Одного разу авва Агатон вирушив до міста, щоб продати свої скромні вироби. Ідучи битим шляхом, він побачив прокаженого жебрака, який лежав на узбіччі. Нещасний спитав старця: «Куди ідеш, святий отче?» Агатон відповів, що його дорога веде на ярмарок, щоби там заробити трішки грошенят для прожиття. Почувши це, прокажений почав благати старця, щоб той проявив любов і відніс його туди. Старець так і зробив. Коли вони прийшли, недужий жебрак попросив авву не покидати його, а залишити при собі. Подвижник не відмовив і цього разу. Коли ж Агатон продав одну річ, прокажений спитав його: «Скільки ти щойно заробив грошей?» Почувши чесну відповідь, жебрак почав вимагати, щоб старець купив йому хліба. Агатон послухався і відразу задовольнив потребу нещасного. Коли ж він продав другу річ, історія повторилася. Прокажений знову вимагав купити йому хліба. Не міг відмовити йому авва Агатон і цього разу. У кінці дня, коли старець врешті-решт розпродав свої вироби і вже збирався вертатись назад у пустелю, недужий благально глянув на доброчинця та й заскиглив: «Не залишай мене тут, святий отче, поверни туди, звідки взяв!» Втомлений подвижник, не сказавши ні слова, завдав собі прокаженого на плечі та й відніс на те саме місце, де зустрівся з ним вранці. Коли ж авва Агатон покидав те місце, то почув голос прокаженого, який промовляв дивні речі: «Благословенний ти, Агатоне, від Господа на небі й на землі». Авва хутко обернувся до нього обличчям, та не побачив нікого… То був Ангел Божий, який приходив випробувати старця…
*
Така древня історія… Як стара ікона в храмовому притворі… Мій приятель волів би почитати краще низку анекдотів про остогидлу владу чи диктаторів сучасности, аніж слухати це. А потім реготати, тримаючись за живіт, і переповідати це таким, як він – людям із прагненням бути справжніми ЄВРОПЕЙЦЯМИ. А хіба в цьому є щось погане? Це ж так чудово влитись у родину цивілізованих, правових, демократичних, культурних, вільних… Добре-добре… Однак спитаю свого друга, чи знає він етимологію такого милого слова – «Європа». Отож, звідки воно взялося, що означає? Деякі фахівці вважають, що воно містить два грецькі корені: «еври» та «опс», що наближає нас до буквального перекладу – «широкоокий». Хтось скаже: «Та ж такого слова нема в українській мові!» Байдуже! Зате справді є люди, котрі бачать не лише те, що лежить у них під носом, не лише себе благоліпного… Є люди, погляд яких має ширший діяпазон: вони здатні вгледіти спочатку себе, прокаженого, тоді, зцілившись вірою, потребуючого ближнього, а вкінці – лик Всевишнього!
Зауважте, «прокажений» Ангел, зустрівши старця, відразу поспішив спитати його: «Куди ідеш?» Це питання Господь ставить сьогодні перед кожним українцем, який теж іде до МІСТА (на Майдан та у Європейський Союз) і чекає негайної відповіді… Воно торкається сенсу нашої життєвої мандрівки. Якщо ми все ж таки дамо свою відповідь, і в очах Божих наша мета буде позначена барвою вічности, тоді обов’язково почуємо пропозицію: «Візьми і мене зі собою!» Одним словом, без Бога – ні до порога!
Як святитель навчав учнів повноцінно харчуватись
Одного разу святитель Ігнатій розповів своїм учням дуже повчальну історію про молодого легковажного чоловіка, який, підійшовши до сивочолого старця, задав йому хитромудре запитання:
– Навіщо ти постійно читаєш книги, де є вчення про Божество і обов’язки людини? Ти ж уже кілька разів читав їх?
Мудрець, подібно до Христа, відповів на ці слова зустрічним запитанням:
– А навіщо ти нині вимагаєш для себе їжі? Ти ж уже харчувався вчора?
Легковажний чоловік зухвало скривився і сказав:
– Та це ж само собою зрозуміло – я прошу поживи для того, щоб жити!
Почувши це, старець підняв палець догори і урочисто заявив:
– Ось-ось! Я також читаю святі книги для того, щоб жити повноцінно. Як для тілесного існування є необхідною їжа фізична, так і для життя нашої душі щодня потрібно споживати їжу духовну. Однак, – додав святитель Ігнатій, – не задовольняйтесь самим лише безплідним читанням Євангелія; намагайтесь виконувати його заповіді, читайте його ділами. Це – Книга Життя, тож і читати її слід не інакше як своїм життям…
*
Було 19 січня… Ішов (майже біг) 2014 рік Божий. У храмах міста уже відслужили святкові відправи, церковні дзвони востаннє відспівали свою урочисту коляду, люди розійшлись по домівках, сіли за святкові столи, дехто навіть увімкнув телевізор… І-і-і раптом надворі чомусь потемніло… Хто безжалісно вкрав сонце? Може, хмара? Ні… На загальне здивування, небо було зовсім чисте. Може, нічка завітала завчасу? Але ж як, коли на міській ратуші щойно вибила лише 15 година дня? Мороз пробігся по спині, й саме він підказав відповідь: «А може, це просто потемніло в очах?» Так. Від побаченого. У столиці нашої держави почалася справжня війна! Полилася кров… Ні, не просто полилася. Її брутально полили… Хто посмів? Татари? Монголи? Чужовірні варвари? Аж ніяк. Ті, хто це робив, можливо, ще кілька годин тому стояли на вікових плитах православних золотоверхих храмів, благочестиво усміхалися на відеокамери, тремтячими випещеними руками ставили на свічник запалені офірки… Християни за назвою, але не за життям… Насправді ж – звірі, навіть не люди – однак наші брати… Прости нам, Боже, за все…
