Десь далеко на Кавказі жив, а може, живе ще й досі, славний монах з чудовим ангельським іменем – Рафаїл. За його духовними порадами звідусіль з’їжджались різні люди, щоб повернутись додому, як кажуть очевидці, щасливими та умиротвореними. Одного разу цей старець розповів нам дуже дивну байку. Хочете почути? Ну, тоді сідайте зручніше і слухайте.
Колись, дуже давно, а може, недавно, був собі на світі один чоловік. Мав він аж трьох приятелів. Однак, по правді, то любив він тільки двох, а третього – просто не міг терпіти. Та одного разу сталося щось неочікуване. Наш герой змушений був вирушати в далеку дорогу. Почувши цю звістку, перший товариш зразу покинув його. Другий погодився відпровадити нашого героя лише до воріт міста. І тільки третій приятель, якого він так недолюблював, пішов з ним аж до кінця.
Ось і баєчці кінець, а хто слухав… А хто слухав уважно, чи зрозумів її мораль? Авжеж, що ні. Хто всі ці люди? Відповідь дуже проста: чоловік, який має вирушити в мандрівку – всі ми (ти і я), що стоїмо перед лицем смерти (життя вічного). Перший приятель, якого так любимо і який найшвидше нас покидає в момент розставання душі з тілом – це гроші, слава, влада, розкоші. Покійника вони вже не потребують, тому і залишають відразу. Другий приятель, який теж є в списку наших фаворитів – це родина (чоловік/дружина, діти, внуки). Вони відпроваджують мерця до воріт міста, тобто на цвинтар. Опісля ж настає поступове забуття. Натомість третій приятель, якого так не любимо – це добрі вчинки. Як важко змусити себе творити добрі діла, як довго думаємо – варто чи ні, вигідно чи краще почекати… Втім, саме він піде з нами перед престол Всевишнього і буде єдиний потрібний, щоб помогти поселитись в оселях праведних. Задумайся, християнине!
*
Дозвольте запропонувати Вам, любі читачі, один цікавенький експеримент, який допоможе виявити, наскільки зрілою є християнська свідомість суспільства. Отож, підійдіть до своїх рідних, близьких, знайомих, друзів, сусідів, співпрацівників, однокласників чи однокурсників і поставте одне простеньке питаннячко: «Як гадаєте, хто із людей може називати себе святим?» Підозрюю, що на такі речі у вас зовсім нема часу та й сміливости. Тому дозвольте поділитись досвідом опитування, яке зробили інші «дослідники». Результат був просто приголомшливим. Більшість із опитаних сказали одноголосно: «Святий – це той, хто ніколи не грішить!» Ви теж так думаєте? Пригадався анекдот. Приходить до лікаря якийсь чоловік і скаржиться на безперестанне свербіння в ділянці спини. Доктор здивовано подивився крізь круглі окуляри і запитав:
– Курите?
– Ні, що ви!
– П’єте?
– Ніколи, це недопустимо!
– Може, трошки «скачете в гречку»?
– Та де там, лікарю. Це і на гадку мені не приходить!
– Ну тоді все ясно… У вас свербить спина тільки тому, що на плечах починають прорізатися перші… крила. Вітаю, ви – святий!
Однак безгрішність і святість життя – далеко не одне і те ж… Зізнаюсь, як священник, що люди майже ніколи не сповідаються із того, що не скористалися шансом створити добро через лінь, страх, байдужість, брак часу, скупість, диявольську сором’язливість… Забувають одне: у найближчому майбутньому Господь не питатиме нас, кого ти не вбив, чого не вкрав, з ким не зблудив, а чи нагодував, напоїв, відвідав, утішив, зодягнув, порадив, врятував, навчив, коли найменший потребував цього! Не вірите? Почитайте в Писанні!
