний мир, і їм ставало в цій обителі дуже затишно. Врешті, із села в село, із міста в місто почала поширюватись добра слава, що на світі ще живуть справжні святі. Хтось із молодих приїхав, подивився та й… залишився там назавжди. Минули роки. Монастир неначе пробудився із зимової сплячки. Насельників стало так багато, що довелося добудовувати нові келії. А ще більше з’явилось прочан, котрі не могли надивуватись особливій атмосфері, що панувала в монастирі «Y» і перемінювала людей на краще.
*
А тепер полишмо дивний монастир і перенесімося на нашу землю – рідну Україну. Тут також, подейкують політтехнологи, економічні експерти та й інші мудрагелі, настав період затяжної кризи. До якого монаха податись, щоб поспитати поради? Як вийти зі складної ситуації?
Нещодавно ми з донечкою Соломійкою потрапили до обласного гіпермаркету (хто не знає, йдеться про величезний універсальний магазин). Взявши візок, покотили його повільно поміж рядами стелажів. Часом дитина поривалася взяти щось у свої руки чи покласти у візок, тож їй доводилося знову і знову пояснювати, що так не можна. І раптом вона спитала: «Тату, а кому належить цей торговий комплекс?» Почувши наївне (але конкретне) запитання, я автоматично (проте зовсім не конкретно) відповів: «Та є якийсь власник – мабуть, пузатий вуйко в шикарному костюмі та при дорогій краватці… А навіщо тобі це знати?» Закотивши мрійливо оченята догори, дитина відповіла: «О-о, як то пощастило його донечці: вона може вільно ходити собі по магазину та й брати все, що душі заманеться!» Дорогою додому я подумав собі: а хіба нам не пощастило? Хіба ми не є дітьми такого Багатія? Хіба наш Господь Бог чогось не має? І невже Він відмовить нам у тому, що так потрібно для життя, щастя-блаженства? «Просіть, і дасться вам…» (Мф. 7:7), – читаємо у Євангелії. Не продасться, – чуєте? – буде подароване просто так! А ще: «Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені…» (Мф. 11:28). Господь не має «улюбленців»! Він готовий прийняти і ощасливити всіх без винятку! А тепер знову повернімося до «проблемного» монастиря і відтак – до тієї кризи, яка запанувала на нашій українській землі. Як її подолати? Нам бракує взаємної любові, поваги, співчуття… А в якому гіпер-маркеті їх можна придбати – Ти вже знаєш.
