Якось, виходячи з обителі, святий Франциск зустрів брата Юніпера. Цей монах був простою та щирою людиною, яку важко було не любити. Порівнявшись із ним, отець привітно промовив:
– Брате Юніпере, ходімо разом зі мною, будемо проповідувати!
Почувши ці слова, інок помітно зніяковів і, опустивши очі додолу, стиха відповів:
– Отче святий, ти ж знаєш, який я неграмотний. Як же ж мені проповідувати? Святий Франциск, вдавши, що не чує, і далі наполягав, і той погодився. Йшли вони вулицями всього міста, молячись у тиші за тих людей, які працювали в майстернях і на полях. Діточкам та знедоленим дарували усмішку та ніжність. Зі старшими перекидались кількома словами. Особливо зупинялися біля хворих. Якійсь жінці допомогли нести важкий глечик з водою. Коли ж вони обійшли так кілька разів містечко, святий Франциск сказав:
– Ось і все, брате Юніпере, настав час повертатися до обителі.
Почувши ці слова, монах здивувався і несміливо запитав:
– А як же ж наша проповідь? Коли ми розпочнемо це робити?
Франциск посміхнувся і відповів:
– Та проповідували ми вже, проповідували… Цього цілком достатньо…
*
Все у світі має свій початок і свій кінець. Маленькі струмочки стають ріками, які своєю чергою утворюють моря та океани… Ножне промовлене слово летить з уст людини до вуха слухача, будучи перед тим народженим у людському серці та умі… Тисячі ж проповідей, які щодня несуться світом передзвоном Благої Вісти, свій початок беруть з ВИФЛЕЄМСЬКОЇ СТАЄНКИ, де дві тисячі років тому сталась подія, яка зламала хід цілої історії… Була непроглядна темрява (як у духовному, так і в буквальному значенні), яку раптово розігнало ніжне і тихе світло… ХРИСТОС НАРОДИВСЯ, ПРИЙШОВ МЕСІЯ!
Світити в темряві – ось завдання, яке, наче дивовижну естафету, перейняли ті, котрі «не можуть бути більшими за свого Пана» (див. Ін. 15:20), люди з прекрасним найменням «християни». Хтось подумав собі, що нести Євангеліє з дому в дім, від сердець до сердець – завдання для вибраних, навчених, вимуштрованих ораторів… Правда, є й такі. Однак… Однак відповіддю людей світу на їхні повчання так часто стають такі слова: «Та він так мусить говорити, бо його цього навчили!» Або ж: «Йому гроші за це платять, от і проповідує тут!»
Ні, не словами потрібно сьогодні нести світло Благої Вісти в темряву сучасности, не словами!!! Богослов Павло Євдокимов це чудово підсумував у своїй книзі «Незбагненна Божа любов» таким реченням: «Самих проповідей вже не досить, годинник історії пробив час, коли треба не говорити про Христа, а стати Христом, місцем Його присутности та Його словом». Люди повинні бачити приклад життя. Не горіти полум’ям любові сьогодні не має права жоден християнин. Так-так, потрібно саме палати, щоб іншим стало з першого погляду зрозуміло, що є хтось, хто прийшов у цю задушливу кімнату зі свіжого повітря і знає дорогу туди, де є повнота буття!
Старець Кир, якого ніхто не любив
Старця Кира, який був дуже лагідний та привітний, у повсякденному житті, як це не дивно, монастирська братія чомусь від самого початку незлюбила. Таке, взагалі-то, в історії християнського подвижництва бувало нерідко, що спочатку до якогось брата-початківця з Божого промислу ставилися вкрай негативно, але потім, навпаки, огортали великою пошаною та любов’ю. Однак у нашій історії все відбувалося зовсім не за тим правилом. Роки ішли, часи минали, а неприязнь до нього тільки поглиблювалась. Дійшло до того, що вже не тільки старші, а й зовсім юні брати насмілювались ображати Кира. Бувало, що цього праведного чоловіка принижували, виганяли з-за столу, і він залишався голодним. Таке ставлення до старця тривало уже цілих п’ятнадцять років.
Якось у цю обитель завітав інший відомий подвижник – преподобний Іоанн Ліствичник. Помітивши глузування та знущання над Киром, він вирішив з’ясувати, що ж відбувається:
– Скажи мені, брате, чому тебе всі ображають?
Кир зніяковіло глянув на отця і в глибині смирення відповів:
– Повірте мені, любий у Христі Ісусі гостю, брати чинять так зі мною зовсім не зі зла. Вони тільки випробовують мене, чи достойно я ношу ангельський образ. Ввійшовши в оцю обитель, я чув, що самітнику потрібно бути під випробуванням тридцять років, а я ж тут прожив лише половину!
*
Світ, в якому живемо ми, немовби брат-близнюк подібний на цю обитель! Кожен із нас живе пліч-о-пліч із братами та сестрами, котрі, нехай не щоденно, але так часто доводять нас до крайньої межі. Після того зазвичай бурхливим потоком досади ллються такі слова: «Як ти вже мене дістав! Так далі існувати неможливо!» Однак, на жаль, мало хто задумується над іншим запитанням: чи можна без таких осіб духовно хоча б трішки зрости, піднявшись над своєю матеріяльністю? Навряд… Якось Блез Паскаль сказав чудові слова: «Пізнання Бога без пізнання своєї гріховности призводить до гордости. Пізнання своєї гріховности без пізнання Бога призводить до відчаю. Пізнання ж Ісуса Христа приводить на правильний шлях, оскільки в Нім знаходимо ми Бога і свою гріховність». І справді, досить один раз зустріти на своєму шляху люблячого Господа, як відразу настає усвідомлення і своєї гріховности. Про це щоденно дбає наш добрий Тренер, влаштовуючи ті чи інші випробування, у тих чи інших зустрічах чи зіткненнях. Тож не ремствуймо, коли нас гнітять, не плачмо, коли ображають! Помолімося до Духа Святого, щоб відкрив нам очі, й спробуймо побачити глибинний педагогічно-терапевтичний сенс усіх цих подій!
