Дивна проповідь Франциска

Якось, виходячи з обителі, святий Франциск зустрів брата Юніпера. Цей монах був простою та щирою людиною, яку важко було не любити. Порівнявшись із ним, отець привітно промовив:

– Брате Юніпере, ходімо разом зі мною, будемо проповідувати!

Почувши ці слова, інок помітно зніяковів і, опустивши очі додолу, стиха відповів:

– Отче святий, ти ж знаєш, який я неграмотний. Як же ж мені проповідувати? Святий Франциск, вдавши, що не чує, і далі наполягав, і той погодився. Йшли вони вулицями всього міста, молячись у тиші за тих людей, які працювали в майстернях і на полях. Діточкам та знедоленим дарували усмішку та ніжність. Зі старшими перекидались кількома словами. Особливо зупинялися біля хворих. Якійсь жінці допомогли нести важкий глечик з водою. Коли ж вони обійшли так кілька разів містечко, святий Франциск сказав:

– Ось і все, брате Юніпере, настав час повертатися до обителі.

Почувши ці слова, монах здивувався і несміливо запитав:

– А як же ж наша проповідь? Коли ми розпочнемо це робити?

Франциск посміхнувся і відповів:

– Та проповідували ми вже, проповідували… Цього цілком достатньо…

*

Все у світі має свій початок і свій кінець. Маленькі струмочки стають ріками, які своєю чергою утворюють моря та океани… Ножне промовлене слово летить з уст людини до вуха слухача, будучи перед тим народженим у людському серці та умі… Тисячі ж проповідей, які щодня несуться світом передзвоном Благої Вісти, свій початок беруть з ВИФЛЕЄМСЬКОЇ СТАЄНКИ, де дві тисячі років тому сталась подія, яка зламала хід цілої історії… Була непроглядна темрява (як у духовному, так і в буквальному значенні), яку раптово розігнало ніжне і тихе світло… ХРИСТОС НАРОДИВСЯ, ПРИЙШОВ МЕСІЯ!

Світити в темряві – ось завдання, яке, наче дивовижну естафету, перейняли ті, котрі «не можуть бути більшими за свого Пана» (див. Ін. 15:20), люди з прекрасним найменням «християни». Хтось подумав собі, що нести Євангеліє з дому в дім, від сердець до сердець – завдання для вибраних, навчених, вимуштрованих ораторів… Правда, є й такі. Однак… Однак відповіддю людей світу на їхні повчання так часто стають такі слова: «Та він так мусить говорити, бо його цього навчили!» Або ж: «Йому гроші за це платять, от і проповідує тут!»

Ні, не словами потрібно сьогодні нести світло Благої Вісти в темряву сучасности, не словами!!! Богослов Павло Євдокимов це чудово підсумував у своїй книзі «Незбагненна Божа любов» таким реченням: «Самих проповідей вже не досить, годинник історії пробив час, коли треба не говорити про Христа, а стати Христом, місцем Його присутности та Його словом». Люди повинні бачити приклад життя. Не горіти полум’ям любові сьогодні не має права жоден християнин. Так-так, потрібно саме палати, щоб іншим стало з першого погляду зрозуміло, що є хтось, хто прийшов у цю задушливу кімнату зі свіжого повітря і знає дорогу туди, де є повнота буття!

Старець Кир, якого ніхто не любив

Старця Кира, який був дуже лагідний та привітний, у повсякденному житті, як це не дивно, монастирська братія чомусь від самого початку незлюбила. Таке, взагалі-то, в історії християнського подвижництва бувало нерідко, що спочатку до якогось брата-початківця з Божого промислу ставилися вкрай негативно, але потім, навпаки, огортали великою пошаною та любов’ю. Однак у нашій історії все відбувалося зовсім не за тим правилом. Роки ішли, часи минали, а неприязнь до нього тільки поглиблювалась. Дійшло до того, що вже не тільки старші, а й зовсім юні брати насмілювались ображати Кира. Бувало, що цього праведного чоловіка принижували, виганяли з-за столу, і він залишався голодним. Таке ставлення до старця тривало уже цілих п’ятнадцять років.

Якось у цю обитель завітав інший відомий подвижник – преподобний Іоанн Ліствичник. Помітивши глузування та знущання над Киром, він вирішив з’ясувати, що ж відбувається:

– Скажи мені, брате, чому тебе всі ображають?

Кир зніяковіло глянув на отця і в глибині смирення відповів:

– Повірте мені, любий у Христі Ісусі гостю, брати чинять так зі мною зовсім не зі зла. Вони тільки випробовують мене, чи достойно я ношу ангельський образ. Ввійшовши в оцю обитель, я чув, що самітнику потрібно бути під випробуванням тридцять років, а я ж тут прожив лише половину!

*

Світ, в якому живемо ми, немовби брат-близнюк подібний на цю обитель! Кожен із нас живе пліч-о-пліч із братами та сестрами, котрі, нехай не щоденно, але так часто доводять нас до крайньої межі. Після того зазвичай бурхливим потоком досади ллються такі слова: «Як ти вже мене дістав! Так далі існувати неможливо!» Однак, на жаль, мало хто задумується над іншим запитанням: чи можна без таких осіб духовно хоча б трішки зрости, піднявшись над своєю матеріяльністю? Навряд… Якось Блез Паскаль сказав чудові слова: «Пізнання Бога без пізнання своєї гріховности призводить до гордости. Пізнання своєї гріховности без пізнання Бога призводить до відчаю. Пізнання ж Ісуса Христа приводить на правильний шлях, оскільки в Нім знаходимо ми Бога і свою гріховність». І справді, досить один раз зустріти на своєму шляху люблячого Господа, як відразу настає усвідомлення і своєї гріховности. Про це щоденно дбає наш добрий Тренер, влаштовуючи ті чи інші випробування, у тих чи інших зустрічах чи зіткненнях. Тож не ремствуймо, коли нас гнітять, не плачмо, коли ображають! Помолімося до Духа Святого, щоб відкрив нам очі, й спробуймо побачити глибинний педагогічно-терапевтичний сенс усіх цих подій!

Попередній запис

Авва Ісаакій витирає порохи

Про авву Ісаакія давно подейкували, ніби він за свою святість удостоївся споглядати Незриме. Однак перед кожним святом цей подвижник поспішав ... Читати далі

Наступний запис

Як монах свататися ходив

Одного світлого дня монах, покинувши свою келію, вирушив до міста лагодити певні справи. «Певні справи» щодо нього мав, очевидно, і ... Читати далі