Божа присутність робить нас славніше всякого народу на землі. Присутність Божа завжди приносить більше одкровень про те, Хто Він є, і з кожною зустріччю ми безповоротно і назавжди змінюємося. Читаючи Біблію, ми бачимо, що люди, які жили, усвідомлюючи шляхи Божі, бажали наближатися до Нього і перебували в Його присутності.
Чинник виділення
У попередньому розділі ми бачили, як Бог через Мойсея велів ізраїльтянам продовжувати шлях одним, без Нього. Господь мав намір виконати дані народу обіцянки, але позбавляв при цьому народ Своєї присутності. У відповідь на це Мойсей відразу сказав: «Коли сам Ти не підеш, то не виводь нас ізвідси» (Вих. 33:15). Мойсей першим показав нам усім, що близькість до Бога перевершує усі інші обіцяння і вони втрачають свою привабливість, якщо виконуються без Його присутності. Послухайте, як Мойсей пояснив свою відмову від ангельського супроводу: «Коли сам Ти не підеш, то не виводь нас ізвідси. Бож чим тоді пізнається, що знайшов милість в очах Твоїх я та народ Твій? Чи ж не тим, що Ти підеш із нами? І будемо вирізнені я та народ Твій від кожного народу, що на поверхні землі» (Вих. 33:15,16).
У цій відповіді криється потужна істина. Божа присутність виділяє нас для Його слави з усіх інших народів на Землі. Справа не в тому, що ми сповідуємо християнство і відвідуємо біблійні церкви. Справа не в тому, що ми хороші люди, які одного разу помолилися молитвою грішника разом з другом і відповіли на заклик вийти до вівтаря. Ми виділяємося завдяки Його присутності, і саме вона робить нас святими (виділеними для Нього). Саме Його присутність робить усе це явним і видимим в очах усіх тих, хто живе на Землі.
Але чому тоді стільки людей задовольняються взаєминами з Богом тільки на рівні розуму? Чому ми погоджуємося на таке християнство, в якому немає присутності Христової? Як ми навчилися бути задоволеними, не будучи близькими до Бога? Чому ми учимо такому християнству, яке не викликає в людях бажання наближатися до Бога і перебувати в Його присутності? У відповідь на це А. У. Тозер пише: «Бог хоче, щоб ми наполегливо пробивалися в Його присутність і усе своє життя прожили в Ньому. Ми повинні переконатися в Його присутності на власному прикладі. Це не просто доктрина, якої варто дотримуватися, це життя, яким треба радіти кожну хвилину свого існування на Землі» (The Pursuit of God, р. 34).
Багато хто задовольняється усвідомленням своєї приналежності Богові, навіть не намагаючись на жоден момент вступити в реальність взаємного з Ним спілкування. Упевненість у своєму спасінні укоренилася в людях так глибоко, що дуже небагато бажають йти далі за це усвідомлення. Вони вимовляють свої молитви, а потім одного разу помруть і вирушать до Нього. Але реальність спілкування з Христом упущена, і могутнє одкровення про бажання Бога ходити з нами теж втрачене. Це не одноразове і не віддалене переживання, але Його істинне і щире бажання мати з нами постійне і безперервне спілкування.
Давайте разом звернемося до Писання, щоб переконатися в цьому.
Хто відчував Його присутність?
Ми бачимо приклади Його явної присутності упродовж усього тексту Біблії. У Едемському саду Адам і Єва ходили з Богом до тих пір, поки їх непослух не змусив Адама і дружину його «сховатися від імені Господа Бога» (див. Бут. 3:8). У цей самий момент людина відокремила себе від Божої присутності. Їх син Каїн у результаті озлоблення серця ще більше віддалив себе від Божої присутності.
Проте Бог не здався, Він як і раніше бажав близькості з людиною, яку любив. Врешті-решт такі люди, як Енох і Ной, відповіли на бажання Його серця і, у свою чергу, зачепили за живе Бога своїм невтомним бажанням наблизитися до Нього. У результаті вони були ближчі до Бога, ніж хтось інший у своєму часі, після того, як Адам покинув Едемський сад.
Авраам у своєму житті часто відчував явну Божу присутність. Одна така зустріч сталася, коли Бог прийшов до нього обговорити майбутню долю Содому і Гоморри. Після суду над містами ми читаємо: «І встав Авраам рано вранці, і подався до місця, де стояв був він перед лицем Господнім» (Бут. 19:27). Це лише один з численних випадків, коли Авраам насолоджувався спілкуванням з Богом у Його присутності. У престарілому віці Авраам звернувся до свого слуги із словами: «Господь, що ходив перед обличчям моїм, пошле Свого Ангола з тобою, і дорогу твою пощастить» (Бут. 24:40).