Коштовні камені авви Макарія
Давно колись в одному древньому монастирі жила старшого віку інокиня – Мононія. Потрапила вона сюди ще в ранній юности, мала благочестивий вигляд, однак у серці носила одну таємничу хворобу – сріблолюбство. Була в неї племінниця, яку вона просто обожнювала. Для неї єдиної, як стверджувала «подвижниця», вона щоденно збирала матеріяльне придане. Саме цим Мононія і виправдовувалась, коли хтось запитував її, чому вона ніколи не подає милостині убогим та нещасним людям.
Натомість у монастирі неподалік подвизався авва Макарій, який здавна славився великою любов’ю до всіх бідних та знедолених. Одного дня він вирішив допомогти Мононїї розбагатіти по-справжньому. Отож святий муж прийшов до неї і, хитро прицмокуючи, сказав: «У мене є один знайомий ювелір, який готовий зовсім за безцінь продати два коштовні камені – яхонт і смарагд. Якщо ти купиш їх, запевняю тебе, це буде гідний подарунок для твоєї племінниці. Всього 500 золотих і камені будуть твої!» Почувши це, Мононія радо згодилася віддати гроші Макарію. Подвижник сховав їх у торбу та й хутко покинув її. Минали дні, спливали ночі, а старець не повертався…
Мононія уже не знаходила собі місця, однак і посилати когось по гроші боялася, щоб не видати себе. Якось у храмі вони знову зустрілися. Монахиня нервово запитала: «Де мої гроші? Де камені?» Старець спокійно відповів їй: «Вони в мене вдома. Ходімо зі мною, я тобі їх покажу». Ясна річ, що Мононія погодилась. Увійшовши в дім, Макарій відчинив спочатку першу кімнату. Там за столом сиділи самі чоловіки: криві, каліки, сліпі, немічні. Всі вони молились за якусь Мононію. «Ось твій яхонт!» – сказав авва. Тоді Макарій відчинив двері другої кімнати. Приміщення аж тріщало від кількости нещасних жінок, які страждали чи то від недуг, чи то від старости. Вони одностайно молилися знову ж таки за якусь Мононію. «Ось твій смарагд! – промовив старець. – Це ті скарби, які справді тебе ніколи не полишать!»
*
Одного разу в неділю, відразу по закінченні Літургії, коли всі вірні вже готові були розбігатися по домівках, священник тихим голосом спитав присутніх: «Дорогі мої, а чи відчули ви, як віднедавна стрімголов помчав час? Не встигаєш перегортати сторінки календаря: осінь, зима, весна, літо…. І знову листя під ногами…» Молодь на це питання не відреагувала ніяк. Для них все навпаки: час неначе зупинився. Так довго, так нудно тягнуться ті заняття в школі-інституті. Через це їм здається, що юність триватиме ві-і-і-ічно… «У нас ще все попереду!», – кажуть вони. І це «попереду» містить якусь дивовижно-тривожну безрозмірність. Все ще можна встигнути, надолужити… Колись… З понеділка… Однак зрілі та похилого віку люди, на відміну від своїх дітей та внуків, ствердно і навіть нервово закивали головами. Вони пам’ятають той час молодости, коли все важливе відкладалось у довгу шухляду до світанку, мовляв, «ранок мудріший від вечора». А що вранці? Чистили зуби, пили каву та й бігли радіти життю, забуваючи вчорашні постанови назавжди. І тільки ворог людини та Бога в цих маленьких та незначних миттєвих епізодах знову почувався неперевершеним переможцем. Ще одне добре діло було відкладене на якесь ефемерне «потім». А що може бути для нього більш утішливим? Велике зло легше підмітити, а з маленьких тріщин починається велична руїна століття… Втім, з маленьких цеглин будується храм… Отож, закоти рукави, простягни руку потребуючому, підпережи стан до бою, кинь спокусливий помисел під ноги, усміхнись іконі Христа, купи собі яхонт і смарагд, освячуючи свій ЧАС та ПРОСТІР.
