До старця Єроніма, який був духівником одного монастиря, полюбляли звідусіль з’їжджатися люди. Серед них можна було побачити і багатих, і бідних, і вчених, і простаків… «Його слово, – стверджували усі, – якесь цілюще!» І справді, сказав щось наче незначне, але того могло цілковито вистачити на все життя.
Одного разу до цього подвижника навідався ще зовсім молодий чоловік, який всім своїм виглядом викликав невимовну жалість. Смуток так відбився на його обличчі, що, здавалося, міг легко (як небезпечний вірус) передатися кому завгодно. Старець Єронім відразу поцікавився:
– Що трапилося, синку?
Нещасний якось безпорадно скривився і видушив зі себе:
– Отче, я великий грішник! Не встигну покаятися, як знову падаю! Мене мучить сумління, боюся, що помру і відразу піду до пекла! Дай мені, отче, таблетку якоїсь розради!
Старець співчутливо глянув на чоловіка і розважливо промовив:
– Нема нічого страшнішого тут на землі, аніж відчай. Цей стан кладе людину на лопатки, щоб вона загинула навіки. Пам’ятай, ти – Божий воїн, якого хоче здолати і поневолити ворог! Його стріли – спокуси. Вони летять звідусіль і часто пронизують людську душу наскрізь. Та все ж, якщо ти і впав, то негайно вставай, продовжуй бігти до кінцевої мети – Дому Отця! Навіть у спорті буває так, що суддя над тим, хто лежить, вже починає рахувати до десяти, але коли він знайде в собі силу і враз підніметься на ноги – бій триває! Отож, не здавайся! Твори «Ісусову молитву», кайся, сповідайся і, що головне, БУДЬ У ЦЬОМУ ПОСТІЙНИМ!
*
Святі вже здавна підмітили в духовному житті одне дуже дивне явище: перед гріхом людина отримує якесь неначе невидиме послання – дуже хитрий помисел. Він переконує жертву, що задумане нею злодіяння – не таке вже й страшне. Слова диявола навіть підбадьорюють людину: «Ну, давай, зроби, раз не зашкодить! Поглянь, всі твої друзі і знайомі чинять так! Не будь відсталим! Що природно, то не є гріхом! Господь простить, адже Він – довготерпеливий і милосердний!»
Якщо ці стріли не відігнати сердечною «Ісусовою молитвою», а інколи навіть із доземними поклонами, може настати болюче падіння. Всього якась одна мить задоволення і… довгі дні терзання сумлінням та блукання безкінечними лабіринтами повернення до початкової точки. Відразу після скоєного переступу нечистий кардинально міняє свою тактику бою. Його слова перестають бути лагідними і з оптимістичних підштовхувань перетворюються на справжній бич: «Як ти міг, негіднику! Господь довірив тобі так багато, а ти Його підвів! Все… Ти пропав! Нема тобі вороття! Нема надії!» Хтось, можливо, думає, що саме в такому картанні та непроглядній печалі захована вся суть християнського покаяння. О ні, у жодному разі! Справжнє покаяння полягає зовсім не в зацикленні на своєму грішному стані, адже це легко може привести людину до відчаю і навіть суїциду. Тоді в чому ж?
Істинне покаяння – це «РІШУЧЕ ПЕРЕСТАВЛЕННЯ ЖИТТЯ НА НОВІ РЕЙКИ». Іншими словами, жаліючи за скоєні злодіяння, потрібно викласти їх Господеві на сповіді й рухатися вперед, озброївшись вірою, надією та любов’ю в Дусі Святому!
Свята хитрість авви Сави
Такого святця, як отець Сава, що в минулому столітті подвизався на Святій Горі, сьогодні знайти вже не так і легко. Потрапити до цього подвижника на духовну розмову мріяв би кожен. Як розповідають очевидці, він мав особливий дар від Бога – підбадьорювати тих, хто заплутався в сітях відчаю. Коли ж хтось приходив до нього на сповідь і соромився зізнатись у найпотаємніших гріхах, старець вдавався до одного хитромудрого дієвого прийому. Він втомлено починав промовляти: «Говори без вагань гріхи свої, чадо моє. Я вже дідок, тож можу і задрімати. Але ти на це не зважай, продовжуй… Христос перебуває ось тутечки і все-все чує. Виговорюй всі гріхи без страху, очисти свою душу, вибіли її подібно до снігу». Коли ж той починав сповідатись, отець Сава втомлено заплющував очі і вдавав, що дрімає. У цій хвилі до його вух один за одним долинали найважчі прогрішення. І аж тоді святий духівник помалу «прокидався». Із усмішкою на устах він бадьоро звертався до каянника: «Постривай-зажди, чадо моє, ти щойно сказав, що вчинив такий-то гріх. Ану повтори чіткіше, бо я щось не розчув! Очисти своє серце остаточно! Звільни свою душу!» Бачачи, що вже нема куди діватися, той набирався мужности і сміливо розповідав про вчинені переступи, цілковито звільняючись від нестерпного тягаря гріха. Господь радів із цього, а диявол вкотре зазнавав нищівної поразки…
*
У цю хвилю, розмірковуючи над уривком із миття атонського подвижника авви Сави, я пригадую останні роки студентського життя в Дрогобицькій духовній семінарії, а саме – зустріч нашого курсу з визначним місцевим священником N. Маючи колосальний душпастирський досвід, цей отець вирішив задати нам – молодим і «зеленим» – одне каверзне запитання. Звучало воно приблизно ось так: «Дорогі брати-семінаристи, скажіть, будь ласка, з точки зору морального богослов’я, чи може існувати у світі так звана свята брехня?» Після такого запитання перед моїми очима промайнула картина з історії життя митрополита Андрея Шептицького, який під час окупації Галичини німецькими військами в підвалах львівського собору святого Юрія переховував наляканих євреїв. Коли ж у двері його палати застукало гестапо і попросило чесно признатися, чи на території храму перебувають люди юдейської віри, він довго не думав і ЧЕСНО сказав: «Ні! У жодному разі!» Чи це була правда? Навіть дітвак скаже, що ні. А що ж тоді? Може, «свята брехня»? Також ні! Адже жоден гріх не може називатися «святим»… Річ у тім, що ПРАВДА Божа інколи (а то й частенько) може відрізнятися від людського її розуміння. Андрей Шептицький спасав життя невинно приречених на смерть людей колись вибраного Богом народу – ось правильна відповідь. Спасати життя людей… Цього запрагнув Господь один раз більше за все і стався Чоловіком… Цього має прагнути і кожен з нас, щоб теж дозріти до високого звання – ЛЮДИНА.
