Мало хто знає про те, що в бурхливій юности святий Франциск Асизький мав серед друзів славу короля вечірок. Цей титул він заслужив недарма. На різних бенкетах і забавах наш парубок завжди був першим. Сьогодні таких, як цей чоловік, назвали би душею компанії.
Одного разу Франциск пішов на прощу до Рима. Помолившись у храмі святого Петра, він вийшов на вулицю і побачив багато жебраків, які просили милостиню «Христа ради». Ні, це зовсім не означає, що раніше їх там не було. Просто до цього часу юнак їх не помічав, а тепер – ніби прозрів. Це його дуже вразило.
Перейнявшись глибинним співчуттям, Франциск запропонував якомусь бідакові помінятись одягом, і той радо погодився. У такій компанії він перебув цілий день, а тоді повернувся назад до свого дому – в Асиж.
Якось пізно вночі, вертаючись із чергової вечірки в компанії галасливих молодиків, Франциск відчув у серці щось неймовірне: якесь блаженне почуття проймало все його єство. Побачивши в такому стані юнака, друзі почали кепкувати з нього, кажучи:
– Що з тобою, Франциску? Чи, бува, не закохався ти в якусь із красунь? Напевне, вирішив одружитись, чи не так?
Франциск блиснув білосніжним усміхом і повільно відповів:
– Саме так… Я вирішив одружитися…
Не знаємо достеменно, що мав на увазі тоді цей святий чоловік. Однак уже в XIV столітті італійський художник Стефано ді Джованні створить полотно, де зобразить преподобного Франциска в момент його заручин із прекрасною панною на ім’я Убогість, якій добровільно готовий буде присягнути, «що не покине її аж до смерти…»
*
Ходити на весілля, мабуть, люблять усі. Там багато розваг, радости, світла, наїдків… Молодята вважають цей день найщасливішим у своєму житті. Плачуть хіба що батьки, бо добре розуміють, що відтепер все зміниться: їхня дитина вже не належатиме їм. Свою свободу вона віддала задарма тому, кого любить, і, немов та пташка, радісно і впевнено летить з гніздечка назавжди в клітку (нехай і золоту). Багато сучасних молодих людей саме тому і не спішать одружуватись. «А навіщо? – питають вони. – Для чого окільцьовувати себе, стаючи рабом для когось? Ні, це не для мене! Я – вільний орел! Мені потрібен простір – небо!» Так, справді, люди природно прагнуть бути незалежними, і це – їхнє право. Однак чи задумується хтось із них, що свобода – дуже відносне поняття? Дивлячись на життя Франциска, ми можемо сказати, що спершу він був одружений (себто позбавлений свободи) з розкошолюбством. Його тягнуло на вечірки та бенкети! Що це? Чи не служіння комусь чи чомусь? Напевно, не раз він говорив собі: «Я не можу не піти! Я мушу там бути! Як без мене може відбутись таке дійство?» А може, це не він собі говорив, а хтось йому це нав’язував?
Холи ж Франциск з Асижу сказав друзям, що хоче одружитися, він привселюдно повідомив, що свою попередню неволю, яка вела до НЕВОЛІ вічної, міняє на іншу несвободу, яка подарує йому СВОБОДУ безмежну! Ось так… А нам залишається лиш поспитати себе, а з ким одружені ми?
Раптові смерть та воскресення інока Михаїла
Можливо, ця історія сталася перед самим Різдвом, а може, й відразу після нього…
В одному давньому монастирі вже здавна подвизався інок, ім’я якого було Михаїл. Він славився не так своєю святістю, як вмінням по-мистецькому обробляти дерево – був прекрасним столяром. Ще й до сьогодні по церквах можна зустріти вироби його рук: аналої, кивоти, крісла, різьблені рами. Одного разу йому дали роботу, над якою він попотів декілька місяців, майже не полишаючи майстерню. Коли ж нарешті закінчив, то раптово відчув, що йому дуже кепсько. Зі свідчень очевидців дізнаємося, що отець Михаїл де стояв, там і впав, а ще за якусь мить – помер. Серед монахів, котрі збіглися подивитися, що сталося, був і славний старець Іоанн. Він хвильку помовчав, а тоді промовив: «Ні, цей не мрець. Він ще поживе!» І справді, після прочитаної молитви монастирський столяр розплющив очі та ожив. Прийшовши до себе, хворий почав благати одного – покликати до нього намісника, щоб той негайно постриг його у велику схиму. До столярської справи цей отець більше ніколи не повернувся, зате став великим подвижником.
Що ж трапилося з ним? – запитаєте ви. Якось він сам вирішив відкрити цю тайну одному послушнику. У той момент, коли отець упав на землю мертвим, то побачив себе серед великого зеленого поля. Він побрів, не знаючи куди, і опинився перед глибоким ровом. Те, що він побачив на дні рову, вжахнуло отця Михаїла. Там, між груддям болота, валялись мистецькі вироби із дерева. Це були витвори його рук. Збоку появилась прекрасна Жінка, в якій він хутко впізнав Богородицю. Вона теж зі смутком дивилася на дно рову, але згодом велично сказала: «Ти – монах. Ми очікували від тебе того, що є найголовніше – покаяння і молитви. А ти приніс лиш оце…!» Після цих слів видіння зникло і померлий знову опинився в майстерні. Однак тепер він добре знав, що до старого життя йому вороття більше не буде.
*
Ось і добігає до кінця ще один рік… Скількох людей поманить до себе у святкову ніч зеленокоса красуня – міська ялинка. Там, під її розлогими шатами, галасливі юнаки і юначки вигукуватимуть побажання, тости, думки вголос. І що з того? Невже від наших мрій та загадувань щось суттєво зміниться? Та й чи мусить щось мінятися? Аж хочеться прийти туди опівночі, взяти в руки великий-великий гучномовець і промовити коротке (щоб не набриднути часом) слово: «Увага! Увага! Увага! Люди добрі! Час минає!» Можливо, хтось підійде і гаркне під носом: «Ну і що ти хочеш тим сказати? На що ти натякаєш?» І тут спливає на думку гамлетівське: «Бути чи не бути? Продовжувати проповідь чи ні?»
Пригадую, як одного світлого дня їхав я тролейбусом по славному Тернополі… Думав про те, інше, снував якісь плани, на когось злився, когось критикував… Одним словом, клопотався «про багато», виплітаючи павутину «житейських печалей». І ось – раптовий холодно-окроповий душ. Без жодних попереджень! Яке неподобство! На стіні якогось сучасного будинку міські хулігани-філософи намалювали своє безсоромне графіті. Ні, там не було нецензурних куплетів «дзідзьовської» лірики чи «туалетного» мистецтва, їхній балончик із фарбою чорним по білому виприснув ось такі моторошні слова: «Покайтесь! Скоро смерть!» Який жах… Але ж, водночас, як це доречно! З чим я стану перед Суддею – Творцем видимого і невидимого? Із своїм плетивом суєтливих помислів?
Ні, таки потрібно говорити… Друзі! Час минає! Ти наближаєшся до… Проаналізуй свій минулий рік! Як ти його прожив? Що зробив для ближнього? Господь очікував, що ти допоможеш Йому спроваджувати на землю Царство Боже. А ти ось… із зеленою пляшкою шампанського кричиш «з Новим роком!» З новим гаянням часу, з новими очікуваннями гріхопадінь, з новим пориванням у розваги світу цього! Воістину, прийшов час покаяння! Іншого, можливо, не буде… Задумаймось!