Ми читаємо також, що «виростав Самуїл, а Господь був із ним, і не опустив ані жодного зо всіх Його слів» (1Сам. 3:19). Чому в нього не залишилося жодного слова, що не виконалося? Відповідь на це питання ми знаходимо в наступному вірші: «І Господь згадав про Анну, і вона завагітніла, та й породила трьох синів та дві дочки. А отрок Самуїл ріс із Господом» (1Сам. 2:21). Тут ми знову бачимо, що Бог відкривається в безпосередньому спілкуванні. Якщо ми Його знаємо близько, ми говоритимемо те ж, що говорить Він, і тоді усі наші слова виконаються.
Давид, який любив Бога і перебував у Його присутності більше, ніж хтось інший у Старому Заповіті, окрім, мабуть, Мойсея, вигукував: «А дім Твого раба Давида буде міцно стояти перед лицем Твоїм!» (2Сам. 7:26). Як і Мойсей, він не бажав жодного успіху, якщо при цьому він міг позбутися присутності Божої. Дещо пізніше, коли він скоїв дуже тяжкий гріх перелюбу і вбивства, він видав пристрасний крик покаяння: «Не відкинь мене від Свого лиця, й не бери Свого Духа Святого від мене» (Пс. 51:13). Він знав, що усе його життя стане порожнім і безглуздим без Божої присутності! Він написав такі слова: «Дорогу життя Ти покажеш мені: радість велика з Тобою, завжди блаженство в правиці Твоїй!» (Пс. 15:11).
Психологи кажуть, що взаємини, які підтримуються впродовж п’яти років, формують особу людини. Повністю з цим погоджуся, бо Писання каже: «Не дайте себе звести, товариство лихе псує добрі звичаї!» (1 Кор. 15:33). І в іншому місці: «Хто з мудрими ходить, той мудрим стає, а хто товаришує з безумним, той лиха набуде» (Пр. 13:20).
Проте що можна сказати про Давида? Він був один у пустелі, коли «позбиралися до нього кожен пригноблений, і кожен, хто був задовжений, і кожен огірчений в душі, і він став над ними провідником. І було їх із ним близько чотирьох сотень люда» (1 Цар. 22:2). І з цими людьми він провів більше десяти років свого життя. Пригноблені, невдоволені і жалюгідні душею, та ще і боржники! Це були сердиті, озлоблені і, швидше за все, грубі і бездушні люди. Але чи змогли вони змінити особу Давида? Ні! Чому? Бо Давид багато часу проводив у Божій присутності і завдяки цьому зберіг царствені манери і свої принципи, внаслідок чого він сформувався як найбільший лідер з усіх поколінь!
Один з моїх улюблених біблійних уривків оповідає про Давидову відповідь на дивовижне Боже запрошення. Давид сказав: «За Тебе промовило серце моє: Шукайте Мого лиця! тому, Господи, буду шукати обличчя Твого» (Пс. 27:8). Таким було його життя. Він так багато часу проводив з Господом, що зумів завдяки цьому вплинути не лише на чотириста невдоволених чоловіків, але і на цілу націю. Він умів впливати на людей, бо проводив свій час з Джерелом мудрості, пізнання і розуміння. Проте Давид шукав Божої присутності не для того, щоб отримати усе це. У нього було прагнення до Бога, бо він прагнув пізнати Його серце. Він любив Його найбільше на світі, а причина цієї любові крилася в тому, що він проводив з Ним багато часу.
О, якби син Давидів, Соломон, успадкував це палке бажання батька! Він двічі бачив Бога Ізраїльського, і він був розумніший ніж хтось ще до або після нього. Проте він так і не зумів зрозуміти важливості перебування в Божій присутності. До кінця свого життя, коли він розтратив даремно усі свої роки, він написав сумну книгу, яка називається Проповідник. І хоча він мав мудрість, невимовні багатства і найкрасивіших жінок у світі, а також славу і вплив, що поширилися вздовж і поперек тодішнім світу, він міг вигукнути тільки одне: «Наймарніша марнота, марнота усе!» Якби в нього було серце його батька Давида, ізраїльська історія розвивалася б інакше.
Власне, більша частина біблійної історії була б іншою, якби різні люди пізнали важливість пошуку присутності Божої. На великий жаль, дуже небагато відчували певну міру Його присутності, проте навіть вони не могли усвідомити, що саме їм пощастило скуштувати. Вони залишилися в невіданні відносно того факту, що Божа присутність є нескінченним джерелом якнайглибшого і безперервного задоволення, якого можна набути тільки в тому випадку, якщо шукаєш Бога постійно. Одним з таких людей був далекий родич царя Давида, цар Уззійя. У ранні роки свого життя він шукав Бога і в результаті досяг великих успіхів, проте пізніше забув джерело і першопричину свого успіху. У гордині своєї він більше не шукав Господа і в результаті помер в ізоляції, як прокажений (див. 2Хр. 26).
